З ХАРКІВ’ЯНИНОМ Олексієм Дзяліком ми познайомились у Сінному, де він брав участь в акції «Сади Перемоги». Чоловік вивіз свою сім’ю (дружина Наталія, старший син Владислав, дворічна донечка, матір та теща) з-під обстрілів у Харкові. Це був десятий день війни, коли над містом літали ворожі літаки, летіли ракети, «працювала» артилерія. Як він згадує, виїжджали – «в нікуди», не маючи навіть уяви, де зупиняться. В результаті, разом з багатьма іншими внутрішньо переміщеними особами знайшли прихисток у Балті. Ми розговорились і він розповів мені свою історію, історію війни…
— Звичайно, складно покидати свій дім. Бо одним є куди їхати, а іншим… Ми, наприклад, бігли, не знаючи напевно, де зупинимось. Просто треба було вивезти дітей, старих з-під обстрілу. Так склалося, що спочатку нас прийняли в Полтаві, потім побули кілька днів у Олександрії. Звідти нас підхопили знайомі (товариш мого брата, який народився в Балті). Так ми опинились у вашому місті. Ми їхали всі разом. Брат наразі в Одесі (його дружина з дітьми переїхала за кордон), а ми залишились в Балті і дуже задоволені цим. Бо тут дуже хороші люди, всім допомагають. Дитину одягли, Наташі понадавали речей.
— Увага, тепло, розуміння дуже важливі, коли доводиться покидати свій дім через війну…
— Ми виїжджали у чому були. Немає сенсу чіплятися за житло, за майно, адже нічим не зарадиш. Тим більше, що військовим легше боронитися, коли менше цивільних. Там небезпека на кожному кроці. Можна у будь-який момент потрапити під обстріл. Людина виходить за хлібом і може не повернутися… У багатьох зруйновано будинки. На мою думку, треба в першу чергу берегти життя. Але це рішення кожного. Люди різні. Дехто залишається принципово. Це легше зробити, коли в сім’ї всі дорослі. Мій товариш, наприклад, там залишився волонтерити, допомагає іншим. Ми теж не виїжджали, поки не відключилось світло, не пропали вода та зв’язок. Це стало такою відправною точкою. В основному всіх переконує момент, коли прилітає в будинок. Хоча у кожного своя ситуація. Хтось у силу різних обставин просто змушений залишатися, бо не може виїхати. Там знаходяться спеціально підготовлені люди, які рятують. Тож цивільним краще виїхати, аби не наражатись на смертельну небезпеку самим та не ускладнювати роботу рятівникам і захисникам. А ще я у захваті від харківських комунальників. До сліз… Це мужні люди, які залишилися, продовжують прибирати вулиці міста. Фантастично, але навіть зруйнований Харків завдяки їх зусиллям – чистий. Це просто герої, які під обстрілами розбирають завали, навіть коли над ними кружляють ворожі літаки.
У мене збереглося відео, як рятувальники дістають з-під завалів людей. А мимо пролітає ракета… Всі вже настільки звикли до цього. У людей змінюється психіка. Я з товаришем, який там залишився, розмовляю телефоном. Одного разу він розповів: «Я роздаю гуманітарку на Салтівці, а чоловік бігає кросом по колу». Розумієте, там стріляють, гримить, а він займається спортом, бігає, як у мирний час. Можливо, саме так людина вихльоскує енергію? Я пам’ятаю, коли води в магазинах не стало, ми пішли до джерела. Люди стоять у черзі, а над нами літак ворожий пролітає. Гілля з дерева упало… Всі попадали на землю. Мій син після того вже не виходив з квартири.
Коли виїжджали, бачили, як вдалині кинули фосфорну бомбу. Я подібне бачив лише по телевізору. Важко було усвідомити, що таке відбувається саме з нами. Здавалося, що це якийсь сон, що такого бути не може. Після десяти днів перебування під обстрілами ми мали велике бажання виїхати за межі області, туди, де хоч більш-менш тихо. Відчуття страху стало настільки великим, що були готові у машині ночувати, якщо не знайдемо іншого притулку. Тоді на блокпостах були величезні пробки, стільки людей виїжджало. Це був період, коли наше ПВО майже не захищало і ворожі літаки літали постійно. Так летить над головою, а ти гадаєш: на тебе впаде чи мимо. І за хвилину: б-ууу-х — десь впало. Звичайно, після такого психологічна допомога потрібна.
— Чому ж ви одразу не виїхали?
— У нас не було машини. Перші дні не мали точної інформації, у якому напрямку безпечніше виїжджати, де – обстріли. Більшість з тих, у кого був свій транспорт, першого ж дня виїхали. Ми кілька днів надіялися, що зможемо перечекати. А потім, коли перетнули певну межу, зрозуміли, що таки треба їхати з міста. Було небезпечно, але не так, як з Маріуполя виїжджати, коли по тобі гарантовано стрілятимуть… Маріупольці, певно, не сподівалися, що все так вийде…
— Ви пережили цей жах, тому, напевно, легше відповісти, чому саме люди залишилися там?
