Про користь від їзди на велосипеді можна говорити багато. Але серед його переваг є ще й те, що це найбільш доступний, економний, здоровий, екологічний, а також швидкий і відносно безпечний транспортний засіб. Недарма він набув великої популярності у різних розвинених країнах. Скажімо, у Європі вже стільки набудували велодоріжок, що вони навіть зв’язують сусідні країни. Скажімо, у Нідерландах та інших європейських країнах велосипедистами є близько 40% населення. Приблизно 60% всіх велосипедних поїздок становлять ділові поїздки, серед яких перше місце займають поїздки до місця навчання (27%). У Японії 15% людей їздять на роботу на велосипеді, у Голландії –50%, а в Китаї –77%.
Україна ще не може похвалитися такою популярністю велосипедного транспорту та відповідним ставленням до велосипедистів, як учасників дорожнього руху. Але й у нас є чимало людей, які обирають двоколісного «коня» для поїздок по магазинах чи на ринок, для велопрогулянок або подорожей з подоланням великого кілометражу. На наше прохання своїми враженнями поділилися велосипедисти з великим стажем, яких дуже добре знають на Балтщині.
Георгій ЧІРКО: «У нашій місцевості має бути «залізний кінь», якого можна завантажити»
Розмова з членом районового козацького товариства ім. П.Сагайдачного, солістом Балтського народного самодіяльного козацького хору «Будьмо» Георгієм Чірком відбулася спонтанно, просто на вулиці. Він саме збирався сісти на свого залізного «коня». Зізнався, що на велосипеді їздить з дитинства.
— Георгію Антоновичу, я не уявляю вас без велосипеда…
— Найбільша перевага – це автономність, незалежність від заправок. Дуже зручно і комфортно. Але, в першу чергу, це – фізика, тренінг для серця, кровообігу, мозку, нервової системи. Супер! Ти вживаєшся з велосипедом і взагалі без нього не можеш, як водій без авто.
— На жаль, на Балтщині велосипедних доріжок немає.
— Так. У великих містах вже є спеціальні велосипедні доріжки. У нас такого нема. Тому їду там, де є асфальт, більш менш рівний проїзд. Я й по району багато поїздив. Приміром, у бік Бендзарів – хороша дорога.
— Їздити дорогами з великим рухом автотранспорту , мабуть, небезпечно?
— Так, звичайно. Потрібен певний досвід, має бути відповідна реакція на ситуацію. Досвідчений велосипедист відчуває по звуку, наскільки далеко позаду від нього рухається транспорт: легковик чи вантажівка. Дуже складним є елемент обгону. Бувають моменти, коли бачиш, що можеш не вписатися у рух і тебе можуть «розмазати». Потрібен досвід. Для їзди по наших дорогах найкраще – мати звичайний водійський досвід. Тоді все відбувається на автоматі.
— Як «рибак про рибака» скажіть: велосипед – чи популярний цей вид пересування?
— Так, звичайно. Я бував у скандинавських країнах. Складається враження, що там взагалі окрім велосипедистів нікого немає. Дуже популярно! З тих самих причин – здоров’я, автономність. Хороший настрій «з вітерцем». Я думаю, варто було дожити до того, що від простого колеса людство винайшло велосипед.
— Наскільки ви впевнені у безпеці свого транспорту?
— Як кожен технічний засіб, він потребує догляду. Адже велосипед – це техніка. Треба знати, які вузли у ньому відносно слабкі та періодично робити огляд, своєчасно замінювати запчастинами.
— Чи довелося прощатися зі старим велосипедом, замінюючи на новий?
— Мої учні подарували мені «крутий» німецький велосипед з усіма сучасними наворотами. Я привіз його в Балту і раптом зрозумів, що такий мені не підходить. Він хороший для прогулянок, а тут, у нашій місцевості, має бути «залізний кінь», якого можна завантажити. Бачите, я везу з собою валізу. Тому й обрав собі ось такий. А той подарував своєму тридцятирічному онукові-бізнесмену, який живе поруч – у Подільську.
— Де паркуєте свого «коня»?
— Я не залежу від місць паркування , яких у Балті практично – одне-два. Ось бачите, вожу з собою такий замочок, знаходжу придатне місце – стовп чи щось подібне і замикаю велосипед. Це досить надійно.
— Що б ви порадили молодим велосипедистам?
— Тінейджерам?
— І їм також.
— Сміливо сідайте на велосипед і – вперед! Отримаєте задоволення, здоров’я. Бо коли ми їдемо на велосипеді, 80 відсотків м’язів зайнято у цьому процесі. Це значно краще, ніж ви просто прогулюєтесь.
— Коронавірус велосипедистові не страшний?
— Мені вже – 77, але ніколи не було підвищеної температури. Міг бути невеличкий нежить, голос сідав. У чому таємниця? Якщо ми живемо під страхом захворіти, то обов’язково знайдеться інфекція, яка завалить у ліжко. Страхи – це емоції. Вони пригнічують нашу нервову систему і забирають багато нашої енергії. А забрана енергія – це зменшена потужність нашої імунної системи. Від страху вона – слабка, знеструмлена, для неї залишається мало енергії. Головне- не боятися цього світу, а для цього треба пізнавати його і, в першу чергу, – самого себе.
