Людмила ВОЛИНЕЦЬ: «На період карантину 15 тис. дітей були повернуті у критично небезпечні сім’ї»

І ЗНОВУ пропонуємо вам, шановні наші читачі, звіт про чергову онлайн-зустріч. Цього разу – із заслуженим працівником соціальної сфери, кандидатом політичних наук, керівником секретаріату депутатського об’єднання «Захист прав дитини – пріоритет держави» Верховної Ради України Людмилою ВОЛИНЕЦЬ. Ведуча прес-конференції Юлія Тьоткіна – представник Українського кризового медіа-центру, представила спікера як найкращого в Україні фахівця, експерта у сфері захисту прав дитини.

Людмила Волинець визначила найбільш актуальні теми, серед яких – дискусія стосовно толерантного викладення інформації про дітей, які зазнали насилля, їх участі у відео-зйомках, пов’язаних з насиллям тощо. На її думку, українське законодавство «дуже скромно» в цьому плані захищає права дітей. Така ситуація, особливо у світлі останніх подій (зокрема, щодо зйомок сцен насилля в одному з російських фільмів з використанням українських немовлят) не могла залишитись без уваги законодавців.

— Разом з народними депутатами ми працюємо над розробкою низки законопроєктів, внесенням змін до законів, які діють стосовно радіо- та телепрограм, ток-шоу, стосовно висвітлення проблем дітей в тих чи інших ситуаціях. Саме для того, щоб журналісти могли викласти те, як вони бачать зі свого професійного боку, з іншого – щоб були захищені права дитини, – пояснила вона.
Ескперт відповіла на запитання журналістів.

  Ваше ставлення до створення так званих малогабаритних інтернатів.

    Л.В.: Це нова форма, запроваджена за наполяганням уповноваженого президента України з прав дитини Миколи Кулєби. Називаються вони «малі групові будинки». Це дійсно малокомплектні інтернатні заклади новітнього типу. Зараз держава витрачає кошти для того, щоб їх збудувати. Чесно кажучи, я не дуже вірю в перспективу розвитку цього типу закладів. Бо передбачається, що вони будуть утримуватись за кошти місцевих бюджетів. Попри те, що сьогодні держава виділяє гроші на будівництво таких закладів, великого попиту на них немає, оскільки законодавство прописано досить проблемно по малих групових будинках.

Чи є дані по Україні скількох дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, повертають з дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей? З яких причин?

Л.В.: Офіційна статистична інформація є, хоча я не бачила, щоб міністерство соціальної політики її викладало. Для того, аби ви розуміли обсяги, я вам скажу, що в дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях виховується майже 14 тисяч дітей. За рік з таких сімей близько двох тисяч дітей вибуває з різних причин. Але перш за все через те, що ці діти стали дорослими. Торік 47 дітей було повернуто в інтернати. У третини дітей не склалися стосунки з дорослими в сім’ї, тобто дитина не змогла адаптуватися до проживання в умовах прийомної родини. Минулого року був єдиний випадок неналежного виконання прийомними батьками своїх повноважень, але він відразу обумовив повернення 4 дітей. Третя причина – за станом здоров’я. Коли через місяць-три у дитини проявляються певні особливості, наприклад, коли дитина представляє загрозу. За офіційною статистикою таких випадків було 12 на всю Україну. Мене турбує проблема влаштування дітей у притулки і центри соціально-психологічної реабілітації після перебування їх в прийомній сім’ї та дитячому будинку сімейного типу. Основна причина – відсутність взаєморозуміння дорослих з дітьми. Я б сказала, що всі ці випадки треба пояснювати не через призму складності дитини, а через призму того, що дорослі не впоралися з важкою функцією, яку взяли на себе.

Чи розглядається питання виплати батькам-вихователям після досягнення дітьми 18 років, якщо вони навчаються у вищому навчальному закладі.

Л.В.: Чому розглядається? Ця норма діє від 2006 року. Всі діти, які є вихованцями і навчаються у вищому навчальному закладі, мають таке ж фінансове забезпечення, яке мали до 18 років.ї

Чи є у дитини можливість звернутися за допомогою до соцпрацівників таємно від прийомних батьків?

Л.В.: Основна функція соціального працівника, який здійснює соціальний супровід прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу, – спілкуватися з дітьми, котрі перебувають в прийомній сім’ї чи дитячому будинку сімейного типу. Якщо прийомна дитина свого соціального працівника не бачить, не чує тощо – це неправильна практика та брутальне порушення її прав. У будь-якому випадку прийомна дитина має право зателефонувати в соціальну службу й повідомити про те, що в неї там певні проблеми тощо. Це її право.

