З журналістського архіву Леоніда Богачука. Спогади очевидця

З кожним роком події Другої світової війни стають для нас всіх, і особливо молодих поколінь вже післявоєнного періоду, не тільки історією, але й певною мірою легендою про ті страшні  й  героїчні часи, що випали на долю нашого народу, нашої Батьківщини.

З кожним роком залишається все менше і менше безпосередніх учасників і свідків війни 1941-45 років, найжорстокішої, смертельної.

Сьогодні , в переддень 59-х роковин  звільнення нашого села Піщаної  (18 березня 1944 року) від німецько-фашистських загарбників,  хочеться потурбувати пам’ять, викласти спогади на сторінках преси для молодих і юних, щоб вони, проходячи мимо меморіалу Слави в селі, біля братської могили в центрі, де покояться 52 бійці-визволителі, імена 8-ми з яких до цього часу невідомі,  шанобливо схилили голови. Так, на жаль, склалось на тій війні. Тому мусимо  за покликом серця і душі, зі щирою  вдячністю,    на хвилину зупинившись біля цих святих  місць, схилити голову і як молитву висловити подяку тим, хто віддав найдорожче – своє життя,  один раз дароване Богом, віддав, не вагаючись, бо інакше не могло бути.

На ту величезну борню пішло майже все здатне боротись населення села, але не повернулися  365 односельців. Та їх образи досі  в наших очах, в очах тих, хто проводжав їх далеко за село влітку 1941-го. Вони не повернулись, але подарували нам сьогодення, радість життя сущим і майбутнім поколінням.

Без малого 4 рокам грабіжницької, поневолюючої  окупації Піщаної  фашистсько-румунськими нелюдами було покладено край  визволителями  в березні 1944 року.  Вже в перших числах весни було чути канонади в районі Умані. Ми – хлопчаки – непосиди 14-15 років, незважаючи на погрози і сльози матерів, йшли до  центру села, бачили і розуміли,   чому так квапливо стала збиратись, вантажити  на вози награбоване вся румунська жандармерія разом з місцевими прислужниками.

Через кілька днів все ближче було чути артилерійський гул, з’явились колони похмурих фашистських вояків  у супроводі надзвичайно роздратованих офіцерів-есесівців. Колони прямували  в бік  Балти, а частина займала позиції вздовж берега річки Савранки та на висотах південної сторони вздовж усього села від Атаманівки до лісу Даничеве, що за Слободою.

Наша матінка  перевела нас, дітей, до тітки Зіни, подалі від центрального шляху і мосту, де було посилене переміщення відступаючих фашистів.

Але привернуло на себе нашу  увагу і те, що значна  частина німців почала завантажувати  зброю і різноманітне військове обладнання в приміщення нашої рідної середньої школи.  Стало зрозуміло ,  що окупанти збиралися залишитися тут  не на короткий час. Але з кожним днем частіше  з’являлися  в небі радянські літаки і,  як стало відомо  після 13 березня,  біля села побувало декілька наших танків з розвідниками на борту.

Через деякий час  вони знову з’явилися  в районі так званого помістя Козіна, де був твердий  піщаний переїзд через річку на Атаманівку.

Радості людей  не було меж. Жителі Атаманівки повибігали з будинків зустрічати наших воїнів і показували  в бік  гористої  місцини, розповіли,  де знаходяться фашисти.

На жаль, як тільки від’їхали танки  з розвідниками, аби доповісти командуванню обстановку, розлючені фашисти вийшли зі своїх сховищ і розстріляли у дворах  та  в будинках багато десятків мирних жителів.

Через декілька днів розпочались запеклі бої  наших передових загонів з гітлерівцями. Вони були змушені  запалити  сховане  добро в школі, яке палало декілька днів. Вибухали  й вибухали гранати і патрони.

Два надзвичайно потужних вибухи німецьких мін знищили міст через Савранку. Після форсування річки в багатьох місцях і напрямках     розпочався  запеклий бій наших бійців з  ворогом , який тривав понад три доби. 17 березня 1944 року надвечір наші воїни добивали фашистів у районі Слободи, а вони, розлючені,  палили селянські  оселі. 18 березня окупанти, які ще залишилися живими, покинули село, тікаючи в бік Ухожан.

Всі ми , сільчани,  з великою радістю зустрічали своїх визволителів і з тяжким сумом, слізьми були свідками поховання загиблих воїнів під проводом польового військкомату.

Згодом прибуло керівництво Піщанського району і почалося налагодження життя райцентру.

Але найголовнішим завданням стала дійова допомога підрозділам радянської армії. Чоловіки, особливо майстри – теслі приступили  до відновлення знищеного мосту до приходу головних підрозділів армії, а частина пішла на поповнення діючих військ.

Всі інші жителі,  в тому числі ми,  школярі старших класів , у зв’язку з весняним бездоріжжям, що призводило до затримки пересування воєнного транспорту, щоденно отримували завдання і переносили на плечах, хто скільки зміг, снаряди і ящики з патронами до міста Балти.

Жінки,  в тім числі й моя мати, майже цілодобово випікали у домашніх печах буханці хліба для  воїнів.

Фронт посунувся на захід у бік лігва фашизму, туди,  звідкіля прийшла війна, а життя поступово стало налагоджуватися.

Це велике надбання нашого народу, велика радість нас сущих, які в неоплатнім боргу перед тими, хто не повернувся з борні чи повернувся скаліченим. Вічна пам’ять і шана їм.

Голова ради ветеранів війни і праці Піщанської сільської ради С.Я.ДЕМЧЕНКО. Березень 2003 року.

Leave a Reply