Напевно, як і кожна творча людина, музикант Руслан Єрьоменко випромінює особливу енергію, яку відчуваєш на відстані, коли він грає на музичних інструментах, співає й, здається, наче повністю розчиняється у музиці.
Особисто для мене це стало відкриттям, бо знаю Руслана Григоровича як «технаря», який пропрацював 27 років у Балтському управлінні газового господарства, понад двадцять років очолюючи аварійну газову службу.
Музика була його хобі, віднедавна – стала професією, розкривши у ньому ще й талант композитора.
А почалося все тоді, коли п’ятирічному Руслану дозволили у весільному наметі в сусідньому дворі, вмостившись навпроти інструментального ансамблю, видавати звуки у такт музиці на барабані. Цікаво, що професійно грати на багатьох інструментах Руслан Єрьоменко навчився самотужки, без теоретичних знань, котрі міг би отримати у музичній школі, але яку покинув майже одразу після вступу. Хто зна, можливо, талант його не витримував розміреності життя навчального закладу, потребував волі, вирував і рвався назовні?!
Разом з такими, як сам, захопленими музикою однолітками, ще навчаючись у сьомому класі, створив свій інструментальний ансамбль. Юні ентузіасти виконували пісні «Машини часу» Макаревича, групи «Круїз» та інших популярних на той час рок-колективів. Ансамбль не мав назви, та й своїх музичних інструментів – теж. Але завдяки батькові однокласника Руслана – замполіту Трубнікову, молоді музиканти мали доступ до музичних інструментів у військовій частині Балтського гарнізону, де й тренувалися. Виступали на дискотеках у школі та, під час святкових заходів, у тій же військовій частині.
З 1984 року Руслан Єрьоменко вже грав на весіллях, таким чином заробляючи на життєві потреби, в тому числі й на музичні інструменти.
Продовжив грати й в армії, куди його призвали наприкінці листопада 1989 року. Служив у Німеччині. Запримітивши талановитого музиканта, Руслана хотіли забрати до ансамблю пісні та танцю Групи Радянських військ у Німеччині. Але командування частини на запит відповіло відмовою. І це не дивно, адже за місяць після призову він вже грав на фортепіано на новорічних ранках, які проходили у будинку офіцерів.
На той час Руслан освоїв усі музичні інструменти, окрім саксофону. Вже згодом придбав цей інструмент, протягом місяця навчився грати на ньому і… продав. Каже, не було натхнення… Воно з’явилося, коли став учасником групи «Ностальгія», виступи якої вже не раз бачили балтяни на святкових заходах. Довелося пригадати вивчене майже двадцять років тому.
Талант композитора та поета розкрився у Руслана Єрьоменка нещодавно, коли два з половиною роки тому волею долі залишився без роботи, став на облік до служби зайнятості та погодився на пропозицію кардинально змінити сферу діяльності, влаштувавшись до центру позашкільної творчості. Вже два роки він керує дитячим вокально-інструментальним ансамблем «Світанок», учасниками якого є три різновікові групи. Всього – понад двадцять вихованців, яких навчає грі на різних інструментах. За короткий період часу, ансамбль став переможцем у кількох конкурсах, найважливішим з яких його керівник вважає міжнародний фестиваль-конкурс «Соняшник», що відбувся у Києві за сприяння Міністерства культури України. Звідси юні музиканти привезли два перших і одне друге місце у різних вікових категоріях.
Любов до музики передалася й молодшій доньці Руслані, яка ще навчається в школі. Вона завершує курс фортепіано в школі мистецтв та грає в ансамблі, яким керує батько.
Теорію не викладає, передає тільки свій практичний досвід, бо й сам грає без нот: все сприймає «на слух». Йому достатньо почути мелодію, аби виконати її на будь-якому інструменті.
Не використовує нот й при написанні власних творів: просто записує на диктофон. Часто це бувають окремі уривки, які приходять в голову під час абсолютно не пов’язаних з музикою занять. Тоді все кидає, бере інструмент й записує. За словами автора, сюжетні лінії його пісень прості та зручні для сприйняття, бо головне в них – мелодія. Саме на неї має звертати увагу слухач.
Першим слухачем, критиком та поціновувачем є кохана дружина Лариса. Вона – його муза, його натхненниця. Саме їй присвятив першу свою пісню, зробивши незабутній подарунок на ювілейний день народження.
Руслан Єрьоменко пише чудову музику, від якої бринить душа. Напевно, тому, що сповнена вона любов’ю та теплом, подарованим йому коханими дружиною, донечками Машею та Русланою, онучкою Аделею, яким він присвячує більшість своїх творів. Протягом останніх двох років він написав понад двадцять музичних композицій та більше десяти пісень. Талановитий балтянин сповнений творчих планів і сподівається, що скоро матиме можливість якісно записувати свою музику за допомогою відповідних технічних засобів. Незважаючи на технічний прогрес, який часто витісняє «живу музику», Руслан Єрьоменко впевнений, що її ніщо не замінить, як не замінить штучна пташка співу живого солов’я, бо не може передавати справжні емоції, почуття.
Те, що відчуває, він висловлює за допомогою музики. Але іноді це виривається у віршах. В один з таких моментів у нього народилися рядки:
Не люблю всё, что ложь,
ведь во лжи – пустота,
Лицемерие лиц и гнилая
душа.
А люблю я – Любовь, ту,
которая в нас.
Нет прекрасней её, той,
что не на показ.
И любовь я нашёл
на другом берегу,
Где семья, где мой дом…
я без них не живу!
Є у Руслана Єрьоменка ще одна велика любов, якій він теж присвятив пісню. Це – Балта. У пісенному візерункові під назвою «Балта – город любви», присвяченому рідному місту – прості, незамислуваті слова любові, зрозумілі кожному, хто їх почує:
Город мой – это где-то
частичка меня,
Мои взлёты, паденья,
любовь и друзья.
Но он мой, он родной,
лучше нет для меня.
Это – Балта моя,
это – гордость моя!
— Я дуже люблю своє місто. Тут все нагадує мені про певні моменти мого життя: річка, парк, дерево, лавочка… Все залишило слід у моєму серці, в моїй душі. Я обожнюю своє місто, у ньому є щось магічне! Я дуже задоволений тим, що воно розвивається, кращає, — каже талановитий балтянин Руслан Єрьоменко, вважаючи себе щасливою людиною.
Людмила ШЕЛИХ
About The Author