Для створення будинків сімейного типу потрібне житло, яке б відповідало певним вимогам. Найчастіше придбати таке в невеличких містах є проблемою. Чи є у вас інформація щодо планів держави стосовно вирішення цього питання? Можливо, виділятимуться кошти на будівництво?

Л.В.: Дякую за запитання. Така програма є, вона діє вже три роки. Кожен рік закладаються гроші на забезпечення дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, житлом. Цією ж програмою передбачено виділення коштів для придбання або будівництва будинків сімейного типу якщо є в цьому потреба. Але тепер не дуже багато бажаючих, які б хотіли із прийомних сімей створювати дитячі будинки сімейного типу, оскільки останнім часом були внесені певні зміни до законодавства. Ми взагалі маємо від’ємне сальдо: за останні 5 років кількість сімей, які виховують дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, зменшилась на 500 одиниць. Це дуже багато. Це предмет моєї гострої дискусії з органами влади, оскільки я вважаю, що зміни, внесені до законодавства, були настільки некоректними, що ображають тих людей, які опікуються дітьми.
Але, повертаючись до будинків: чи часто виникає ситуація, коли в районі немає дітей, які потребують влаштування, але є люди, які б хотіли створити дитячий будинок сімейного типу? І от тоді виникають проблеми тому, що насправді дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї створюються за рішенням голови райдержадміністрації для забезпечення дітей, які походять саме з цієї території. Я одразу хочу сказати, що законодавство побудовано таким чином, що усиновити дитину чи взяти її під опіку можна з будь-якої області України, тому що, зазвичай, це роблять її близькі та рідні. І було б неправильно їм відмовити. Але прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу створюються для забезпечення сімейного виховання дитини на території, де дитина осиротіла. Може, з точки зору міркування дорослих немає різниці, де виховувати дитину. Але коли ми згадаємо про те, що у влади тієї території, де дитина осиротіла, є обов’язок забезпечити її житлом, на іншій території такого обов’язку немає, то стає зрозумілим, чому прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу від початку були створені як форми виховання дітей за місцем їх осиротіння.

Чи є з боку держави контроль за долею дітей – вихованців інтернатів, усиновлених сім’ями з інших країн?

  Л.В.: Останнім часом щороку іноземці всиновлюють 370 -380 дітей. 80% з них – громадянами Сполучених Штатів Америки. Вже перебуваючи в літаку, перетинаючи кордон Сполучених Штатів Америки, вони набувають громадянство США. Щоправда, усиновлені діти не втрачають й українського громадянства. За законом контроль за усиновленими здійснюють дипломатичні представництва України за кордоном – тобто консулати. Разом з тим треба розуміти, що сьогодні в США проживають близько 9 тисяч усиновлених дітей з України. Така велика кількість, бо ще років п’ять-сім тому усиновлювали майже 1,5 тисячі дітей на рік. «Розкидані» ці діти по країні, яка має шість часових поясів. У Сполучених Штатах Америки є 4 консульства. Зрозуміло, що здійснювати такий контроль (мало не щоденно бути на зв’язку з дитиною), як нам би хотілося, наш консулат не може. Це треба визнати. З іншого боку треба розуміти, що коли дитина вже має громадянство іншої країни (у нас є відповідні міждержавні угоди між країнами), вона потрапляє в класичну систему захисту прав дитини тієї держави, куди вона була усиновлена. Отже, про цих дітей знає посольство України, і сама країна, яка теж дає згоду на усиновлення та набуття громадянства. Процедура міждержавного усиновлення достатньо складна і досить вимоглива по відношенню до іноземців. Тому не так просто порушити права наших дітей. З іншого боку треба говорити про те, що частина дітей не адаптується до умов проживання за кордоном. Це стосується в основному дорослих дітей. І треба дуже багато попрацювати для того, щоб ще до досягнення 18 років такої дитини поновити її права громадянина України. Тобто, повернути ім’я, по батькові та прізвище, аби, повернувшись, вона жила як громадянин України, а не Джон, який приїхав зі Сполучених Штатів Америки хоча й народжений у нас.

Наразі серед проблемних питань – недостатня кількість служб у справах дітей в об’єднаних територіальних громадах.

