1. Про таке й не мріялось…
Цікаві новини самі йдуть в редакцію. Буквально позавчора завітав до нас Василь Орленко з вулиці Островідова і розповів, що у них вже завершується будівництво бетонованої дороги, яка, до речі, тягнеться від воріт військового гарнізону через річку Зозульку аж до дитсадка «Журавонька». Тобто перетинає майже половину Балти. Закортіло своїми очима побачити таке грандіозне будівництво!
Від центру пішки – шлях туди не близький. Сама дорога справляє неабияке враження: вона вузькою змійкою в’ється між крутими пагорбами, перетинаючи добрий десяток вулиць та провулків.
Вечірньої пори будівельників ми вже не застали, а охочих поділитися радістю вистачало. Побачивши нас з фотоапаратом, дві допитливі подружки поважного віку, що відпочивали на лавці під парканом, запитали «А що це ви фотографуєте?». Так зав’язалась розмова. Попри своє задоволення новенькою дорогою, вони висловили побоювання, що тепер не зможуть завезти дрова, бо з бетонки немає з’їзду. їх заспокоїв сусід Юрій, який втрутився в розмову, пояснивши, що будівництво ще триває і будівельники працюють повним ходом, облагороджуючи узбіччя та з’їзди.
– Про таку дорогу ми й не мріяли ніколи! – із задоволенням похвалився він. – Тут таке було урвище! Гори сміття! Деякий час і машини не їздили. Дорога була розбита вщент ще за радянських часів, коли по ній їздила важка військова техніка. Я взагалі дивуюся, як це так вийшло, що міська рада розщедрилася! Скільки не звертались, побудувати дорогу нам обіцяли всі мери. Минулого року пообіцяв і Сергій Мазур. Ми очам своїм не повірили, коли шляховики почали завозити будматеріали. Тепер, подивіться яка дорога! Будівельники й стики позаливали смолою.
2.З піднятими руками – зигзагами, без перешкод…
Юрій, ще раз підкресливши старанність будівельників, раптом зауважив:
– Тільки люди наші не цінують, що робиться така добра справа. Ще бетон не застиг – вони по свіжому їдуть. Он – сліди від коліс досі видно. І нічого їх не стримує: на стрічки поперек дороги не зважають. Збили «палки-шмалки» – поїхали далі. Помчали і виїхали біля сьомого магазину в центрі. Не треба робити кола по центру, як їдеш з Вінниці на Піщану. Вже й фури почали тут їздити. Жаль, дорогу розіб’ють! Погано й те, що діти тут почали ганяти згори на велосипедах та роликах. Наших тут мало, а з військового містечка летять, здійнявши руки вгору, цілою «бандою». Хто їх зупинить?! Одна дівчинка на роликах так розігналась, що наш паркан «протаранила». Як ще цілою залишилась! Дуже небезпечно, бо машини та мопеди тут так женуть! Швидкість -60-70 кілометрів на гору, а вже з гори… мовчу. От якби тут зробили «лежачих поліцейських» – хоч через двадцять метрів!
Саме про це говорив і Василь Орленко, що й спонукало нас побувати на вулиці Островідова. Не могли не звернути уваги на сліди від коліс автомобілів, від взуття і навіть нецензурний напис, увічнені на бетонному полотні шляху. Тому, напевно, й не були здивовані словами ще однієї нашої співрозмовниці – Ольги:
– Стає страшно, бо вся наша вулиця нерівна, звивиста. Машини беруть розгін, мопеди… І діти на велосипедах катаються. У нас тут дітей багато… Он, дивіться, автомобіль жене на гору! А люди теж по дорозі йдуть, часто – матері з візочками. Звернути нема куди. Он, дивіться, ніхто не йде узбіччям, всі – посеред дороги. У нас тут було тридцять років тихо. Тепер вночі просинаюся: др-рррр, без кінця! Тут потрібно дорожні знаки поставити і лежачих поліцейських. Та й люди ж!!! Така дорога! їй треба вистоятися. Тільки залили, йду з роботи на початку шостої, бачу: п’ять жінок пруть посеред дороги (не малі ж діти!). Кажу: «Куди це ви – по свіжому бетону?». А одна: «Усім можна, а нам – ні?». Посковзнулась, упала біля стовпа, пакунки порозліталися. Он, бачите, сліди такі залишились…
З Ольгою ми довгенько ще розмовляли, поцікавились, чому вздовж всієї довжелезної вулиці Островідова не посаджено квітів. Жінка розповіла, що вона особисто їх дуже любить, але дехто примудряється їх виривати навіть на подвір’ї, дотягуючись рукою крізь паркан.
Мораль: якби поліцейські тут хоч лежали…
– Ми бідніємо не матеріально, а на мораль, – вимовила з гіркотою Ольга, розповівши ще й про побачене вночі на центральній площі міста.
Забезпечення порядку та спокою завжди було обов’язком правоохоронців. То до чого ж ми дореформувались, якщо навіть раз на тиждень під час роботи Фан-зони молодь у центрі Балти не бачить жодного з них! Але це вже тема іншої публікації.
Подумалось: хай би хоч лежали… поперек розгону любителів ганяти дорогами з вітерцем.
Таїсія КРИСЬКО, Людмила ШЕЛИХ.
About The Author