— Верхи на велосипеді – це набагато простіше, ніж у автомобілі?
— Так, бо ти відкритий цьому світові.
________________________________________________________
Петро ТКАЧ: «У далекі походи брав тільки хлопців – не більше дванадцяти»
Директор Балтського історичного музею, колишній керівник туристичного клубу «Корчагінець» міської школи №1 ім. Олеся Гончара Петро Ткач розповів, як разом зі своїми вихованцями у далекі походи їздили на велосипедах.
— Свого часу ми дуже широко використовували велосипедний вид туризму для того, щоб виїхати за межі Балтського краю, побачити інші території, познайомитись з іншими людьми. Весь вантаж, який брали з собою, ми везли на веломашинах. У кожного з нас був у запасі вдома велосипед марки «Україна» – дуже практичний, витривалий. Ми об’їздили на велосипедах все Придністров’я вздовж Дністра. Відвідали скельні монастирі.
Ми розробили маршрути по території Черкаської області, один з яких був присвячений Кобзареві. Здійснили декілька велопоходів Черкащиною, відвідали всі населені пункти, де свого часу бував Тарас Григорович Шевченко.
Найтриваліший наш маршрут був аж до Переяслава-Хмельницького.
Завдячуючи велосипедам, холопці не тільки пізнавали край – український, молдавський, а загартувалися, готувалися до самостійного життя, вчилися самостійно готувати їжу, робити інші необхідні у поході речі.
Це були учні 9-10-х класів (тоді ще була десятирічка). У межах Балтського району ми й дівчат брали з собою. Пужайкове, Коритне – саме там базувалися. У далекі походи брав тільки хлопців – не більше дванадцяти. Серед перших – Ігор Гонца, Сергій Мясковський, Паша та Юра Патинські… Всі вони стали хорошими людьми. Згодом до мене на тренування приходили їхні діти, тепер вже дорослі.
Перші велопоходи ми здійснили у 1976 році. Вони тривали до 2018-го. Перемагали в обласних змаганнях з туризму, брали участь у міжнародних. Ходили у походи не тільки на велосипедах, був ще й піший туризм, який також дає можливість пізнавати свій край.
А тепер я передав справи молодому, енергійному вчителеві фізкультури Юрію Філоненку.
___________________________________________________
Краєзнавець Олександр ТАСКІН:
«Велосипед – одне ціле з «сідоком», як кінь – з вершником»
— Мама купила мені велосипед у 1959 році. А вподобав я цей вид транспорту завдяки сусідові дядьку Яші Тарнавському – змалку звик кататися разом з ним. Мені було дуже цікаво слухати його розповіді про війну, фронт. Ми часто їздили на велосипедах. Зокрема, влітку збирали черешню у лісосмугах.
Вирушати на дальні відстані став пізніше – зі своїм другом Валерою Гуренком. Це була його ініціатива. Почали з Саврані – туди й назад. Потім здійснили дводенну поїздку до Кам’янця-Подільського. Це колишнє губернське місто Балтського повіту. Ночували у полі (з комарами!), але було дуже цікаво поринути в минуле нашого краю, ще збережене сьогоденням. Це був лише початок. Потім ми об’їздили багато місць в Україні, Молдові, Польщі… Пробували одного разу пробити маршрут по Херсонській губернії на Крим. Але тоді була неймовірна спека, не вистачало води, асфальт плавився на сонці. Тому повернули назад до Одеси…
На Західну Україну ми спочатку їхали потягом – до Львова. А тоді складали свої велосипеди і вирушали у Карпати. На шляху бачили чимало цікавих місць. У Закарпатській області сфотографувалися біля мармурового знаку, на якому латиною написано, що це центр Європи (знімок ліворуч внизу). Поверталися до Балти вздовж румунського кордону. Ці поїздки були довгі.
Часто подорожували утрьох: я брав ще з собою сина Вадика (він тоді був старшокласником). Ночували «на свіжому повітрі» – у лісосмугах , на надувних матрацах.
Багато подорожей було по Молдові. Там дуже цікаві місця, давні поселення, в тому числі ті, що свідчать про часи зародження молдовського народу. Требужени, Сахарна та Жапка, Страшени – такі цікаві місця, екзотична місцевість! Печерні монастирі, водоспади, святі джерела, фортеці, живописна природа! Село Сахарна відоме печерним монастирем XIII століття і чинним чоловічим монастирем Пресвятої Трійці. Недоїжджаючи Кам’янки, у с. Жапка знаходиться жіночий монастир, заснований в XVII столітті. Там такі мальовничі місця, ходять поважні павичі з пишними хвостами. Екзотика!