— Люди по-різному реагують на стресову ситуацію і, мабуть, не всі можуть сприймати те, що сталося, нормально. У наших знайомих батьки з Маріуполя. Вони прибули у Бердянськ і, хоча була можливість їхати далі, залишились там, чекають, поки визволять. Хочуть побачити свій будинок, який все життя будували. А будинку вже нема… Це дуже важко сприйняти, адже чимало сил та енергії вкладено. Батько знайомих працював 4 роки в Греції, аби заробити кошти на будівництво. Сподіваюсь, що у Харкові ситуація з Маріуполем не повториться. Хоча наше місто вже зазнало значних руйнувань. Та й що далеко ходити? Сестра моєї дружини у Рубіжному живе. У них власний дім, все життя його будували. Коли ми виїжджали, у них тоді ще не починалось, але зрозуміло було, що почнеться. Ми радили: виїздіть, поки спокійно. Але сестра сказала: не поїдемо, що з будинком буде? У будинок прилетіло! І в будинок, в якому вони потім у підвалі ховалися, прилетіло чотири рази. Їжу на вогнищі готували…Тоді я вже дізнавався через військових волонтерів, як можна виїхати звідти. Так розумію, що саме військові й умовили її виїхати. А дехто так і залишився в Рубіжному, якого вже фактично немає.
— Так. Моїй двоюрідній сестрі (вона теж з Харкова) вже немає куди повертатися: будинок розбомбили… А ви про долю свого будинку дізнавались?
— Дізнавався. Наш дім стоїть, у ньому люди живуть, тож маємо можливість зв’язатися телефоном. Нещодавно, кажуть, від вибуху поруч він ходив ходуном. Прилетіло з двох сторін: у бік церкви та пологового будинку, які знаходяться поруч. Для народження дітей жінок піднімають до пологової зали, а потім одразу спускають у підвал. Наша лікарка, яка приймала пологи у моєї дружини, досі там працює, залишилась…
— Життя триває навіть під обстрілами…
— Так. Першими були ракети. Літаки бомбили. Наразі в Харкові практично немає живого місця, куди не потрапили. Найнебезпечніше там, куди б’ють важкою артилерією. Навіть коли знаходяться за 20 кілометрів від міста, дістають до будь-якої точки міста. Так що трясеться будинок дев’ятиповерховий. Ми якось зателефонували знайомій, а у цей момент у її квартирі горщики з квітами попадали з підвіконня…Та найбільше страждають ближні мікрорайони, бо їх обстрілюють не тільки артилерією, а й на машинах під’їжджають.Є у нас такий район П’ятихатки. Розповідали, що російські диверсанти під’їхали підступно на авто, дістали триногу і лупанули куди попало. Тому, безумовно, там знаходитися небезпечно. Знаєте, коли ще у 2014 році нас оминула небезпека окупації, я ходив по парку, радів красі й думав про те, що все це могло були вбито, знищено. А тепер це сталося, на жаль. Звичайно, все відбудуємо. Але кожен удар ракети, кожне бомбування, кожен постріл по нашому місту – наче по серцю. Проблема в тому, що вони б’ють куди потрапить, без розбору. Зараз літаки вже не літають: ПВО наше працює. Але артилерія б’є безжально. У нас був критий льодовий комплекс «Салтовський лід». Вже однієї стіни немає…
— Чим ви займалися у мирному житті?
— Я – тренер з футболу, працював у ДЮСШ. До цього був професійним футболістом, грав у І-ІІ лізі… Наш директор школи залишився в Харкові. Каже: буду жити тут, охороняти.
— Чи є бажання швидше повернутися додому?
— Перші дні особливо хотілося повернутись. Тепер вже розуміємо, що це відбудеться не так скоро. Спочатку жили у гуртожитку.У нас маленька дитина, а там холодно і не було умов для приготування їжі. Почали шукати інше житло. Господарка квартири, де ми тепер живемо, Тетяна, –унікальна жінка. Вона нам сама зателефонувала: заходьте і живіть, тільки за комунальні сплачуйте. Ось такі люди в Балті зустрічаються на кожному кроці. Тут всі всіх знають. Хтось повідомив, що нам потрібне житло, і нас знайшли. У Харкові інша історія.Там можна жити в одному мікрорайоні й не знати один одного. Тут всього 20 тисяч населення, а в Харкові тільки на Салтовці – 500 тисяч. Коли артилерію «відсунуть», можна буде повертатися, відновлювати місто.
Бесідувала Людмила ШЕЛИХ
About The Author
