БУЛА десята година вечора. Марія сиділа в курнику й прислухалась до кожного шороху. Раптом, коли заскрипіла яблуня від пронизливого холодного вітру, ніби ужалена зіскочила з насидженого місця.
— Ще знайде мене тут, – промайнула думка у переляканої жінки.
Тихенько підвелась, легенько відчинила двері, так, що вони навіть не скрипнули. Глянула на хату. Вікно світилося.
— Не спить й, напевне, не скоро засне. Доведеться ще померзнути.
Надворі було засніжено й місячно, хоч голки збирай. У сусідки загавкав пес, але швидко замовк й заліз у будку. Холодно ж, градусів дванадцять морозу буде.
— Можливо, це він крізь сон, – подумала жінка. – Чи по вулиці йшли люди.
Марія вибралася з курника.
— Хтось ще побачить, – мовила про себе,- й подумають сусіди: «Чого це такої пізньої пори тобі, Маріє, в теплій хаті не сидиться?».
Їм і в голову не прийде, що син рідну матір з дому вигнав. Зовсім не хочеться, щоб хтось здогадався, чому вона, мов вартовий, ходить такої пізньої пори біля оселі, морозної ночі вимірює кроки біля хвіртки.
— Таки повернуся до курника, там затишніше, – прошепотіла сама собі.
Марія знову закрила за собою двері, закуталася у ганчір’я, сіла на сіно. Довелося чекати, поки перші півні не заспівали. Сну не було. Гарячий ком застряг у горлі. У грудях пекло вогнем. З очей полилися сльози. Марія зусиллям волі змусила себе не схлипувати, міцно стискаючи холодні кулачки.
— Ще почує Микола, що мені тоді буде? Чим я Бога прогнівила, що у свої 85-ть мушу від рідного сина ховатися? За що мені така кара? – роїлися думки, а сльози річкою текли на подолок. — До чого доводить людину горілка! А яка ж добра була душа!
…Миколу знало усе село. Його золоті руки творили чудеса. За що не візьметься, те й зробить так, як личить майстрові, рівних в окрузі йому не було. Та могоричі довели сина до прірви. Кілька років тому покинув дружину й прийшов знущатися над матір’ю. Вранці – на роботу, ввечері – п’яний. А в такому стані не потрапляй на очі – готовий вбити. Він не розуміє, що коїть. Влітку ще можна десь сховатися, а взимку, крім курника, – ніде. Сусідів турбувати Марія соромилася. «Кому потрібне чуже горе? Та й синові нашкодить», – розмірковувала вона. – Кожен зробить свої висновки, а це не потрібне Миколі. Хіба у нього буде здоров’я, як отак пиячити й важко працювати? – пошепки причитала матір.
Подолок від сліз став мокрим. Марія провела по ньому рукою:
— Материнські сльози навіть у лютий мороз не замерзають, – з болем промовила вголос.
А скільки їх вже пролила за роки, що мешкає у неї Микола? Чи був хоч день, щоб не плакала? У сльозах та смутку й проходить її старість, але смерті вона не просить. Хоча, якби, нарешті, син кинув пити оту оковиту й знову став нормальною людиною, користувався колишньою славою й авторитетом, це додало б матері кілька років життя.
Прочитала молитву й заснула неспокійним, тривожним сном. Привиділося, що синок Микола, як раніше було, прийшов тверезісінький та веселий на її день народження і накинув на материнські плечі барвисту теплу хустку. Кажуть, що сни проти неділі збуваються…
Леонід БОГАЧУК.
About The Author