Печерні монастирі – їх треба бачити самому, бо на словах не передати. Все цікаве, незвичайне, не думали, що поруч з нами таке існує…
Після наших поїздок я Петру Астафійовичу Ткачу теж порадив побувати в Молдові з вихованцями. І вони побували у Сахарні. Якось зустрілися з ними в дорозі: ми з Валерою їхали, а Ткач з дітьми, з казанами та запасними колесами на велосипедах – назустріч.
Слідами наших подорожей можна мемуари писати. Валерій в школі працював, влітку міг подорожувати. Мені було складніше, але на тиждень міг «вирватись». Якщо сидиш у Балті – нічого не бачиш, а так поїхали, набралися вражень – вистачало на цілий рік. Аби до нас не було зайвих запитань, ми у населених пунктах, де є пошта, у своєму «путьовому» листку ставили поштові штампи з датою. На цій підставі нам видали посвідчення туристів СРСР.
Було багато велосипедних подорожей по історичних місцях Хмельницької, Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської, Вінницької областей. На Вінниччині багато цікавих будівель, інших об’єктів, пов’язаних з історією краю: костелів, фортець, палаців, парків європейського стилю тощо. Чимало з них пов’язані з Балтою. Зокрема, у Барі (Жмеринський район) була створена барська конфедерація для захисту Речі Посполитої від російського тиску, яка згодом тікала до Балти. Екзотичне містечко Шаргород, як і Балта, здобуло Магдебурзьке право.
Місцевий костел, побудований 1595 року, дуже схожий на наш, є єврейська синагога – 1589 року. Тамтешні історичні будівлі – суміш різних культур. Дуже цікаві місця. Ми часом поринали у обстановку вісімнадцятого – дев’ятнадцятого сторіч. І це все поруч з нами! Просто мало хто цікавився. А ми були ідеалістами, романтиками, любителями історії, місцевої культури. Заїхали у Супіски, де жив граф Гейзель, який побудував у Тимровому пивзавод (тепер зруйнований), у Балті тримав пивні склади. У Валери збереглася пляшка від пива з графським гербом.
Ми бачили те, на що інші не звертають уваги. Одна справа читати про це, інша – все це побачити. Валерій – дуже начитаний, багато пам’ятає і завдяки йому ми розробляли маршрути власних поїздок, знали куди їхати. Так побували й у Прибалтиці. Спочатку їхали поїздом, а вже на місці – велосипедами по історичних місцях Латвії, Естонії, Калінінградської області.
Людина, яка розширює свій світогляд, має зовсім інше ставлення до своєї землі. Як можна виступати проти України, якщо ти їси її хліб?! Ця земля нас годує, її треба боронити! Я маю й російське коріння, але люблю свою малу батьківщину. Росія ганяла своїх же – старовірів, які змушені були ховатися у нашій місцевості, йти під захист турків. Нам треба тягнутися до цивілізованих народів, у яких є чому повчитися. Приміром – у японців, які на своїй маленькій території так далеко пішли у власному розвитку. А в нас – така багата історія. Скільки об’їздили, кращої за нашу землі не знайшли, природа – райська. А ми її не бережемо! До нас їдуть з-за кордону, подорожують Україною велосипедами, в тому числі через Балту.
Ви вже писали про аргентинця Луїса Андреса Пзоліні, якого я зустрів у Балті в 2018 році. Він тоді проїхав велосипедом до нашого міста 2700 кілометрів. Луїс не розмовляв українською і мені довелося пригадати слова іспанською, молдавською, італійською мовами. Так і зрозуміли один одного. Йому подобається наша країна. 
Каже, що люди у нас хороші. Раніше – у серпні 2008 року до нас завітали голландці з Роттердаму, які проїхали Україною 3200 кілометрів. Одного разу біля ринку зустрів американців (чоловік та жінка) з Каліфорнії, теж на велосипедах. Мій товариш Валерій Гуренко зустрічав у Балті французів, англійця. Були й подорожуючі з Німеччини. У них маршрут пролягав через Балту на Ананьїв і далі – на Одесу.
… Ми їздили на старих, перевірених часом і дорогами велосипедах. Вони не часто ламалися, були наче зачаровані. З собою завжди брали запасні камери, запчастини. Іноді залізний кінь може «вбрикнути», тому в дорозі треба постійно бути уважним, не розслаблятися, аби уникнути неприємностей. Але у нас все відбувалось в основному без пригод: всього кілька невдалих падінь та пробите колесо… Велосипед – одне ціле з «сідоком» , як кінь – з вершником. Ним «пересуваєшся» завдяки власним ногам, а він просто збільшує швидкість пересування. Перший день важко їхати, на другий – легше, а на третій вже легко долаєш 150 кілометрів за добу.
Якось ми вперше побували за кордоном – у Польщі. Десять днів подорожували велосипедами від Щецина до Гданська. Мені дуже сподобалось, що тут велосипедистів поважають, як учасників дорожнього руху. На жаль, в Україні культура руху значно відрізняється від закордонної – у гірший бік.
Записала Людмила ШЕЛИХ.
About The Author
