Медовий аромат липи

АВТОМОБіЛЬ звернув з траси на ґрунтову дорогу, що пролягла між лісом і лугом. Роман їхав повільно, милувався чудовою природою: високими дубами, розмаїттям квітів.

 Назустріч автівці прямувала струнка дівчина з оберемком польових квітів.

—  Що за диво? – подумав хлопець.

Підійшла ближче – махнула рукою, зупинився. Зелені очі, довга коса, вся обцілована сонцем. Справжня Мавка лісова.

 —  Добрий день! Ви Роман? А я – Мар’яна, Іванова сестра. Він попросив вас зустріти, сам дах будинку ремонтує.

 Іван —  його друг, тепер перебуває у відпустці, допомагає матері і сестрі по господарству. На вихідні запросив у гості в рідне село – відпочити, подихати чистим повітрям.

 Зустріли Романа радо, по — домашньому. Хлопець ніколи не мав родини, бо виріс в дитбудинку, тож був розчулений до сліз. Іванова мама лише бідкається, що хлопці не ту професію обрали. Звичайно, рятувати людей в надзвичайних ситуаціях важливо, але ж і небезпечно. Донька стала вчителькою молодших класів, мама задоволена.

Мар’яна потай спостерігала за Романом. Який же він красивий, ввічливий, уважний, з яким теплом ставиться до їхньої матусі! Наче в саме серце дивиться своїми карими очима.

Вихідні промайнули швидко, і Роман повернувся до міста. Мар’яна засумувала. Тож коли за тиждень біля оселі зупинилась Романова машина, вона стрілою вилетіла за ворота.

Була середина літа. Біля хвіртки квітувала величезна липа. Її пахощі наповнювали повітря солодким медом. Під цією липою й просиділа на лавці захмеліла від ніжного аромату закохана пара до самого світанку.

За рік Роман з Мар’яною побралися. Все в молодій родині було зіткано з любові та злагоди. Жити залишилися в селі, в маминій хаті, щоб не залишати її одну. Роман їздив щодня на роботу до міста. Мар’яна благала його залишити цю небезпечну справу, а він заспокоював: «Мила моя, рідна, я не поважатиму себе, якщо зі страху залишу улюблену роботу. Не бійся, ніщо нас не розлучить. Я буду вічно тебе кохати й оберігати».

 Незабаром народилася у них донька. Роман назвав її Тетянкою. Його щастю не було меж, адже тепер у нього є справжня родина, якої ніколи не було. Він любить, він коханий, кохання дало йому крила і тепер він житиме для найдорожчих серцю дівчат. Мар’яна дивилася на нього і заспокоювалась.

 ДОНЬКА —  красунечка росла їм на радість, вже й другий клас з відмінними успіхами закінчила. Буйно цвіла липа. Мар’яна з Тетянкою вечірньої пори чекали тата з роботи. А ось і він під’їхав. Донька кинулася в його обійми. Батько вечеряв, а дівчинка щебетала біля нього, розповідаючи свої новини.

Мала бешкетниця пішла спати, а Роман з Мар’яною вирішили ще понасолоджуватися липовими пахощами. Скоро дев’ять років мине, як вони одружені, та почуття їхні все міцнішають. От і сьогодні, ніжно обнявши кохану, Роман розповідає, який він щасливий і що ніяка сила їх не розлучить. Мар’яна вічно б слухала ці слова, його голос, раділа дотикові його солодких вуст…

У ІВАНОВІЙ сім’ї велика радість. Дружина народила двійню, двох чудових хлопчиків. Мар’яна в піднесеному настрої, закінчивши домашні справи, чекала з роботи чоловіка. Завтра вранці вирушать до брата в гості. Та ось і він, легкий на помині. Вийшов з машини сам, Романа не було. Мар’яна кинулася до Івана з одним лише запитанням: «Він живий?» Брат мовчки опустив додолу очі.

Більше Мар’яна нічого не чула, не пам’ятала, вона неначе полетіла в липку чорну безодню горя, сліз, страждань. Від неї немов половину тіла відірвали, таким нестерпним і пекучим був душевний біль. Тихо шепотіла: «Господи, допоможи витримати, допоможи пережити заради дитини». Подробиць загибелі Романа не хотіла знати. Сказали, що врятував дітей під час пожежі. Розуміла, що інакше вчинити він не міг, але серце відмовлялося це сприйняти. Звинувачувала брата, що не вберіг її коханого, хоч він ні в чому не винен.

І потяглися важкі, сірі будні. Мама поїхала жити до Івана, несила їй було дивитися на страждання доньки. Мар’яна з Тетянкою залишилися вдвох у великому будинку.

