
Понад десять років благодійницької діяльності пов’язують Наталію та Олександра Костюків з Саврані з інтернатними закладами, в тому числі – Балтською школою-інтернатом №1 та Піщанським інтернатом. Але благодійництво – лише частина їхнього життя, яке свідчить про те, що для нього не існує кордонів між громадами. Історія цієї сім’ї цікава вчинками та подіями, на які вплинуло це благодійництво, а згодом – війна. Тому розповідь про Наталію, Олександра та інших дорогих їм людей буде особистою, – зі свідчень їх самих та головного спеціаліста відділу з питань усиновлення та опіки служби у справах дітей Подільської РВА Ніни Січкар. Тож, дорогий наш читачу, як сказали б на телебаченні, «не перемикайте» та дочитайте до кінця.
Ніна Січкар згадала передісторію:
— Наталія та Олександр Костюки завжди допомагали інтернатним закладам, відвідували дітей, привозили їм одяг, продукти. Також не залишали поза увагою й малозабезпечені сім’ї, які опинилися в складних життєвих обставинах, вивчали їх потреби і намагались їм допомагати. Так вони познайомилися з двома хлопчиками, у яких була дуже хвора матір. На жаль, їй довелося прийняти для себе дуже важке, але правильне рішення: вона звернулася до служби у справах дітей із заявою про те, щоб її дітей тимчасово влаштували до центру соціально-психологічної реабілітації, бо вже не могла за ними доглядати.
Це сталося понад 4-х років тому. Був січень, сувора зима. Ми, на щастя, вчасно доставили хлопчиків до притулку в Ширяєвому. Погодні умови погіршувалися з кожною хвилиною, ми ледь встигли повернутися до Саврані. Потім майже місяць не можна було виїхати: дороги замело снігом. У важкий для цієї сім’ї період подружжя Костюків почали допомагати їй, якось по-особливому опікуватися. Поки хлопці були в Ширяєвому, вони постійно підтримували з ними контакт, декілька разів приїжджали…
У лютому ми дізналися про те, що матір хлопчиків померла. Невдовзі Олександр та Наталія прийшли до нас, навіть не з проханням, а з уже виваженим рішенням забрати хлопчиків до себе…
Олександр КОСТЮК пригадує:
— Діти постійно питали, коли їх заберуть додому. І ми дали їм слово, що вони обов’язково повернуться в своє село, в свою школу на «останній дзвоник».
Так, 30 травня 2018 року народилась прийомна сім’я Олександра і Наталії Костюків. А 31-го хлопці вже були на святі «останнього дзвоника» в рідній Полянецькій школі.
Олександр зізнається, що у них з Наталею спочатку й мови не було про те, щоб взяти у сім’ю чужих дітей.
— Ми робили свою справу, займалися благодійництвом. І все. Якось пішов до сільради, щоб підказали, яка сім’я вкрай потребує підтримки, бо мали бажання і можливість допомогти. Нам розповіли, що є така сім’я: хвора жінка з двома ще малими дітьми потребують допомоги. Взяли адресу, але коли приїхали, хлопчиків вже відвезли до притулку. Але у матері була надія, що вона одужає. Дуже хотіла бачити дітей вдома. Ми домовились, що переселимо її поближче до нас, у будинок нашого дідуся, який на той час пустував. Сюди ж планували згодом перевезти дітей. Вона погодилася з радістю. Але ми не знали, що життя цієї людини так швидко обірветься…
Якось Олександр запропонував дружині поїхати до притулку, побачитися з хлопчиками.
