Такого емоційного інтерв’ю з Наталією Цегельною – начальником відділу освіти, культури, молоді та спорту Піщанської сільської ради ще не було. Напевно, тому, що час тепер поділений: до початку повномасштабного нападу росії на нашу країну і після. А ми сприймаємо дійсність оголеним нервом власних сердець і кожен з нас визначає для себе свій фронт, який наближає до перемоги. Фронт Наталії Цегельної однозначно пов’язаний з дітьми. І ця тема, особливо з наближенням Дня захисту дітей, є дуже чутливою в умовах війни…
— Наталіє Василівно, безперечно, кожен з нас пам’ятатиме все життя свій перший день цієї війни. Яким він був для вас та підрозділу, очолюваного вами?
— Загалом, все це було неочікуваним. Перші дні був якийсь такий стан незрозумілості: хіба таке могло статися, хіба світ перевернувся у 21-му сторіччі? Але ми повинні були зорієнтуватися і продовжити працювати вже у нових умовах. Спочатку, згідно з листом департаменту освіти Одеської облдержадміністрації, всі заклади загальної та дошкільної освіти були відправлені на двотижневі канікули, після яких ми поновили навчальний процес з дистанційною формою навчання. Заклади дошкільної освіти також відновили роботу дистанційно. Це було для нас не нове, тому що, ви знаєте, два роки ми працювали в умовах карантину, пов’язаному з Сovid-19. І на сьогодні у такому режимі продовжують працювати всі наші школи та дитсадки.
— Воєнний стан вплинув і на випускний процес?
— Так. Адже у зв’язку з воєнним станом скасовано державну підсумкову атестацію для учнів початкової та середньої освіти (четвертих та дев’ятих класів). Скасовано зовнішнє незалежне оцінювання, воно проходитиме у вигляді мультимедійного тесту з трьох предметів у липні. На сьогодні наші випускники готуються до нього разом з викладачами цих предметів. Декілька разів на тиждень діти за заявою батьків відвідують школу та отримують відповідні очні консультації. Тому що життя триває, їм потрібно буде вступати до інших навчальних закладів.
— Що думаєте з приводу вступної кампанії?
— Ми можемо на сьогодні планувати одне, а завтра вже зовсім по-іншому може статися. Міністерство освіти займається цим питанням, відбудуться мультимедійні тести. Вже визначено, що вступна кампанія відбудеться. Життя триває. Але ми готові до того, що завтра все може змінитись кардинально і отримаємо вказівку «розвернутись» на 180°. Але однозначно ми рухатимемося тільки вперед, і на благо наших дітей.
— Як ви оцінюєте якість знань, отриманих під час такого тривалого періоду дистанційного навчання?
— Я працюю в освітній галузі вже понад 20 років. Щоб хтось років п’ять тому сказав, що таке може відбуватися: карантин, дистанційне навчання, війна… Все перевернулось! Ми в нашому дитинстві загалом не уявляли, як це не ходити до школи, займатися дистанційно. А так сталося, що довелося змінити звичну систему роботи і виходити з цих обставин, які є на сьогодні. Так, якість навчання була набагато вищою під час очного навчання. Але заклади освіти, на жаль, будувалися без урахування потреб воєнного часу: у нас немає бомбосховищ, де б можна було сховати дітей. А брати на себе відповідальність за їх життя можуть тільки батьки. Нас наразі більше турбує психологічний стан дітей. Тому хочемо переключити їхню увагу від агресії, від болю, від того, що втрачають рідних, близьких, від тієї жахливої інформації, яку отримуємо, від негативу, який несе війна в Україні.
— А звичні табори відпочинку…
— Цього року все скасовано… Було багато планів: побудувати, відремонтувати, урочисто, з напутнім словом провести випускників у доросле життя. Планували закупити дітям путівки, оздоровити. На жаль, оздоровчої кампанії цього року не буде. До того ж, ви знаєте, що з 23 травня воєнний стан продовжено на 90 днів. А закон забороняє очне навчання, скупчення дітей. Під час дистанційного навчання онлайн дозволяється лише 30% часу проводити за комп’ютером. Далі учні мають самостійно опрацьовувати матеріал. Але їм потрібно переключатися і спілкуватися з друзями-однолітками. Розуміємо, що вони постійно знаходяться вдома, тому шукаємо шляхи, яким чином їх розвантажувати. Намагаємося відновити та переформатувати діяльність клубних закладів, гурткову роботу закладів освіти. Так, відновили за заявами батьків тренування дітей з волейболу, з дзюдо. В клубах проводиться гурткова робота, відповідні заходи. Днями ми відзначили переможні дні Другої світової війни. Планувалися заходи, підготовлені культпрацівниками сіл. Та через комендантський час все відмінили. Але напередодні відзначили день перемоги велопробігом. До нього підключилися не тільки учні, а й керівництво закладів освіти.
