
Ігри зі смертю
Мимоволі була свідком, як кілька років тому , обіймаючи посаду голови РДА, Василь Бабанський, зупинившись з якоюсь групою приїжджих людей на перехресті біля магазину «Людмила», показував рукою на бородатий недобудований об’єкт – райвідділ міліції – і сказав: «Я починав його будувати – мені, мабуть, доведеться й закінчувати». Та далі цих розмов справа не пішла. Гарне триповерхове приміщення, на спорудження якого витрачено добрячу суму народних грошей, стоїть німим докором районній владі, яка змінюється, а будівництво до завершення не доводить. Але це тільки здається , що воно німе, не шкідливе для оточуючих. Виявляється, незрима сила тягне сюди молодь…
Часто стою на автобусній зупинці біля тієї ж «Людмили» ввечері й душа холоне. Чомусь обов’язково на третьому поверсі будови то діти з вікон виглядають, то пари на підвіконні цілуються, то дівчата жваво розмовляють, а останнього разу сфотографувала якогось молодика у вікні. В цей час у приміщенні лунало безліч голосів– цілий хор. Я сама собі не вірила. Що там робить молодь?Як вона вилазить на ті поверхи, там же невідомо які сходи? Є ж тепер заходи в міському парку, Фан-зона є – тільки йдіть та відпочивайте. Ні, лізуть в руїни , ризикують життям,щоб поцілуватися в антисанітарних умовах на камінні. А якщо хтось накуриться чи нап’ється й зіштовхне з недобудованого підвіконня?
Почуте й побачене не давало мені спокою протягом усього вечора. Наступного ранку поділилася своїми побоюваннями з колегою. вражена розповіддю, вона не пожалкувала часу після роботи і ми вирішили «прогулятися» біля будови з протилежного боку. Тепер ми вже обидві пережили стрес. В приміщенні стоїть гул, лунають голоси підлітків. Озираємось назад—мало не у всіх вікнах як не голопузі хлопчаки років десяти-дванадцяти, то, з вигляду , 15—16- річні, під самим дахом стоять спинами до нас широкоплечі хлопці. Побачили, що фотографуємо, відійшли. На мопедах і велосипедах тим часом під’їжджали підлітки. З-за рогу висипала зграя гарно одягнених хлопців і дівчат, яких ми щойно бачили у вікнах, й подалася на вулицю Любомирську, помахавши руками на прощання тим, хто залишився в приміщенні. Один з хлопчиків розповів , що туди постійно бігають його ровесники з вулиці Толбухіна та інших навколишніх, а також дорослі хлопці й дівчата. Що всі вони там роблять – не встиг сказати, бо товариш покликав.
Озирнулись ми довкола – біля деяких осель спокійно ходять жінки, можливо, мами й бабусі тих,хто розважається на старій будові, що руйнується, й будь-якої миті може статися біда.
Ці дитячі ігри зі смертю їх чомусь не бентежать, не насторожують. Поліція організовує рейди по вулицях,то чому не зазирне в цей відкритий притон? Коли хтось з екстремалів завагітніє, пристраститься до наркотиків чи впаде й загине – буде пізно…
Таїсія КРИСЬКО.