З першого погляду

— МАМО, буває любов з першого погляду?

— Чого це ти раптом цікавишся?

— Просто так, – відповіла Світлана і, не дочекавшись маминої відповіді, послала їй повітряний поцілунок та «випурхнула» з квартири.

Тетяна, здивовано поглянула їй вслід і вголос подумала:

— Що це було? Невже моя донечка закохалася? – І, посміхнувшись, зазначила. – А про любов з першого погляду вона звернулась за адресою…

…ТЕТЯНА навчалася на другому курсі університету. В її кімнаті у гуртожитку зібралась напрочуд весела й дружна компанія з чотирьох дівчат. Всі – гарненькі, але з хлопцями не зустрічалися: « шалопаїв» відганяли влучними жартами, а інші не наважувалися «брати вогонь на себе».

Того вечора Тетяна засіла за підручники і категорично відмовилася йти з подружками на дискотеку. Та й настрою не було.

— Тетяно, пішли з нами, може хлопця якого зустрінеш, – не відставала від неї Настя.

— Якого хлопця?! Завсідників ми всіх знаємо як облуплених, – відповіла.

— Звідки така впевненість? Ми вже давно не були на дискотеці. Може, кого прибило до бережка?! І загалом, треба розважитись, бо голова буде дурна від навчання.

До аргументів Насті знайшлося ще декілька – від Юлі та Каті. Дівчата мало не силоміць потягли Тетяну з собою: одяг підібрали, підфарбували.

— Красуня! – підсумували результат своєї праці та «підкинули» пару компліментів з приводу того, що темносиній сарафанчик дуже пасує до її волошкових очей. Як після цього можна було відмовитись?!

…На дверях культурного закладу, що містився у парку неподалік від їхнього гуртожитку, висіло оголошення: «У зв’язку з ремонтними роботами, дискотеки не проводяться».

— От бачите, я відчувала, що з цього нічого хорошого не вийде, – зауважила Тетяна. – Пішли додому. Тільки час дурно витратила…

— Ніхто не піде додому! Буде вам дискотека! Я знаю ще одне чудове місце, тільки доведеться трохи проїхатися тролейбусом, – не здалася Наталя.

Що залишалось робити? Поїхали.

…Здали верхній одяг у роздягальні, взяли номерки і зайшли до великої зали, де вирував дискотечний натовп: видно, не тільки дівчата знали альтернативну адресу. Але марно було серед такої кількості відвідувачів зустріти знайомі обличчя. Це радувало: Тетяні хотілось «загубитись» серед того натовпу.

Дівчата знайшли більш-менш просторе місце, але воно виявилось неподалік від туалетної кімнати, звідки тхнуло сигаретним димом. Тетяна, все ще невдоволена витівкою дівчат, знову дорікнула:

— Тепер не вистачало ще й диму надихатися!

Посуваючись подалі від «димного місця», дівчата опинились біля сцени.

… Майже одразу їх погляди зустрілися і Тетяна, наче зачарована, весь час поглядала у бік незнайомця. І щоразу на неї дивився він.

Діджей оголосив білий танець і натовп дивовижним чином розчинився у повітрі. «Заворожену» Тетяну дівчата мало не силоміць потягли «під стіночку». Погляди знову зустрілися і тепер «не відпускали» один одного. Він йшов до неї. Раптом перед Тетяною виник інший хлопець:

— Можна вас запросити?

Вона не встигла отямитись, все ще дивлячись на Нього. Мовчання було сприйняте як згода, і дівчину у танку закружляв інший. Побачивши, що його випередили, Тетянин незнайомець запросив її подругу.

Але, танцюючи з іншими, вони не втрачали «зв’язок» очима.

Музика стихла. Незнайомець підвів подругу до Тетяни і сам став поруч, тільки з іншого боку. Хлопець, який танцював з нею, кудись непомітно зник.

І знову натовп під гучні музичні розливи заповнив залу. Тепер вони танцювали тільки разом. Коли незнайомець торкнувся Таниної руки, між ними наче струм пробіг. Дивовижно, вона й досі пам’ятає його перші слова і те, що одразу перейшли на ти:

— Ти навчаєшся?

— Так. А ти?

— Вже закінчую навчання.

— Я – Іван.

— Тетяна…

…До реальності її повернула Настя:

— Нам треба йти, бо будемо у черзі стояти за одягом.

Іван, почувши це, попросив:

— Почекай мене, я – швидко.

Скориставшись його відсутністю, дівчата підхопили Тетяну і потягли до роздягальні. А вона, пручаючись, вигукувала: «Пустіть, що ви робите, я його почекаю!».

— Біля роздягальні почекаємо, – запевнила подругу Юля, – нікуди не дінеться.

А Іван вже чекав у вестибюлі одягнений.

— Таню, я там друзів своїх залишив. Почекаємо їх на вулиці?

— Не знаємо, як ти, а твої друзі нам не сподобались, – замість подруги заперечила Настя, – правда ж, дівчата?
Юля і Катя підтвердили.

— Звідки ви знаєте його друзів?, – здивовано запитала Тетяна.

— Та ми танцювали з ними. Ти ж навколо нічого не бачила.

…Іван проводжав дівчат один. Дорогою подруги влаштували хлопцеві перевірку на «витривалість»: відпускали гострі жарти, несли нісенітницю. Тетяні вперше було соромно за них. А Іван міцно тримав її за руку і не вірив тим жартам.