— Велопробіг відбувся на території всієї громади?
— У Піщаній та Пужайковому. У ньому взяла участь шкільна молодь всієї громади. Окрім Гербіного: працівники будинку культури організовували для школярів велопробіг на місці, бо до Піщанської школи не було підвозу. Низку заходів провели з нагоди Дня вишиванки, і разом з відділом у справах дітей готуємось до Дня захисту дітей. Буде організовано майстер-класи, конкурс малюнків. Хочемо, щоб цього дня діти малювали, яким бачать своє майбутнє. У закладах освіти готуються спортивно-розважальні програми із пригощанням всіх діток морозивом, як це було зазвичай. Повернемо для них хоч краплинку мирного часу.
— Хто знав, що й нинішнім поколінням доведеться переживати таке…
— Після Другої світової війни мій дід повернувся з війни пораненим, і до кінця своїх днів пересувався на милицях. Кожну родину зачепила та війна. Ми слухали розповіді тоді ще живих ветеранів, ми дивилися фільми, ми це собі начебто уявляли, але не до кінця розуміли, що значить мирне небо над головою, поки не трапилося з нами це велике горе. Ми не розуміли, що таке, коли кожні дві години лунає тривога, коли ти не знаєш, що зараз відбудеться. А найгірше усвідомлювати, що якщо у нас все спокійно, то десь все одно гинуть люди. У чому вони завинили? Загибель людей дуже вражає. Коли в Одесі гине дитина і не одна!Тримісячна дитинка, вона ще й не пожила! Тому ми крокуємо до перемоги щодня і віримо у перемогу. Бо ми – на своїй землі, у своєму будинку. Ми ні до кого не вривалися і ні у кого нічого не забирали. Ми хочемо, щоб була справедливість і щоб була перемога.
— Війна внесла свій розклад у діяльність закладів освіти. Ви також активно включилися у волонтерську діяльність…
— Ви ж знаєте наш народ, наш український менталітет. Коли трапляється біда, ми забуваємо про сварки та заздрощі, гуртуємось і працюємо, як одне ціле. Тому відділ освіти, працівники апарату Піщанської сільської ради на чолі з сільським головою, старостами долучилися до волонтерської роботи при Пужайківському опорному закладі освіти, в якому облаштовано міні-цех з виготовлення консервованих продуктів. Я не можу навіть назвати, скільки тисяч банок виготовили та відвезли нашим захисникам. Це каші, тефтелі, рибні та м’ясні тушонки. А ще – випічка. Всі працівники відділу освіти й апарату сільської ради регулярно виїжджали і згуртовано з усіма працювали. Тут весь процес виготовлення тушонки відбувається у шкільній їдальні. Сюди сільський голова, староста, мешканці села позвозили автоклави. Всі згуртовано долучилися до справи: хто фінансово, хто продуктами харчування. Спочатку на виготовлення багато часу витрачали, бо не налагоджено ще було спільну роботу. А сьогодні це вже налагоджене до автоматизму міні-виробництво. Навіть якщо хтось долучається зі сторони, то швидко вклинюється у процес і лише прискорює його: хтось миє крупи, хтось готує банки тощо. Дівчата, які зранку прийшли і зварили голови, вже ріжуть, інші бульйон розкладають, хтось – спеції. І просто так за дві, три, чотири години від вісімсот до тисячі з лишком банок закладається в автоклави. Паралельно готується випічка: рогалики, булочки тощо. Що цікаво, скільки разів ми приїжджали, дивувалися: дівчата постійно проявляють креативність, вигадують нові рецепти. Піщанський заклад освіти теж підключився до справи, тут також виготовляють солодощі, тушонку. Але трохи по-іншому побудовано роботу: в школі продукцію для тушонки обробляють, а потім по домівках розвозять та закладають підготовлені банки у автоклави. До пакунків з продуктами, які відвантажуються захисникам, обов’язково вкладаються дитячі малюнки.
