МАТИ ніжними дотиками погладжувала шовковисте волосся, терпляче заплітаючи в косу. Вона пишалася своєю донечкою -красунею і навіть у випускному класі часто сама робила їй зачіски. Якось Любонька, беручи приклад зі своїх подруг, заявила, що хоче, як і вони, носити «хвоста», тому піде до перукарні. Ось тільки гроші треба. Надія Петрівна мало за серце не схопилася: стільки років плекала, вирощувала, доглядала, а тепер обрізати таку косу?!
— Ні й ні!.., – категорично заявила вона.
І донечка послухалася. А щоб вона не дуже сумувала, мати закрутила волосся, пришпилила його на голові, вивівши зсередини пишного «калачика» великий хвіст.
Зачіска сподобалась Любі. І в школі ці зміни не залишилися непоміченими. Але головне, тепер Денис не грався її косою на уроці, хоча за хвоста таки легенько смикав, знову привертаючи увагу дівчини. За це вона звично била його по руках, як тільки починалась перерва. У молодших класах йому діставалось більше, бо під час уроку просто намотував косу на руку і Люба сиділа, мов прив’язана, рівненько тримаючи спину. Як тільки її викликали до дошки, він непомітно відпускав її. Коли тільки встигав?!
До такої Денисової уваги вона звикла і навіть сприймала як належне. Однокласниці вважали, що хлопець закоханий у неї з першого класу. А Люба не тільки на Дениса, на жодного з хлопців не звертала уваги. На відміну від подруг, вона знала чого хоче від життя і любовні зітхання її не тривожили. Надивившись на материні одинокі страждання, дівчина не вірила жодному представникові чоловічої статі. Й характер мала задиркуватий, тому мало хто з хлопців наважувався відкрити їй свої почуття. Сусід – дядько Вася, який вже не раз робив спроби «підкотитися» до Надії Петрівни, весь час наражався на Любин спротив. Якось навіть вигукнув:
— Любко, ти й матері життя не даєш, й саму тільки найвідважніший заміж покличе з таким характером!
— Здалися мені ці хлопці! Й сама не піду! І маму нікому не дозволю ображати, – кинула вона у відповідь.
— Та хто ж її ображає? – запитав дядько Василь і додав тихо, щоб не почула дівчина: – Люблю я її, дурненька.
Він декілька років жив самотнім після смерті дружини. Дітей разом не нажили. А Любу він полюбив і, незважаючи на її задиркуватість, у глибині душі прийняв за свою доньку. Часто він допомагав Ніні Петрівні, виконуючи чоловічу роботу. А потайки вони зустрічалися у нього, бо любов виявилась взаємною. Все чекали, поки Люба підросте, пом’якшає і їх прагнення бути разом стане реальністю.
Неочікувано для себе (Люба сама так заявила) дівчина закінчила школу з відзнакою. Разом з подругами вона тепер обговорювала наряди та зачіски, готуючись до випускного. І ось – останні приготування. Дівчата записали її до перукаря, запевнивши, що мамині руки нічого не вдіють з її косою. І вона погодилась. Матері нічого не сказала. Зі смутним передчуттям сіла у перукарське крісло.
— Що будемо робити?
— Різати, – несподівано для себе відповіла Люба.
— Ви впевнені?
— Не питайте! Ріжте отак – по плечі.
Коли повернулась додому, матері ще не було: пішла відпроситись з роботи, аби підготуватись до випускного.
Люба дивилась на себе нову у дзеркало. «Гарна», – подумала, відкинувши всі сумніви щодо скоєного. Саме в цю хвилину в кімнату зайшла Ніна Петрівна. Аби першою почати неприємну розмову, Люба запитала у неї:
— Як справи на роботі?
— Як у тебе на голові! – «випалила» мати, сердито глянувши на неї.
На випускному Денис не відходив від неї. А вона й не була проти: випускний, коли ще зустрінуться.
Побачивши її без коси, хлопець не втримався і вимовив чи то напівжартома, чи серйозно:
— Не за русу косу покохав дівчину…
— Минула любов, зав’яли помідори?, – у тон йому відповіла Люба.
— Про помідори нічого сказати не можу, – засміявся Денис.
Коли зустрічали світанок, турботливо накинув піджака. Поговорили про плани. Люба розповіла, що їде до Харкова. Денис планував вступати до технічного вишу, але ще не вирішив куди поїде.
МИНУВ рік. Якось після однієї з додаткових лекцій, які відбувалися ввечері, вся група разом з викладачем, покинувши аудиторію, наткнулась на зачинені вхідні двері. Їх міг відкрити вахтер, але його будочка була навпроти, через дорогу. Докричатися – марна справа. Вікно було тільки на другому поверсі. Люба першою відчинила його і, побачивши першого перехожого, закричала:
— Будь-ласка, перейдіть дорогу, скажіть вахтеру, що нас зачинили.
— Добре!
Перехожий виконав прохання, але чомусь залишився біля дверей, дочекавшись, поки вахтер відчинить двері .
Любу підхопили дужі руки. Вона замахнулася на нахабу і раптом впізнала його:
— Денис?!
— Ага!
Виявилось, що він вступив до того ж університету, що й Люба, тільки обрав інший факультет. І ось, нарешті, побачилися. Чи то на радощах, чи з іншої причини, дівчина погодилась наступного дня зустрітися з Денисом. Потім було ще одне побачення, ще…
Після закінчення університету вони одружилися. З-під фати нареченої виглядала довга шовковиста коса, заплетена дбайливими маминими руками. За батька на весіллі був дядько Василь.
Людимила ШЕЛИХ.
About The Author
