— МАМО, буває любов з першого погляду?
— Чого це ти раптом цікавишся?
— Просто так, – відповіла Світлана і, не дочекавшись маминої відповіді, послала їй повітряний поцілунок та «випурхнула» з квартири.
Тетяна, здивовано поглянула їй вслід і вголос подумала:
— Що це було? Невже моя донечка закохалася? – І, посміхнувшись, зазначила. – А про любов з першого погляду вона звернулась за адресою…
…ТЕТЯНА навчалася на другому курсі університету. В її кімнаті у гуртожитку зібралась напрочуд весела й дружна компанія з чотирьох дівчат. Всі – гарненькі, але з хлопцями не зустрічалися: « шалопаїв» відганяли влучними жартами, а інші не наважувалися «брати вогонь на себе».
Того вечора Тетяна засіла за підручники і категорично відмовилася йти з подружками на дискотеку. Та й настрою не було.
— Тетяно, пішли з нами, може хлопця якого зустрінеш, – не відставала від неї Настя.
— Якого хлопця?! Завсідників ми всіх знаємо як облуплених, – відповіла.
— Звідки така впевненість? Ми вже давно не були на дискотеці. Може, кого прибило до бережка?! І загалом, треба розважитись, бо голова буде дурна від навчання.
До аргументів Насті знайшлося ще декілька – від Юлі та Каті. Дівчата мало не силоміць потягли Тетяну з собою: одяг підібрали, підфарбували.
— Красуня! – підсумували результат своєї праці та «підкинули» пару компліментів з приводу того, що темносиній сарафанчик дуже пасує до її волошкових очей. Як після цього можна було відмовитись?!
…На дверях культурного закладу, що містився у парку неподалік від їхнього гуртожитку, висіло оголошення: «У зв’язку з ремонтними роботами, дискотеки не проводяться».
— От бачите, я відчувала, що з цього нічого хорошого не вийде, – зауважила Тетяна. – Пішли додому. Тільки час дурно витратила…
— Ніхто не піде додому! Буде вам дискотека! Я знаю ще одне чудове місце, тільки доведеться трохи проїхатися тролейбусом, – не здалася Наталя.
Що залишалось робити? Поїхали.
…Здали верхній одяг у роздягальні, взяли номерки і зайшли до великої зали, де вирував дискотечний натовп: видно, не тільки дівчата знали альтернативну адресу. Але марно було серед такої кількості відвідувачів зустріти знайомі обличчя. Це радувало: Тетяні хотілось «загубитись» серед того натовпу.
Дівчата знайшли більш-менш просторе місце, але воно виявилось неподалік від туалетної кімнати, звідки тхнуло сигаретним димом. Тетяна, все ще невдоволена витівкою дівчат, знову дорікнула:
— Тепер не вистачало ще й диму надихатися!
Посуваючись подалі від «димного місця», дівчата опинились біля сцени.
… Майже одразу їх погляди зустрілися і Тетяна, наче зачарована, весь час поглядала у бік незнайомця. І щоразу на неї дивився він.
Діджей оголосив білий танець і натовп дивовижним чином розчинився у повітрі. «Заворожену» Тетяну дівчата мало не силоміць потягли «під стіночку». Погляди знову зустрілися і тепер «не відпускали» один одного. Він йшов до неї. Раптом перед Тетяною виник інший хлопець:
— Можна вас запросити?
Вона не встигла отямитись, все ще дивлячись на Нього. Мовчання було сприйняте як згода, і дівчину у танку закружляв інший. Побачивши, що його випередили, Тетянин незнайомець запросив її подругу.
Але, танцюючи з іншими, вони не втрачали «зв’язок» очима.
Музика стихла. Незнайомець підвів подругу до Тетяни і сам став поруч, тільки з іншого боку. Хлопець, який танцював з нею, кудись непомітно зник.
І знову натовп під гучні музичні розливи заповнив залу. Тепер вони танцювали тільки разом. Коли незнайомець торкнувся Таниної руки, між ними наче струм пробіг. Дивовижно, вона й досі пам’ятає його перші слова і те, що одразу перейшли на ти:
— Ти навчаєшся?
— Так. А ти?
— Вже закінчую навчання.
— Я – Іван.
— Тетяна…
…До реальності її повернула Настя:
— Нам треба йти, бо будемо у черзі стояти за одягом.
Іван, почувши це, попросив:
— Почекай мене, я – швидко.
Скориставшись його відсутністю, дівчата підхопили Тетяну і потягли до роздягальні. А вона, пручаючись, вигукувала: «Пустіть, що ви робите, я його почекаю!».
— Біля роздягальні почекаємо, – запевнила подругу Юля, – нікуди не дінеться.
А Іван вже чекав у вестибюлі одягнений.
— Таню, я там друзів своїх залишив. Почекаємо їх на вулиці?
— Не знаємо, як ти, а твої друзі нам не сподобались, – замість подруги заперечила Настя, – правда ж, дівчата?
Юля і Катя підтвердили.
— Звідки ви знаєте його друзів?, – здивовано запитала Тетяна.
— Та ми танцювали з ними. Ти ж навколо нічого не бачила.
…Іван проводжав дівчат один. Дорогою подруги влаштували хлопцеві перевірку на «витривалість»: відпускали гострі жарти, несли нісенітницю. Тетяні вперше було соромно за них. А Іван міцно тримав її за руку і не вірив тим жартам.