— Дізналися скільки на той час у притулку перебувало дітей. Купили для всіх цукерок та фруктів і поїхали. Заходимо… Не забути тих оченят… Хоча ми звикли до такого, бо не раз бували й в Балтському інтернаті, що біля собору, і у Піщанському. Приїздиш, дітлахи тебе оточать, за руки тягнуть, за ноги обіймають… У кожного – надія в очах: чи, випадково, не за мною цей хтось приїхав? Тому завжди веземо гостинці для всіх, щоб нікого не виділяти. Так і тоді зробили. Хотіли просто приїхали подивитися, як дітям живеться у притулку. Там – тепленько, у кожного своя шафка… Діти вийшли, ми їх всіх пригостили. А потім, непомітно для інших, попросили дозволу поспілкуватися з нашими двома хлопцями. Вийшли, трохи прогулялися, морозивом їх пригостили. Я витяг свого телефона з кишені, віддав старшому – Вові. Сказав, щоб телефонував коли буде у чомусь потреба… Мати померла, а він телефонує до мене: коли ми додому приїдемо? Що дитині відповісти? Кажу, що треба їм ще трохи почекати. Чую через слухавку, як менший питає Вову нетерпляче: «Що каже, коли додому забере?». А Вова у відповідь: «Коли, коли… Коли рак свисне!
Що мав відповісти дітям, яким не було вже куди повертатися? Думки про те, щоб забрати їх до себе, не було. У самих – троє дітей, онуки. Старші син та дочка вже дорослі, одружені. Але прийняли таке рішення і вирішили повідомити про нього старшим дітям.
Олександр КОСТЮК згадує:
— Запитали: що ви про це думаєте? А син: «Тато, я знаю, що ви важко працюєте. Ми вже виросли. Краще відпочили б». Дочці телефоную. А вона: «Може я приїду, тоді побалакаємо?».
Кажу: «Ні, давайте краще зараз. Там хлопчики на пальцях дні рахують, а ми будемо балакати? Подумайте, діти, і дасте відповідь. Ми не хочемо без вас приймати таке рішення».
Наступного дня син передзвонив, питає: «Що ви, тато, своє рішення не змінили?».
Кажу: «Ні. Старший хлопчик вже татом мене називає».
Син питає: «Тато, у нас вдома хліб є?».
Кажу: «Та ще пів батона десь є».
Син: «Я не про те. Ви коли-небудь голодні лягали спати?»
Кажу: «Ні, слава Богові, не лягали».
Син: «То хіба не знайдемо для цих двох дітей кусень хліба?»… Так хвилююче.
Тоді й донька зателефонувала, каже: «Ми поважаємо ваше рішення і підтримуємо вас». Так ми й забрали хлопчиків до себе.
Наталія КОСТЮК з гумором пригадала період адаптації:
— Наш менший син Андрюша (він приблизно одного віку з хлопцями, – ред.) спочатку зрадів: «Мені не буде скучно». А вже за тиждень питав, чи не можна їх назад віддати. Тепер інша «проблема»: вони з Женею хочуть Вову на дівчинку поміняти. Знаєте, з дітьми не буває нудно. Це – сім’я!
Олександр КОСТЮК каже, що навіть коротке перебування у притулку залишило свій слід у житті хлопців.
— Скільки у притулку діти були? Всього два місяці. Може, трохи більше.
— Сімдесят три дні, – уточнив Володимир.
— Бачиш, у тебе відклалося у пам’яті – 73 дні… Недовго побули, але таки «черпанули» того життя. Приміром, у Жені, коли прокидається, цукерки – під подушкою. Хоча у нас на столі завжди лежать. Але у притулку засвоїв, що треба тепер забрати, бо завтра вже не залишиться. А так у нас вони швидко призвичаїлись. У кожного – свій характер. Вже підросли, треба думати, де далі навчатимуться. Хоча… Женю питаємо: куди підеш вчитися? Каже, що буде коло нас жити. Хороше рішення. Буде, як тато, пінопласт чіпляти…
Наталія КОСТЮК впевнена:
— У нашій сім’ї вони не можуть вирости білоручками.
Хоча, за її словами, у їхній сім’ї немає поділу на суто чоловічу чи жіночу роботу.
