Марія Дашковська вже відома нашому читачеві: лікар, колишня завідувачка рентгенологічного відділення Балтської ЦРЛ і волонтерка… Людина, яка, мов як лакмусовий папірець, реагує на чужий біль, страждання, на чужу біду, бо й самій довелося покинути домівку і виїхати з Донецька, коли місто окупували росіяни. Нині вона – військовослужбовець, заступник командира інженерно-саперної роти 184-го навчального центру. Тендітна на вигляд і сильна духом…
Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з нею Ольги Задерей.
— Спочатку хотіли, щоб ти прийшла до нас у військовій формі. А потім сталося як сталося. Ти така гарна, так круто виглядаєш. І війна – це не привід не бути гарною для жінки.
— Так, але не завжди є час і можливість. Зазвичай ти пахнеш (взимку) димом від буржуйки. Зазвичай в тебе руки в якомусь мастилі, бо я зв’язана з інженерними військами (тепер це сили підтримки). Дякувати б’юті-індустрії, яка може зробити тебе гарною: просто вмилася і все. Хоча, якщо чесно, хлопці на це не звертають уваги. Коли ти з ними кожен день, багато часу проводиш поряд, то вони тебе сприймають вже не як жінку, а як пацанчика, свого товариша. Велику роль грає й вік. Коли я тільки прийшла, ще до того, як у нас з’явилися мобілізовані, і була чи не найстаршою у своєму колективі, мене всі спочатку називали «Біла пляма ГІЗу», бо ГІЗ (група інженерного забезпечення) – це мастила, копоть, дим, гази тощо. А тут прийшла, по-перше, одна жінка на батальйон, а, по-друге, ще й блондинка… Потім, коли я вже прослужила трохи довше, то почали називати мамою. Бо тоді в основному у нас служили хлопці-строковики — ровесники мого сина. І я слідкувала за їхнім зовнішнім виглядом, змушувала прати свою форму, прасувати її, бритися, чистити берці… І було дуже приємно почути від керівництва центру, що з моїм приходом у цей підрозділ він кардинально змінився за зовнішніми ознаками. У нас всі жінки гарні, немає поганих. Але, якщо ти служиш в армії, то маєш і належним чином виглядати. У тебе не повинно бути якогось кричущого макіяжу, розпущеного волосся та довгих нігтів. По-перше, це техніка безпеки: десь намотає шевелюру, зачепивши за гусеницю… По-друге, гарно, коли у жінки зібране волосся. Хоча до служби я його не збирала. Для мене це було щось страшне.
— Машо, ти медик за фахом. Тепер – військовослужбовець, офіцерка. Це свідомий вибір? Як так сталося?
— Напевно свідомий. Ще в 2015-му році, коли я сюди (в Балту – ред.) тільки приїхала, хотіла підписати контракт із частиною (саме медиком). Але тоді в силу якихось обставин це не вдалося, мої документи завернули. Я не знаю, може справа в тому, що у мене була донецька прописка, чи ще щось. Але коли мені подзвонили з військкомату і сказали, що офіцери запасу мають пройти строкову військову службу (півтора року) і заппропонували її пройти, не відмовилася. Я була фізично здорова, була готова морально. А потім, коли майже завершила строкову службу, командир почав агітувати мене підписати контракт, і я його підписала.
— До 2015-го року ти була в Донецькій області?
— Так. Звідти колишній чоловік. Так сталося, що я закінчила університет і переїхала туди. Там ми жили, працювали.
— Не змогла залишитися там?
— Ні. Знаєте, це як на іншій планеті. Не змогла жити там психологічно. Я не бачила майбутнього для своєї дитини. Так, у нас все було, будинок у центрі великого міста. Але те, що робилось… Більше зіграло те, що я хотіла, аби моя дитина отримала нормальну освіту, мала нічим не обмежений життєвий шлях. Тому ми сюди переїхали майже на Новий 2015 рік. Я чекала, що там ще трішки, і…
— І все буде Україна?
— Так.
— Як для тебе почалося 24 лютого?
— Нас підняли по бойовій тривозі, ми зібралися і пішли отримувати зброю. В черзі за зброєю всі полізли у соціальні мережі, почали моніторити. Я прочитала, що ракета потрапила в Подільськ. Сильно переживала, дуже сильно, щоб мої батьки не опинилися в окупації. Бо тим людям, у кого діти військові, ще й обоє, важко там. Я розуміла: якщо так станеться, нас з братом можуть шантажувати.
— Ти вже тоді думала про те, про що ми й не здогадувались?
— Так, я трохи була зв’язана з 2014 роком, з війною, і тим, що на Сході відбувалось. І брат був мобілізований у 2015-му році, так досі й служить.
— А як ти стала саперкою?
— Мені було все одно, де служити. Я знала, що впораюся з будь-яким завданням. По закінченню курсів (академія сухопутних військ), міністерство оборони і генеральний штаб нас розподілили на посади по військових частинах. На курсах у нас була загальновійськова підготовка. Потім, коли я вже потрапила в інженерно-саперну роту, познайомилася з командирами, з особовим складом, з роботою саперів, з технікою тощо. Саперною справою я не займаюся, але на навчаннях, коли треба, взяла дві міни в руки й поповзла закопувати, показувати. Не всі можуть це робити. І ти йдеш першою, і робиш. Потім вони бачать, що нічого там нема поганого, зі мною нічого не трапилося, можна те робити.
