Пісні, мов ті реп’яхи. Як вчепиться якась, бува, – по два-три дні крутиться в голові. Цього разу втелющилася мені давно забута «Віват, король, віват! » Алли Пугачової, яка вчора лунала з сусідського автомобіля.Я – т.в.о. листоноші. Сестра попросила підмінити, бо поїхала в гості до дітей. Її дільниця—декілька вулиць. Мені все цікаво, адже давно не була тут. Йду і дивуюся перемінам на краще й на гірше. Ось Пашкевичі живуть, поруч Стоянови, нижче – Іваненки. А тут…хто? На мене сумно дивилася похмура, якась згорблена, хто зна скільки не ремонтована хата в оточенні бур’янів. Біля хвіртки лежить худюча собака, коло неї скавулить чорне цуценятко. З протяжним скрипом відчинилися двері веранди – вийшов сутулий , неохайний, незрозумілого віку чолов’яга.
– Ей, господарю, кричу йому,- нагодуй собаку, у неї ж дитя маленьке!
-А у нас кожен сам за себе,- промовив і пішов геть.
Ця байдужа фраза ніби ножем полоснула моє серце. Тепер замість «Віват, король» в мізках застукотіло «Кожен сам за себе!Кожен сам за себе!..» І подумалось: в нашому житті нічого випадкового не буває. Треба ж такому статися, аби саме в цей провулок привела мене тимчасова робота і я побачила в повному запустінні колись гарний будинок свого колишнього симпатика Сашка Корольова, по-вуличному Короля. Мов кінострічка , повернула мене пам’ять у далеку молодість…
Моя подружка Таня принесла новину:
– Чи чула, Янко, твій Король одружується ?!- сповістила , ледь переступивши поріг мого дому.
– То й нехай,- удала, що мені байдуже.—Хто ж та нещасна?
– Люди кажуть, що вона – сестра дружини нашого першого секретаря Степанишина.
– Може, це тільки розмови…
– І не надійся! Весілля за два тижні. У провулку вже Капіцина техніка з шляхдільниці працює, асфальтовану дорогу прокладає. Я своїми очима бачила ,коли до бабусі ходила.
Пишне весілля відгуляли в ресторані , але дорогу до женихової оселі побудували хорошу. Ми з дівчатами ходили до РАГСу подивитися на наречених. Я заздрила юній білявці. Не зводила очей з Сашка. Високий, чорнявий, обличчя – як на коробках чоловічих дорогих одеколонів. Заздрила не лише я. У Короля було багато прихильниць .
Наврочили їх чи ні, але через два роки пара розлучилася. Молодий офіцер Корольов невдовзі привіз до батьків і на танці приводив чорняву дівчину.
Третя дружина народила йому сина. Здавалося б, радій, хлопче, це ж продовження твого роду, виховуй. Та Сашко не поспішав допомагати дружині купати синочка , не ходив з ним подихати повітрям. Йому більше до вподоби були застілля з друзями. Майже щодня повертався ввечері напідпитку. Клявся – божився, що це востаннє, два-три дні тримав слово, а тоді знову брався за своє. Коли почав піднімати руку на Ліну,- вона не витримала, подала на розлучення. Сина виростила сама.
Король , вийшовши на пенсію, приїхав до тяжкохворої матері. Після похорону, а поховали Маргариту Матвіївну в невеличкому хуторі, де вона народилася й де покоїлися її батьки і чоловік,до нього підійшла молода жінка (мати – одиначка) Райка. Обняла, поцілувала й почала співчувати. Мовляв, ви ж тепер один-однісінький лишилися зі своїм горем, я завжди готова втішити, тільки приїздіть!
50-річний Олександр не забув того палкого поцілунка. Почав навідуватися до Раїси. Гостинна 36-річна молодиця завжди пригощала класним самогоном. Напувала , аж поки не погодився одружитися й двох її хлопчаків – Павлика та Єгора –всиновити.
Радо перебралася зі свого майже безлюдного хутірця до райцентру, заходилася хазяйнувати. Побілила хату. В палісаднику й обабіч паркану насіяла квітів. Город посадила. Але поступово все стало занепадати. Чоловік безтурботно вживав самогон й вона разом з ним в чарку почала заглядати. Допився Король , зіграв у ящик. Приїздив з матір’ю його дорослий синок на похорон — точнісінька копія тата.
Міцна оковита , виготовлена власними руками, довела до цирозу печінки і до гробу й ще молоду Раїсу. Гірше того, її сини уподобали те страшне зілля. Кілька років тому наш райцентр сколихнула жахлива подія: старший син Раїси , напившись перваку, курив у ліжку в літній кухні й згорів дотла. Й ось тепер менший мешкає « сам за себе». До нього нікому нема діла. Собака й та за ворітьми живе.
Ось як склалася доля колись перспективного офіцера – красеня Олександра Корольова. Спиртне затьмарило йому цілий світ. Військовий перед горілкою впав на коліна й капітулював без бою. Як мовиться, ні за цапову душу життя віддав, яке так гарно починалось. Рідного сина змалечку безбатченком зробив.
«Такий , Король, фінал, гіркий фінал»… – перекрутилися й болем звучать в мені слова на мелодію колись улюбленої пісні…
Таїсія КРИСЬКО.
About The Author