 НАСТАЛА осінь. Відлітали у вирій журавлі. Мар’яна тривожно дивилася на небо, неначе шукала там очі коханого, тихо шепотіла: «Як ти там без мене, моє єдине втрачене кохання? Тебе нема, а я щохвилини чекаю на тебе. Скажи, чи є там поруч з тобою місце для мене? То нехай заберуть мене туди журавлі!» Промовивши ці слова, раптом стрепенулася, схаменулася. А донька? А як же Тетянка? Витерла сльози, побігла до дитячої кімнати. Дівчинка мирно спала. Що собі надумала? Як можна її залишити сиротою?

 В ШОСТОМУ класі з Тетянкою почала навчатися нова учениця – Катя. Сиділи за однією партою. Обидві відмінниці, разом відвідували заняття в танцювальному гуртку. Мар’яна раділа цій дружбі, їй подобалася Катруся. Виявилось, що її батько, працівник місцевого фермерського господарства, сам виховує двох доньок, допомагає школі. Якось дядько Олег з Катрусею підвіз Тетянку після репетиції додому і помітив, що тин біля їхнього будинку зовсім розвалюється. Запропонував Мар’яні допомогу, але вона категорично відмовилася, її нічого не цікавило. За кілька днів прийшла з роботи й побачила відремонтований паркан. Подякувати й в голову не прийшло, їй було байдуже.

МИНУЛО ще кілька років. Олег не раз допомагав Мар’яні ( коли її вдома не було) по господарству, не питаючи згоди, знав, що не отримає її. Жінці зле – Олег поруч, мов тінь.

 І ось їхні дівчатка – Таня з Катею —  закінчують школу. Потрібні сукні на випускний вечір. Молодша Олегова донька, Настуня, шестикласниця. Він запропонував усім разом поїхати до міста за обновками. Мар’яна, звісно ж, не погоджувалася. Донька так благально подивилася на неї, що довелося здатися.

 Дівчата раділи подорожі. Співали, жартували. Купили гарні наряди для випускниць, одяг для Насті. Побували в кінотеатрі, поласували смаколиками в кав’ярні. Додому поверталися радісні й втомлені. Зручно вмостившись втрьох на задньому сидінні, позасинали.

 Мар’яна, вперше після Романової смерті, звернула увагу, що життя продовжується. Навкруги сміються люди, лунає музика. Вона вперше уважно глянула на іншого чоловіка, і здалося, що він схожий на Романа. Такий же високий, смаглявий, з карими очима. Олег помітив здивований погляд Мар’яни і посміхнувся.

 Випускний бал пройшов цікаво. Обидві доньки були чарівними, мріють бути лікарями.

Стосунки Олега і Мар’яни стали теплішими. Вони навіть кілька разів влаштовували побачення. Дівчата вступили до медуніверситету і Олег відвіз їх з речами до гуртожитку.

ОДНОГО дня вирішив піти до Мар’яни і відкрити їй таємницю. Більше цю правду він не може в собі носити. Хай що буде, чи прожене його, чи зрозуміє, що його вини в цьому нема. Якби не його почуття, то Мар’яна, мабуть, ніколи б не дізналася про це.

Мар’яна помітила знервованість Олега, уважно глянула на нього.

—  Що трапилось?—  запитала.

—  Я не знаю, як тобі це сказати,—  почав він.— Мабуть, і не розповів би, якби не кохав тебе. Тоді, вісім років тому, твій Роман згорів разом з моєю дружиною Олесею. Він виніс з вогню спершу Катю і Настю, потім мене. Ми всі були непритомні. Хтось з сусідів крикнув, що в будинку ще залишилась Олеся. Роман кинувся у вогонь —  і в цей час палаюча покрівля обвалилась.

Згодом я довідався, що наш дім підпалили, коли ми всі відпочивали вдома. Я не хотів продати будинок, а їм потрібна була земля. Довести нічого не зміг, почалися погрози. Забрав дітей і приїхав у ваше село. Хлопці —  рятівники з Романового загону розповіли про тебе і Тетянку, що ти дуже страждаєш. Думав хоч чимось бути вам корисним. Досі відчуваю вину перед тобою, що я живий.

МАР’ЯНА слухала Олега і нічого не розуміла. Хіба це можливо? Що він говорить? Роман. Олег. Пожежа. Як це збагнути?

Вночі не заснула ні на мить. Все життя пропливло перед очима. Просила вибачення у Романа, що змогла захопитися іншим чоловіком. Згадала, скільки років Олег був поруч, мовчки допомагав у всьому. Думала, що життя, напевне, було б неможливим, якби серце не володіло здатністю з часом очищуватися від страждань і туги й знову могло любити, радіти сонцю, снігові, співу солов’я, веселці на небі. На душі стало спокійно і затишно. Зателефонувала Олегові й тихо промовила:

— Привіт, Олежко! Пропоную у вихідні наших студенточок провідати, Настуню в дельфінарій повезти. Тепер їх у нас троє, є про кого піклуватися…

Наталія КОРЖ,

с.Саражинка.

Leave a Reply