— Як переживаєш втрати?
— Болісно. До цього не можна звикнути, бо це люди, з якими ти постійно перебувала, це вже твоя така велика родина. Ти про кожного знаєш його життєву історію, часто комунікуєш з рідними. У нас практично 80% особового складу – це місцеві люди. Коли ти перетинаєшся з їхніми родичами, коли їдеш на службу повз цвинтар, де над могилами прапори майорять, дуже важко. З цим не можна змиритися. Щоразу це для мене якась особиста трагедія.
— Що тебе найбільше дивує у цій повномасштабній війні?
— Мене дивує, що у наш час люди прийшли до нас… За чим? Чому? Яка їхня мотивація? Я не можу зрозуміти: що їм тут треба? Їм треба собачі будки, корова і копиця сіна, які вони крадуть у людей? Не розумію. Як людина іде в чужу країну захищати свою країну, на яку ніхто не нападав? Оце у моїй голові не вміщується.
— Що ця війна для тебе? За що ти воюєш?
— Я хочу жити в незалежній країні, хочу розвиватися, хочу кращого життя для себе і для своїх дітей, для онуків. Я не хочу відкочуватися назад, бо виросла в селі, знаю, яке там було життя. І яке в нас зараз. Воно кардинально відрізняється. Я не хочу жити так, як було раніше, я не хочу, щоб хтось мною керував. Щоб прийшли якісь люди, говорили мені, як «правильно» робити. А якщо я вважаю, що правильно інакше? Чому я маю мовчати, боятися щось озвучувати, тому, що заборонено? Не можна думати, не можна говорити…Не розумію, як можна прийти забрати чийсь клапоть землі? У вас своя країна – два лікті по карті. Наведіть у себе порядок, а потім іншим говоріть, як це робити.
— Форма у вас чоловіча чи вже жіноча, яка враховує анатомічні особливості?
— На жаль, форма у нас чоловіча. Я є радницею нашого генерала – командира частини з питань гендерної рівності. І ми у 2021 році цю тему активно порушували, багато їздили, чимало всього було досягнуто для жінок. І у 2022 році це вже дало б якісь свої плоди. Але, на жаль, вже ніхто не думає про якусь нерівність чи несправедливість. Форма чоловіча, її треба ушивати, але є свої нюанси. Якщо ти її вшиєш, то ногу не закинеш, коли треба буде вискочити чи на машину, чи на танк, чи на БТР. Тому в мене особисто є гарна форма, в якій я кудись іду, а є форма робоча.
— Гендерна інтеграція для тебе важлива. А в мирному житті ти – феміністка?
— Ні. Мені подобаються чоловіки. Я не те, щоб відстоювала виключно права жінок. Бо несправедливість у нашому житті стосується будь-якої сфери. І людей з обмеженими можливостями, і іншої раси, іншого соціального статусу. Мене обурює будь-яка несправедливість. Так сталося, що в армії нерівність жінок і чоловіків вийшла на перший план. Хоча, якщо вже дуже прискіпливо розбиратися, чоловіків потрібно від тієї нерівності захищати, а не жінок. Бо у деяких моментах дискримінація стосується саме чоловіків.
— Нещодавно ти перепостила на своїй сторінці: «От би прокинутись о 4-й ранку, випити кавусі й сісти в бомбардувальник, летіти над росією і скидати бомби під улюблену музику». Що це була б за музика?
— Я слухаю українські пісні. Не знаю, чогось не можу слухати пісні, навіть українських виконавців, але російською мовою. Хоча я доволі толерантна людина до мови і подібного. Теппер мої уподобання – в основному патріотичні пісні, які вийшли останнім часом. Також подобаються «Океан Ельзи», «Друга ріка», Степан Гіга – «На могилі моїй посадіть молоду яворину». Я вам хочу сказати, що наші хлопці молоді дуже люблять цю пісню. І ще пісню Степана Гіги «Цей сон, цей сон…». Це просто хіти зараз. Подобаються пісні Івасюка. Тобто у мене уподобання – від сучасного до такого… Народні пісні подобаються на сучасний лад. А ще я чомусь останнім часом згадую Раїсу Кириченко. Її пісні дуже мені подобаються,такі як «П’є журавка воду».
— А про що розмовляють хлопці? Більше про війну чи про мир?
— Молоді більше розмовляють про дівчат. Але всі хочуть Перемоги. Є велике бажання у всіх, щоб війна закінчилася, але не просто закінчилася, а нашою перемогою. І щоб всі повернулися додому до своїх дітей, до своїх сімей. Бо кожен займався своєю справою і так сталося, що багато різних людей зібралися в одному місці, в одному колективі. Але я дуже задоволена тим колективом, у якому я є.
— Що хочеться сказати всьому світові?
— Хочеться сказати, що будь-які питання можна вирішувати мирним шляхом. Не обов’язково заради задоволення якихось своїх амбіцій вбивати тисячами людей, брати силою. Можна зробити так, щоб люди самі до вас захотіли прийти, а не нав’язувати своє. Війна – це зло. У війни дуже потворне жіноче обличчя…
About The Author
