НЕВІСТКА- МОВ РІДНА ДОНЬКА

Всією великою родиною проводжали Самойлови Богдана до міста Одеси на навчання. Раділи його успіхам, бо не кожен учень закінчує школу з золотою медаллю. Особливо пишалися ним батьки, у них він був єдиним синочком. Марія довго не могла завагітніти, тож народження сина в пізньому віці для них з Миколою було як дар Божий. Тож і назвали хлопчика Богданом.
 Перших два роки він приїздив додому майже щотижня, аби побачити батьків і взяти продуктів. Марія клала до валізи всього потроху: смаженого, копченого, солодку випічку. Адже в гуртожитку він мешкає з хлопцями, тож є з ким поділитися.
 В наступні роки Богдан почав рідше бувати вдома, бо влаштувався на роботу. “Зайві гроші не завадять,- говорив він батькам,- а вам потрібно вже більше відпочивати”. Та Марія, незважаючи на це, сама возила продукти, бувало, відправляла чоловіка. Богдан часто телефонував батькам, дякував за гостинці. А одного разу повідомив, що скоро приїде додому не один. Хотілося Марії дізнатися з ким, але телефон відключився .
 Нарешті, настав той очікуваний день для Марії та Миколи, коли на порозі будинку стояв Богдан ... з веснянкуватою дівчиною .Її золотаве волосся локонами звисало по плечах. Запрошуючи до світлиці, Марія розглядала дівчину. Як почала накривати святкового стола, та швидко підхопилася з місця і пішла на кухню допомагати їй. На батьків Олена справила враження як чуйна, добра, працьовита дівчина. 
 Наступного приїзду дітей було вже добре видно її округлений живіт. Батьки не тямилися від щастя. Розмову розпочав Богдан. Просив готуватися до весілля, бо часу замало, скоро народиться дитина. Весільну сукню вже куплено, залишилося лише познайомити їх з Олениними батьками.
 Весілля домовилися робити у батьків Богдана. У них дім великий, подвір’я просторе, тож є де розмістити шалаш, щоб місця вистачило для всіх. І українські страви з печі теж смачніші. 
 Після народження малюка молодята приїхали жити до батьків Богдана. Марія допомагала невістці купати Михайлика, прати пелюшки, готувала їжу. Богдан влаштувався на роботу в сусідньому селі, тож приїжджав додому лише пізно ввечері. Стомившись за день, трішки грався з немовлям і швидко засинав. Батько жалів сина і самотужки справлявся сам з великим господарством.
 Швидко минав час, сім’я збільшилася – народилися ще Назар та Валентина. З трьома дітьми Олені було важко впоратися самій з домашньою роботою. Свекруха почала хворіти, у свекра теж не ті сили. Його натруджені руки запресувалися твердими мозолями, а на погоду ломило кістки.
 Між Оленою та Богданом часто виникали сварки, особливо коли він приходив напідпитку. Їхнє кохання згасало. Та вона сподівалася на краще. Але, виявилось, марно надіялась. Бо чоловік знайшов коханку і згодом перебрався жити до неї. 
 На Олені трималося все: старенькі Богданові батьки, велике господарство, діти, а ще ж робота за професією. Її лякала безвихідь. Можливо, Олена не витримала б цих випробувань, якби не свекруха. Вона давала їй цінні поради, любила, мов рідну доньку, зігрівала теплом і ласкою.
 Минали роки. Діти підростали й ходили до школи. Олена працювала. Старенька свекруха не могла нахвалитися невісткою та онуками. 
 - Головне, - каже, - щоб вони ніколи злим словом не згадали мого сина. Хоч той давно живе з іншою, має від неї дітей.
 Коли закінчили сини й донька школу, Мишко вже працював, а меншенькі вступили до навчальних закладів, Олена одружилася вдруге,таки діждалася свого нового кохання. Її чоловік і собі називає колишню свекруху дружини мамою. А коли приїздять вони у гості, зі сльозами радості на очах зустрічають їх батьки й хваляться сусідам: «Наші приїхали…» І зітхають з полегшенням.
 Частіше став навідуватися до них і Богдан...
 Лідія КОШАРИНСЬКА.

Leave a Reply