— Як це важливо!
— Так. З відгуків, які ми отримували від наших захисників, вони ці малюнки носять в кишені біля серця! А після того, як військовий взяв до рук закрутку і поцілував (як мамине!)… Це стимулює останнє віддати і їм передати.
— До Піщанської громади приїздять переселенці з місць, де ведуться активні бойові дії. Більшість – з дітьми. Якось долучаєте їх до освітнього процесу?
— У Піщанській сільській раді є відділ, який займається внутрішньо переміщеними особами. Ми також щотижнево подаємо гугл-форму до департаменту освіти ОДВА щодо переміщених осіб. До діток дошкільного та шкільного віку, які прибувають на територію села за інформацією сільської ради, виходять працівники закладів освіти, зараховують їх до шкіл чи дитячих садків і вони займаються дистанційно. Діткам приділяється максимальна увага, вся інформація прослідковується і вони не залишаються поза увагою будь-де. Всі родини, які звертаються до Піщанської сільської ради, отримують продуктові набори, засоби гігієни, іншу гуманітарну допомогу. Ми всі спільно допомагаємо хто чим може. Адже розуміємо, що у такій ситуації може опинитися кожен з нас. Дякувати Богові, що на нашій території немає воєнних дій…
— Завдяки нашим захисникам та тим, хто знаходиться у самому пеклі війни…
— Я вам хочу розповісти історію. Одна справа, коли ти читаєш про це у соцмережах, інша – коли ти чуєш її від свідків… Одного дня, коли ми приїхали волонтерити до Пужайківської школи, її директорка Валентина Яківна Дорошенко розповіла, як днями після робочого дня (була вже п’ята година вечора) зібралась йти додому. Раптом помітила на лавці біля школи якогось літнього чоловіка. Як керівник закладу, не могла не довідатись, що чужа людина робить у дворі школи. Ми ж не знаємо, що може трапитись. Тож одразу підійшла, поцікавилась: «Доброго дня, ви заїхали до нас у гості?». А цей чоловік їй відповідає: «Я трішки посиджу, подихаю. Мені тут якось легше дихається». Вона запитала: «А ви звідки?». Він відповів: «Я живу у вашого старости, я – лікар». Тут під’їжджає староста Сергій Іванович Даліщук. І лікар розповів, що разом з дружиною жив та працював теж у сільській місцевості. Коли почалася війна, дружина виїхала, а він залишився… Від вибухів певний час ховався у підвалі, а коли одного дня вийшов – з жахом побачив, що будинок повністю зруйнований, згорів. Наші попередили, що у нього є п’ятнадцять хвилин, аби прийняти рішення і виїхати з села. Лікар взяв ключі від будинку, якого вже не було, викинув їх на пепелище, випустив з уцілілих приміщень всю живність, яку так турботливо вирощували з дружиною, і поїхав. І ось цей чоловік сидів на лавці біля Пужайківської школи. 65 років прожила людина, все життя працювала, і залишилася без нічого. Його прихистив у себе Сергій Іванович, запропонував влаштуватись на вакантну посаду сімейного лікаря і залишитись в Пужайковому. Дружина, теж лікар, перебувала в Балті. Згодом, десь за тиждень, я зустріла старосту, поцікавилась долею цієї сім’ї. Він сказав, що вже знайшли для лікарів будинок з комунікаціями і вони переїхали туди. Будуть жити і працювати в Пужайковому.
— Це відрадно. На якому ще позитиві завершимо нашу розмову?
— Ми, освітяни, віримо нашим Збройним Силам і згуртовано йдемо до Перемоги. Ми хочемо мирного неба. Ми хочемо, щоб нашим дітям світило сонечко, щоб у них була впевненість в завтрашньому дні, щоб вони розвивалися і жили у вільній, сильній і цивілізованій країні. Бажання у всіх одне-єдине: перемога і мирне небо над головою. Все інше ми подолаємо.
Бесідувала Людмила ШЕЛИХ
About The Author
