ТЕТЯНА до дрібниць пам’ятає той ранок, який не віщував ніякого негативу. Вона, зібравшись на два дні у відрядження, викроїла кілька хвилин, аби зазирнути до сусідки Каті. Та з дня на день мала народжувати. Мешкала у квартирі сама. Хлопець, з яким більше року зустрічалася й збиралася вийти за нього заміж, дізнавшись про вагітність, накивав п’ятами у невідомому напрямку. Тож Тетяна й хвилювалася за дівчину. Своїм ключем відчинила двері ( Катя дала його про всяк випадок). Сусідка лежала на дивані, як завжди, читаючи якийсь роман.
— Привіт, Катюшо!
— Привіт, Танюшо! Ти щось смачненьке принесла? – запитала, почувши, що Таня перекладає посуд на кухні.
— Ох і смачне: вівсянку з молоком! А на обід – борщик у термосі, бо ти ж підігріти полінуєшся, я тебе знаю.
— Дякую. Ти — найкраща сусідка в світі!
Тетяна зайшла до вітальні і, побачивши на столі список рекомендованих покупок для породіллі й новонародженої дитини, запричитала:
— Катюшо, ти досі не підготувала ці валізи! Відмовилась від моєї допомоги — і сама не спромоглася вийти в аптеку та на ринок . Як можна бути такою безвідповідальною, ти ж без п’яти хвилин – мама! Досить лежати, вставай! Умивайся, їж та йди купи все необхідне! Я повернусь завтра ввечері, дивись, поводь себе добре…
— Ой – ой, ну чого ти розійшлася, як холодний самовар? Я читала, що від початку переймів до пологів минає двадцять чотири години. Я все встигну…
— Катю, дорогенька моя, що ти верзеш, які двадцять чотири години? Уявляю: почалися перейми, відходять води, а ти, стогнучи від дикого болю, мало не повзеш за покупками…
Не будь такою легковажною, не наражай себе на проблеми!
— Гаразд, заспокойся вже, не буду… Але й ти не забудь свою обіцянку. Раптом зі мною щось трапиться – виростиш мого синочка. Ти турботлива, діток любиш, я знаю, не обидиш мою дитину.
— Катю! Які думки у твоїй розумній голові рояться, га? Не мели казна що… Не програмуй дурного, думай про хороше. Давай, цьомки – цьомки, я побігла, бо вже запізнююсь…
ЯКБИ ж Тетяна тоді відчула непоправне… Відмовилася б від того відрядження, взяла б відгули і супроводжувала Катю за покупками, до пологового будинку. Що вже тепер гризти своє сумління? Катя, вийшовши з квартири, зашпортнулася підбором на сходах і покотилася вниз. Добре, що в цей час якийсь юнак проходив мимо, викликав швидку. Медики ледь врятували дитину… Просила ж її — не носи туфлі на підборах, не програмуй поганого…
З великими труднощами, лише завдяки братовій підтримці, оформила опіку над Богданчиком (так Катя хотіла сина назвати!). Іван, правда, переконував сестру не робити цього. «Лише справи на фірмі налагодились – ти в декретну відпустку зібралася. Коханого втратила. І я розумію Стаса, не кожен погодиться чужу дитину виховувати»,— дорікнув.
— А я його не розумію. Значить, не було ніякого кохання, якщо спасував перед першим же випробуванням. Я навіть рада, що ми не встигли одружитися, бо довелося б розлучатись.
Не завжди життя було медом, проте Тетяна жодного разу не пожалкувала, що опікується Богданом. Вона змогла стати для нього справжньою мамою, а він для неї – сином.
ХЛОПЧИКОВІ виповнилося тринадцять, коли Тетяну спіткала біда. Ввечері поверталася з роботи додому і на тротуарі її та ще двох людей збив автомобілем п’яний водій. Довго лікувалася. Ось коли відчула, що таке синівська любов і підтримка. Тож робила все можливе й неможливе для швидшого одужання, бо мала за мету будь що синочка вивчити, підготувати до самостійного життя .
Лікар — травматолог, який кілька годин оперував і таки врятував від ампутації Тетяні руку, дивувався мужності, силі духу молодої жінки. Адже їй треба було докласти величезних зусиль, аби розробити «нафаршировану» металом потрощену кінцівку. Він жодного разу не бачив сліз чи розпачу в її чорних , мов терня, очах.
Лікар від Бога Михайло Євгенович добивався неабияких успіхів у медичній практиці. Талановитого медика шанували колеги й поважали пацієнти, а от особистого щастя не зазнав. Дружині швидко набридли його нічні чергування, виклики на роботу в свята й вихідні. Втекла до іншого, боляче травмувавши серце чоловіка. Рятувала улюблена робота.
Воно поступово відтануло за період знайомства з Тетяною. Спілкувався з нею і розумів, що йому хочеться бачити цю чарівну жінку щодня. Виписалась з лікарні — приїздив додому, тримав під контролем хід лікування. Радів її довірливим стосункам з сином, який ще до закінчення школи визначився з професією. «Я обов’язково стану лікарем, таким, як Михайло Євгенович»,— заявив мамі.
Згодом вони втрьох вже й не уявляли життя одне без одного. Продали квартири й купили гарний котедж, у вузькому колі відзначили Тетянине й Михайлове весілля.
… КОЛИ подружжя проводжало Богдана на навчання до медуніверситету, мама запитала:
— Богданчику, ти не проти, якщо у тебе з’явиться сестричка?
Юнак щасливо усміхнувся й радісно вигукнув, обнявши Тетяну:
— Я – проти?! Та я їй буду найкращим братом в світі!
Таїсія КРИСЬКО.
About The Author