— Ми звикли з Сашою все робити разом. Хтось може закинути білизну у пральну машинку, хтось – почистити овочі (це в основному робить Вова). Андрій може напекти млинців, або удвох з Вовою спекти печиво. Женя, як менший, виконує роботу, яку ми можемо проконтролювати. У нас – спільний труд. Хлопці все вміють робити. Можуть закинути посуд у посудомийну машину, а якщо не полінуються, то й самі помиють. А то й так лишають, якщо спішать кудись. Все – як будь-якій сім’ї. Обов’язки в нас, по колу, у всіх однакові. Залежно від того, хто чим зайнятий. Якщо ми з батьком – у полі, я телефоную: «Хлопці, варіть картоплю «в мундирах», купіть оселедець, приготуйте салат. Ми їдемо додому, будемо вечеряти». І знаю, що приїдемо, все вже буде зроблено…
Олександр КОСТЮК:
— Коли хлопці їздили з нами до інтернату у Балту, то зустрічали там своїх друзів, з якими жили у притулку. Радо обіймалися. Розповідали, як їм добре у сім’ї. А тим дітям поки не відомо, чи в них з’являться батьки…
Ніна Січкар розповідає:
— Я також цей день пам’ятаю: зустріла їх буквально на дорозі. Чую, мене хтось кличе: голос знайомий, але не розумію – хто. Повертаю голову – два авто з людьми… Всі заплакані… Попрощалися. Потім ми постійно підтримували зв’язок, цікавилися, як влаштувались, як живеться. Крім того, що їм там добре, я почула, що все одно хочуть додому… Вони повернулися 1 вересня вранці. Поки їх не було, батько (Олександр Костюк – ред.) господарював вдома сам, посадив город та зібрав урожай.
Наталія Костюк каже, що, прийнявши рішення, вони вже знали, що зупиняться у місті Пфорцгаймі. Їхній шлях проліг через Румунію, Угорщину, Австрію – на південь Німеччини (неподалік від кордону з Францією).
— Нас прийняла християнська місія. Запропонували пожити у них два місяці. А потім, якщо щось не сподобається, ми змогли б винайняти собі будинок, бо приїхали всією сім’єю (донька – з онуком, невістка – з двома внуками і я – з трьома хлопцями). Коли ж побачили роботу цієї місії (там збиралася гуманітарна допомога для України), вирішили теж взяти у цьому участь. Ми ж – українці, не можемо сидіти, склавши руки. Нам запропонували відкрити дитячий садок для українських дітей. Ми погодилися. Наше приміщення дозволяло по їхніх стандартах взяти на виховання 12 дітей… Хлопці завершили навчальний рік онлайн у нашій школі, і пішли до німецької, тому що там вчаться до липня. Женя ходив до школи поруч з нашим будинком, а старші – Вова з Андрюшею – подалі, у більшу. Звичайно, нам було важко в оточенні людей, які не розмовляють ні українською мовою, ні російською. Тому всією сім’єю вивчали німецьку. Нам було добре, про нас дбали. Ми брали участь у всіх розважальних заходах, екскурсіях. Багато цікавого дізналися про саме місто, колись найбагатше в Німеччині, бо там добувалося золото і вироблялись з нього прикраси. Ми поєднували труд, відпочинок і навчання. Все подобалось, єдине – дуже сумували за домом. Коли наш тато приїхав до нас вперше, то по дітях було видно, як вони за ним сумували. Потім – знову розлука. Це важко, особливо для хлопчиків. Повернутися додому ми вирішили, в першу чергу, через освіту: Вова навчається на третьому курсі училища, Андрюша – в одинадцятому класі. А в Німеччині вони обоє ходили у десятий клас і їм мінімум треба було б ще три роки навчатися. Вова не отримав би диплом, а Андрюші теж через рік треба йти навчатися далі. Оскільки вже трішки тихіше у нас стало, то вирішили, що можемо повертатися додому. Якщо, Боже борони, погіршає обстановка, ми в машину – і назад. Можемо хоч зараз переїхати «зеленим коридором» у Пфорцгайм. Але, звичайно, віримо, що все буде добре і не треба нікуди виїжджати. Тут все рідне… Коли стояли на кордоні в Польщі, дивились на наші дерева: вони зеленіші й красивіші, ніж деінде.
Олександр підтримав дружину:
— Все закінчиться нашою перемогою і в нас настане мирне життя. А тоді Україна буде справжнім центром Європи. У нас найкраща, вільна країна… Женя одного разу вже хотів пішки йти додому… І Вова на калькуляторі вирахував: «Якщо сьогодні вийду, то через 12 днів вже вдома буду».