Вже біля дверей гуртожитку дівчата зізнались:
— Ми жартували. Зате тепер знаємо, що Тетяна – у надійних руках.
— Ви справжні подруги, – відповів Іван, – то з вашого дозволу, я її трохи затримаю.
Залишившись удвох, вони деякий час просто дивилися одне одному у вічі. Потім розмовляли так, наче були знайомі багато років. Виявилось, що у Івана – день народження. Один з друзів (той самий, що першим запросив Тетяну на танець) запропонував поїхати на дискотеку.
На прощання Іван запитав адресу Таниного гуртожитку і побіг, намагаючись встигнути на останній тролейбус.
У кімнаті на неї дивилося три пари допитливих очей:
— Цілувались?
— Ні.
— Призначив побачення?
— Ой, я й не подумала про це! Тільки адресу запитав…
— І то добре.
— Сподобався тобі?
— Дуже!
— Та наче й непоганий хлопець. А друзі – не наш типаж.
…Минув місяць, а Іван так і не з’явився. Тетяна спочатку вигадувала якість причини, все ще сподіваючись, а потім заховала біль, якого раніше ніколи так не відчувала, заховала у глибини свого серця і повністю віддалася навчанню. Дівчата з розумінням і співчуттям ставилися до неї, намагаючись навіть не нагадувати про Івана.
Якось у суботу до кімнати зазирнула Галина з сусідньої кімнати:
— Тетяно, там до тебе хлопець якийсь прийшов.
— Жартуєш?
— Правда.
— Дивись, а то поллю тебе водою прямо з цього відра, – відповіла Тетяна і показала на відро з водою, якою саме мала намір помити підлогу.
У гуртожитку іноді дійсно так жартували. Потім «ображені» обливали водою жартівниць. Тому Тетяна не повірила Галині, хоча та ніколи не жартувала.
Вибігла такою, як була: «не причесаною», у «задрипаному» халатику.
З вахтеркою розмовляв чоловік у формі курсанта. Побачивши Тетяну, зробив крок назустріч, на обличчі розпливлась щира посмішка. Вона раптом відчула весь той біль, що ховався у серці:
— Ти чого прийшов?
— До тебе.
— Я не хочу з тобою розмовляти.
— Хоча б хвилину. Я все поясню.
— Тільки одну хвилину.
Вони відійшли від вахтерки, і він тихо продовжив:
— Я тобі писав.
— Писав? Я нічого не отримувала.
— Я вже знаю. Вахтерка сказала, що у вас інший номер будинку: не «2», а «2-а».
— Кому ти писав? Ти ж не знаєш мого прізвища.
— Я вказував номер кімнати.
Виявилось, що Іван проходив навчання у військовій частині в іншому місті. Сказати про те, що його не буде цілий місяць, під час їхнього знайомства не наважився. Подумав, що не повірить, вирішив, що легше буде написати. А вийшло…
Вони разом забрали ті листи в сусідньому гуртожитку: їх складали вахтери в надії, що адресат таки знайдеться. Потім Тетяна не раз перечитувала їх, а фотографію курсанта, яка була в одному з листів, поклала на своїй тумбочці.
Зустрічалися не часто: Іван писав дипломну роботу, захищав її. Та й у Тетяни була гаряча екзаменаційна пора. Якось він завів її до фотостудії. Дивлячись на них, фотограф чомусь вирішив, що перед ним – молодята.
— От і повір, що чоловік з дружиною не схожі один на одного, – вимовив. – Мабуть, молодята? Вас видає щасливий блиск у очах…
Вони й не заперечували. Того вечора Іван вперше поцілував Тетяну. Повернувшись додому , вона забилась у подушку і від щастя плакала. Подруги, нічого не розуміючи, намагались дізнатися причину такої поведінки, думаючи, що Іван її образив. А вона у відповідь вигукнула:
— Він мене поцілував!!!!
— Поцілував?!!
— Ви досі не цілувалися?!!
— То чого ти плачеш?!!
— Ви не розумієте: він мене поцілував!!!
— Вперше бачу, щоб від поцілунку так дуріли, – підсумувала Настя.
Подруги дивувалися, що закохані не поцілувалися на першому ж побаченні. Хіба вони могли зрозуміти? Закоханих переповнювали почуття від звичайного дотику рук, перебування поруч. Тому поцілунок став мовчазним освідченням у коханні.
…Іван отримав направлення на службу в армії. Повідомив про це просто:
— Я хочу забрати тебе з собою. Я тебе люблю.
— І я…
Далі події розвивалися стрімко. Вони подали заяву до РАГСу. В очікуванні важливої дати «сиділи на валізах».
Незважаючи на те, що з гуртожитку Тетяну вже виписали, вахтерки дозволили проживати тут кілька днів і Іванові. Весь гуртожиток, виявляється, з хвилюванням спостерігав за ними і щиро вболівав.
Відгуляли весілля у актовій залі, попрощалися з подругами і повіз її Іван на службу…
* * *
ЯК ДАВНО це було, – Тетяна з ніжністю поглянула на чоловіка, який колупався викруткою у поламаній прасці. Підійшла, погладила сиве волосся.
— Ти чого?
— Так. Просто. Мені здається, що наша Світлана закохалася.
— Правда?
— Здається… Ти мене кохаєш?
— Ти ж знаєш: з першого погляду.
— І я тебе люблю…
Людмила ШЕЛИХ.