Вже біля дверей гуртожитку дівчата зізнались:

— Ми жартували. Зате тепер знаємо, що Тетяна – у надійних руках.

— Ви справжні подруги, – відповів Іван, – то з вашого дозволу, я її трохи затримаю.

Залишившись удвох, вони деякий час просто дивилися одне одному у вічі. Потім розмовляли так, наче були знайомі багато років. Виявилось, що у Івана – день народження. Один з друзів (той самий, що першим запросив Тетяну на танець) запропонував поїхати на дискотеку.

На прощання Іван запитав адресу Таниного гуртожитку і побіг, намагаючись встигнути на останній тролейбус.

У кімнаті на неї дивилося три пари допитливих очей:

— Цілувались?

— Ні.

— Призначив побачення?

— Ой, я й не подумала про це! Тільки адресу запитав…

— І то добре.

— Сподобався тобі?

— Дуже!

— Та наче й непоганий хлопець. А друзі – не наш типаж.

…Минув місяць, а Іван так і не з’явився. Тетяна спочатку вигадувала якість причини, все ще сподіваючись, а потім заховала біль, якого раніше ніколи так не відчувала, заховала у глибини свого серця і повністю віддалася навчанню. Дівчата з розумінням і співчуттям ставилися до неї, намагаючись навіть не нагадувати про Івана.

Якось у суботу до кімнати зазирнула Галина з сусідньої кімнати:

— Тетяно, там до тебе хлопець якийсь прийшов.

— Жартуєш?

— Правда.

— Дивись, а то поллю тебе водою прямо з цього відра, – відповіла Тетяна і показала на відро з водою, якою саме мала намір помити підлогу.

У гуртожитку іноді дійсно так жартували. Потім «ображені» обливали водою жартівниць. Тому Тетяна не повірила Галині, хоча та ніколи не жартувала.

Вибігла такою, як була: «не причесаною», у «задрипаному» халатику.

З вахтеркою розмовляв чоловік у формі курсанта. Побачивши Тетяну, зробив крок назустріч, на обличчі розпливлась щира посмішка. Вона раптом відчула весь той біль, що ховався у серці:

— Ти чого прийшов?

— До тебе.

— Я не хочу з тобою розмовляти.

— Хоча б хвилину. Я все поясню.

— Тільки одну хвилину.

Вони відійшли від вахтерки, і він тихо продовжив:

— Я тобі писав.

— Писав? Я нічого не отримувала.

— Я вже знаю. Вахтерка сказала, що у вас інший номер будинку: не «2», а «2-а».

— Кому ти писав? Ти ж не знаєш мого прізвища.

— Я вказував номер кімнати.

Виявилось, що Іван проходив навчання у військовій частині в іншому місті. Сказати про те, що його не буде цілий місяць, під час їхнього знайомства не наважився. Подумав, що не повірить, вирішив, що легше буде написати. А вийшло…

Вони разом забрали ті листи в сусідньому гуртожитку: їх складали вахтери в надії, що адресат таки знайдеться. Потім Тетяна не раз перечитувала їх, а фотографію курсанта, яка була в одному з листів, поклала на своїй тумбочці.

Зустрічалися не часто: Іван писав дипломну роботу, захищав її. Та й у Тетяни була гаряча екзаменаційна пора. Якось він завів її до фотостудії. Дивлячись на них, фотограф чомусь вирішив, що перед ним – молодята.

— От і повір, що чоловік з дружиною не схожі один на одного, – вимовив. – Мабуть, молодята? Вас видає щасливий блиск у очах…

Вони й не заперечували. Того вечора Іван вперше поцілував Тетяну. Повернувшись додому , вона забилась у подушку і від щастя плакала. Подруги, нічого не розуміючи, намагались дізнатися причину такої поведінки, думаючи, що Іван її образив. А вона у відповідь вигукнула:

— Він мене поцілував!!!!

— Поцілував?!!

— Ви досі не цілувалися?!!

— То чого ти плачеш?!!

— Ви не розумієте: він мене поцілував!!!

— Вперше бачу, щоб від поцілунку так дуріли, – підсумувала Настя.

Подруги дивувалися, що закохані не поцілувалися на першому ж побаченні. Хіба вони могли зрозуміти? Закоханих переповнювали почуття від звичайного дотику рук, перебування поруч. Тому поцілунок став мовчазним освідченням у коханні.

…Іван отримав направлення на службу в армії. Повідомив про це просто:

— Я хочу забрати тебе з собою. Я тебе люблю.

— І я…

Далі події розвивалися стрімко. Вони подали заяву до РАГСу. В очікуванні важливої дати «сиділи на валізах».
Незважаючи на те, що з гуртожитку Тетяну вже виписали, вахтерки дозволили проживати тут кілька днів і Іванові. Весь гуртожиток, виявляється, з хвилюванням спостерігав за ними і щиро вболівав.

Відгуляли весілля у актовій залі, попрощалися з подругами і повіз її Іван на службу…

* * *
ЯК ДАВНО це було, – Тетяна з ніжністю поглянула на чоловіка, який колупався викруткою у поламаній прасці. Підійшла, погладила сиве волосся.

— Ти чого?

— Так. Просто. Мені здається, що наша Світлана закохалася.

— Правда?

— Здається… Ти мене кохаєш?

— Ти ж знаєш: з першого погляду.

— І я тебе люблю…

Людмила ШЕЛИХ.

Leave a Reply