Наталія поділилася досвідом навчання дітей у Німеччині:
— У нас ідуть до школи з повним рюкзаком книг та зошитів. А там – один великий зошит та один великий альбом – і все. Тобто в цьому плані німці дітей не обтяжують. Всі книжки – у школі. Зате діти приносили додому багато роздруківок. Потім ми сиділи з ними, розбирали, що там написано. Іноді до перекладача звертались, а то невістка Катя перекладала (вона трохи розуміє німецьку). Але й українську мову чули чи не на кожному кроці: в магазині, в зоопарку, у галереї тощо. У місті, коли ми там жили, було понад 1700 українок з дітьми. Даша (наша онука) ходила на танці разом з іншими дітками з України. Вчителька – теж українка. Дітям замовили футболки, на кожній – назва міста, звідки вони приїхали. Діти вивчали танці, а потім виступали на площі, збирали гроші для ЗСУ.
Олександр:
— Я бував у декількох місцях, де внучка танцювала. Виступали у три заходи: менша, середня і старша групи. Співали «Ой, у лузі червона калина». Я бачив, як декотрі німецькі жінки просто плакали від того, що дітки витанцьовують, аби зібрати кошти на підтримку ЗСУ.
Наталя:
— Так, я бачила, як вони читали на футболках дітей назви міст: Ірпінь, Буча, Київ, Харків, Маріуполь, Одеса. Миколаїв, Ізмаїл… Дуже багато людей плакали, робили пожертви. Потім організатори заходу в групу (у соцмережі) скидали звіт про те, скільки діти зібрали коштів і куди їх перерахували. Усі українці за кордоном трудяться для нашої держави. Ми збирали продукти, одяг, все необхідне, і тато наш все це перевозив в Україну. Збирали й для внутрішньо переміщених осіб. І тепер чекаємо конвой з продуктами, поїдемо роздавати…
Олександр:
— Ми знаємо, німці вміють економити на всьому, це найекономніша країна. Тепер, щоб ви розуміли, вони надають своє житло чужим людям, щедро пропонують одяг, взуття, іграшки тощо. Ми дякуємо цій країні за те, що прийняла нас та чимало інших українських сімей з дітьми. Багато кому з них немає куди повертатися, тому вони ще залишатимуться в Німеччині деякий час. Багато молодих сімей, коли все почалося, виїхали з Києва, Бучі, Ірпеня, інших міст у Львівську область. Чоловіки стали на облік у військкомат, їх забрали в армію. А жінки залишилися з маленькими дітьми без житла, без нічого, і змушені були виїжджати за кордон, шукаючи надійного прихистку. Тут вони отримали соціальну підтримку, але чекають, коли буде можливість повернутися хоча б у тимчасові, модульні будиночки в Україні.
Олександр впевнений: як настане мир в Україні – сюди обов’язково приїдуть друзі з Німеччини.
— Наче й недалеко Німеччина, а вони мало знають про нас. Тільки коли почалася війна, заговорили про українців. Німці знають про вишиванку, їм вже знайомі кольори нашого прапора. Бо у нас великі панорамні всі вікна були прикрашені дитячими малюнками з українським прапором і жовто-блакитними сердечками.
Спогадів про Німеччину було чимало: є з чим порівнювати. Але Наталія та Олександр Костюки однозначно вважають, що Україна – найкраща. А найважливіші у житті – діти.
— От тепер гинуть українські діти. А вони – це продовження роду, нашої країни. Таке дуже важко пережити. Це – наші діти, чужих не буває, – каже Наталія. – Ми думаємо, що є багато людей в Україні, які можуть взяти до себе дітей, що залишилися сиротами. Просто подумати, щось змінити у собі, і не слухати тих, хто говорить що це дуже складно. Я не думаю, що це така складність, котра не вирішується. Напевно, головний рецепт – це любов до дітей. Просто покажіть їм, що ви їх любите, такими, якими вони є. І вони теж віддадуть вам те, що ви їм подарували: тепло, любов і турботу. Просто діти повинні жити в любові, тоді все буде добре!
Людмила ШЕЛИХ
При написанні матеріалу
використано відеорепортаж ТРК «ZAREN»