Л.В.: Так, в Україні сьогодні є близько 1000 ОТГ, з них тільки в 20% створено служби у справах дітей, які перебрали на себе повноваження по захисту прав дитини. Через те, що, на мій погляд, Міністерство соціальної політики відверто не впоралось з цим завданням. Крім того (теж моя точка зору), об’єднані територіальні громади у своїй більшості хотіли б займатися позитивом. Читаєш новини про ОТГ: ми відремонтували дорогу, ми зробили світло, ми забезпечили дитячий садочок… А там, де є повноваження по дітях, є вони, в тому числі, й по відношенню до членів громади, які, наприклад, зловживають алкоголем. Очевидно, що хтось повинен їхніх дітей захистити від батьків-алкоголіків. ОТГ не хочуть, не готові перебирати на себе ці функції держави. Насправді нічого не змінилося. Є той самий районний відділ соціального захисту, як і раніше. Не відбулося ніякої перебудови. У нас буде дуже складний період, коли, як було обіцяно, ліквідують районні державні адміністрації. Життя рано чи пізно примусить об’єднані територіальні громади займатися питаннями дітей.

Чи можуть бути усиновителями або батьками-вихователями будинків сімейного типу мати-одиначка чи батько-одинак?

Л.В.: Одинока особа має право за законодавством України і усиновлювати, і створювати дитячий будинок сімейного типу. Позаминулого року була спроба заборонити це. Я категорично не підтримала таку норму і поясню чому. Аргументи на предмет того, що дитині завжди краще, коли є батько й мати, є абсолютними. І вони не можуть бути іншими. Але разом з тим я хочу сказати, що 80% перших дитячих будинків сімейного типу, створених з 1989 по 1996 рік, на п’ятий-сьомий рік існування кожного залишив тато. То що ж ми будемо робити, коли мама залишиться одна в силу різних причин? Це дорога тривалістю в життя, і тому було й залишається право одиноким усиновлювати дитину і створювати дитячі будинки сімейного типу чи прийомні сім’ї. Хоча, ще раз кажу: в пріоритеті – повні сім’ї, коли є і мама, і тато.

Яка ідея реформування інтернатів оптимальна?

Л.В.: Це ще одна тема, яку я не сприймаю взагалі як спосіб державної діяльності та як вона здійснюється сьогодні в Україні. Це катастрофа, яка на загал відбувається, оскільки деінституалізація заведена через призму реформування інтернатних закладів, а повинна була б, на мій погляд, через призму «у нас немає дітей, які потребують виховання в інтернаті». Розумієте, в чому різниця? Або ми реформуємо інтернати, бо там роблять шкоду дітям, і з цим важко не погодитися. Або, вибачте, ми працюємо на те, щоб у нас не було дітей, які мають потребу у вихованні в інтернатах. Проблема деінституалізації реалізується з точністю «до навпаки»: давайте знищимо, реорганізуємо заклади, а там побачимо, що буде з дітьми. Я є категоричним опонентом діяльності, яка сьогодні в державі називається деінституалізацією. У березні карантин продемонстрував, що деінституалізація в Україні здійснюється абсолютно неправильно. Це було підтверджено тим, що з 42 тисяч дітей, яких на період карантину відправили з інтернатів у сім’ї, 15 тисяч були повернуті у критично небезпечні сім’ї, туди, де батьки – у важкій алкогольній залежності, де шалена бідність, де взагалі немає догляду за дитиною. Чому, власне, так відбувається, чому в інтернатних закладах є діти, які вважаються начебто домашніми, а насправді додому не мають повертатися? Тому, що на четвертий рік судової реформи в судах або немає суддів, або самі суди не працюють. І діти по два-три роки чекають, коли відбудеться позбавлення батьківських прав. Таким чином у нас накопичується певна кількість дітей, які вже не мають сім’ї, але ще не визначені державою такими, що вони залишились без батьківського піклування, не мають відповідного статусу.

Мені важко відповісти на запитання, як будуть повертати кожну дитину зі спецінтернатів в сім’ї. Це залежить від багатьох факторів. Єдине, я сподіваюсь, що державним службовцям вистачить здорового глузду не повертати хворих дітей або з особливими фізичними потребами у ситуацію небезпеки, не дослідивши, чи спроможна сім’я вирішувати їх проблеми. Заклик реформувати інтернатні заклади сьогодні, на жаль, не підтверджений нормативно.

_____________

Під час прес-конференції обговорено також низку інших актуальних питань, в тому числі тему домашнього насильства та сурогатного материнства. За словами Людмили Волинець, найближчим часом буде прийнято постанову Кабінету Міністрів про порядок реагування на випадки домашнього насильства, коли дитина є або жертвою, або свідком (це так само є насильством), або агресором. Не менш важливою, на її думку, є й тема сурогатного материнства, коли наші жінки народжують дітей для іноземців. В Україні сьогодні найбільше випадків зафіксовано в Києві. Друга за обсягами – Кіровоградська область, треті за кількістю «сурогатно» народжених дітей – Львівська та Київська області.

Людмила  ШЕЛИХ.

Leave a Reply