ТАКОГО дивовижного сходу сонця Світлана ще ніколи не спостерігала: майже рівну лінію горизонту повільно перетинала червона півкуля, пробиваючись крізь нерівності чудернацьких хмарин. Вона збільшувалася і поступово набирала іншого розміру, змінюючи обриси. Це був той момент, коли на сонце можна було дивитися неозброєним оком. Затаївши дихання, дівчина спостерігала за цим дивним народженням її першого дня у дорослому житті…
Несподівано пішов дощ! Однокласники побігли ховатися під дерева, а Світлана одразу витягла парасольку з маленької сумочки, подумки подякувавши матері (та й собі – за те, що її послухалася), залишилась стояти на видноті. Спостерігати за сонцем крізь дощові струмені було ще цікавіше.
Саме в таку мить хтось зіштовхнувся з нею. Під піджаком, накинутим на голову, на неї дивилися веселі карі очі. Вона впізнала хлопця: це був Ігор з паралельного класу. Глянувши на дівчину з парасолькою, яку мало не збив з ніг, він вибачився і по-джентльменськи запропонував:
— Давай потримаю. Вибач.
Під парасолькою запанувала тиша: обидва мовчки спостерігали за дощем, який «грав» по калюжах, утворюючи великі бульбашки. Горизонт затягло хмарами і сонця не було видно. Так тривало ще кілька хвилин. Дощ спинився, Ігор вручив дівчині парасольку, подякував і побіг до свого гурту.
Дерева не врятували однокласників від дощу. Та й Світлані довелося зняти босоніжки. Босі, мокрі та веселі, вони попрощалися з дитинством і пообіцяли зустрічатися хоча б раз на п’ять років…
МИНУЛО три роки. Після чергової сесії студентка філфаку поспішала додому. Вона хотіла встигнути на електричку, тому одразу після іспиту поїхала на вокзал.
Електричка вже була заповнена пасажирами. Відшукавши вільне місце, Світлана сіла і, не роздивляючись навколо, одразу спрямувала свій погляд на вікно. По склу потекли перші краплі дощу.
— Встигла, – подумала вона. – Хоча… Нічого страшного: тато на вокзалі зустрічатиме.
Її внутрішній монолог перервав чоловічий голос:
— Привіт.
Поруч сидів Ігор.
— Не впізнаєш? Ми з тобою знову дощ у компаньйони взяли.
— Привіт. Тільки цього разу я без парасольки. Не було мами поруч, щоб прослідкувати.
Вони розговорилися. Хлопець розповів, що навчається в Києві, а в Одесу їздив на ювілейний день народження свого друга.
Час у дорозі промайнув швидко. Ігор виявився цікавим співбесідником. Світлана навіть не підозрювала, скільки у них є спільних тем для розмови. Вони весело сміялися, згадуючи шкільні роки, вчителів. Здавалося, що молоді люди навчалися не в паралельних класах, а в одному. Несподівано Ігор запропонував:
— Давай обміняємося номерами телефонів.
Світлана, наче злякавшись чогось, зробила вигляд, що не почула, повернулась до вікна. Потім, згадуючи про це, пошкодувала, але заспокоїла сама себе тим, що вони все одно навряд чи колись ще зустрінуться: навчання в різних містах не зближує.
На вокзалі її зустрічав тато, тому, махнувши Ігореві рукою на прощання, поспішила до машини.
Залишившись наодинці, пригадала зустріч з Ігорем і піймала себе на думці: він їй сподобався. Хоч і відганяла думки про хлопця, але вони не полишали її й тоді, коли повернулась до навчання. Його обличчя з великими карими очима, неслухняне русяве волосся, яке так хотілося погладити, пригадувалися мало не щодня. І Світлана несподівано для себе зробила те, чого й не очікувала від себе.
На відміну від своїх подружок, дівчина вважала спілкування в соцмережах порожнім заняттям. Тому й не була зареєстрована у жодній з них. Але цього разу зареєструвалась у Фейсбуці під вигаданим ім’ям і знайшла сторінку Ігоря. На її запит у друзі, хлопець відповів не одразу. Довелося спочатку «обжити» свою сторінку. За деякий час написала йому: «Привіт, земляче». Відреагував. Так у них зав’язалось листування. «Незнайома землячка», як називав її Ігор, аби не видати себе, майже нічого особистого не розповідала. А про нього за рік спілкування мала всі відповіді на запитання, навіть те, що хлопець досі ні з ким не зустрічається та збирається після закінчення вищу залишитись в Києві. І ніяких натяків чи пропозицій бодай колись зустрітися. Це радувало дівчину, бо він не знав, що спілкується з нею. З іншого боку, їй так хотілося зізнатися: це ж я, коханий!
СВІТЛАНА вирішила повторити минулорічне повернення додому після останнього іспиту. День не мав значення, сам факт… і той самий вагон.
В електричці знову було повно народу. Раптом почувся знайомий голос:
— Світлано, я місце для тебе зайняв!
Це був Ігор. Вона не повірила своїм очам. Неймовірно! Тільки й запитала:
— Знову – день народження друга?
— Ні. Свято твого останнього іспиту. Хоча у друга я зупинявся і з днем народження привітав.
Виявилось, що Ігор через свого ж товариша дізнався, коли у Світлани завершується сесія і спеціально приїхав до Одеси в надії зустрітися з нею. Другові для цього довелося провести ціле детективне розслідування, навіть познайомитися зі Світланиною одногрупницею. Потім жартував, доповідаючи про все Ігореві:
— Ти у такому боргу переді мною! Я змушений тепер одружитися.
НА ВОКЗАЛІ у рідному місті під парасолькою стояли двоє. Навколо метушився народ: одні швидко сідали в електричку, інші спішили на автобус. Дощ багатьох застав зненацька.
— Як ти знав, що буде дощ? За прогнозом не передбачалось…
— Я знав, що зустріну тебе. Я так хотів тебе побачити, моя «незнайома землячка».
— Звідки ти дізнався?
— Здогадався. Впізнав твій особливий стиль спілкування… Я тебе кохаю.
— І я.
Зізнання під парасолькою перервав батьків голос:
— Світланко, ось ти де. А я переживаю чи не намокла…
— Ні, таточку, дощ нам з Ігорем – компаньйон.
Батько здивувався, але не перепитав:
— Компаньйон так компаньйон. А Ігор?
— Він теж – мій. Знайомтесь…
Людмила ШЕЛИХ
About The Author
