У НЬОГО й тепер, у вісімдесят два, обличчя моложаве, без жодної зморшки. Лише замість пишної колись і чорної шевелюри – сиве волосся.Та й сили не ті, ледь відклигав від ковіду, три тижні пролежав у лікарні в Первомайську.Заново ходити вчився.
В МОЛОДІ ж роки це був неабиякий красень. А що вже балакучий! Жартами так і сипав й анекдотами. Здавалося, мав їх безліч на всі випадки життя, якими б вони не були – сумними чи веселими. Гришка в будь— якій розмові всіх умів розсмішити.
При цьому до жінок у нього – особливий підхід. Тут використовував не тільки мисливські усмішки та вихваляння, а й нескінченні компліменти, улесливість. Так завоював серце першої дружини Оксани, другої – Галини, численних коханок.
ДІТИ у Григорія народилися в першому шлюбі. Та якщо до жінок у нього спостерігалося невичерпне джерело кохання, то до власних синочків – повна байдужість. Щоб він дитину добровільно на руки взяв, поцілував — ага, зараз! Бувало, попросить Оксана поняньчити малюка, поки вона підлогу в хаті помиє чи обід приготує, то Григір потримає дитину кілька хвилин, а тоді візьме та й боляче ущипне за ніжку чи ручку. Малюк заходиться від плачу, а батько радіє, кричить: «Забери хлопця, жінко, бачиш , що йому не подобається у мене на руках!». А сам хутенько збирався – і на гулянки чи побачення з новою пасією. Дружина ніколи й не дізналася б про цю його жорстоку хитрість, якби одного разу не почула, як ділився чоловік «досвідом» з молодими батьками.
Аби не заважали малюки спати вночі – наполіг, щоб Оксана віддала спершу старшого, Михайлика, а згодом і малого Володю своїм батькам. Начебто ненадовго, поки трохи підростуть.Та вийшло – назавжди.
А ОСЬ хрещеника свого, Льоньку, як він його називає, Григорій змалку дуже любить. Коли матір його, кума Галина, овдовіла, пішов до них жити. Оксану на той час уже поховав.
Льонька до технікуму в Первомайську вступив – хрещений допомагав харчами та грішми. Свій будинок здав в оренду – копійчина крапала для нього. Григорій і зарплату пристойну отримував, бо до пенсії багато років працював механізатором у місцевому господарстві, причому спеціалізувався на обробітку сільгоспкультур отрутохімікатами. На здоров’ї, на щастя, це негативно не позначилось. Навіть навпаки: зовнішність збереглася, мов законсервована! І пенсія хороша за шкідливу роботу. Плюс оплата за свої та Оксанині земельні паї. Жив Григорій — не тужив. «Старість повна насолод, якщо вміти нею користуватися», — часто говорив.
Льонька, здобувши професію, теж непогано влаштувався. Понад десять років тому продав мамину хату і забрав її з хрещеним до свого села, купив їм будинок неподалік від власної оселі.
Однак Григорій не був би Григорієм, якби періодично щось та не утнув. Людина інколи сама собі буває найзлішим ворогом. Отож блиснуло сонце торік в листопаді – він скупався під прохолодним літнім душем, одягнув обнови й почимчикував до хлопців у тракторну бригаду, до інших «коришів». Погомонів з ними від душі протягом дня , не одну чарку горілки перехилив. Та воно б, може, й нічого, якби не підчепив десь «корону» і не приніс додому кумі — дружині Галині. Вона зі своїм цукровим діабетом тяжко занедужала й не пережила хворобу. А напівживого Григорія з пневмонією швидка забрала до лікарні під кисневий апарат. «За які такі гріхи Бог мене покарав?»— вголос не раз повторював він.
Три тижні боролися медики за його життя .І ось, нарешті, лікар сказав: «Ми зробили, що змогли, пане Григорію. Тепер все залежить від вас, від того, як вас забезпечить турботою ваша родина».
— Родина? Це ж хто? Галки нема. Льонька? У нього самого повна хата людей. Внучка Євочка маленька. Їм не до мене. А сам не виживу в Галчиній хаті (якщо мене ще туди тепер пустять!). Треба ж дрова колоти й пічку палити, їсти варити, продукти купувати. А я й ходити не в силах. Дожився…— з сумом сказав Григорій сусідові по палаті.
— Не розумію, чого ти бідкаєшся. Льонька, Льонька… У тебе що власних дітей нема?
— Один син залишився. Але чи потрібен я йому?Я жив Галининою сім’єю, про своїх навіть згадував рідко…
— Ну, що тут порадиш… Що братику посіяв – те й пожни!
Льонька, звісно, телефоном відмовився взяти до себе лежачого хрещеного батька. Вислав на адресу його сина Михайла новою поштою одяг. Лікареві довелося телефонувати синові, бо Григорію було соромно. Той наступного ж дня приїхав з другом, забрав так званого батька до себе.
Тепла й чиста кімната, гарна постіль, вітамінне харчування, телевізор… Григорій поступово звівся на ноги. І як тільки син з невісткою йдуть на роботу – він нишком вирушає у мандри до знайомих, до людей, як і сам, далеко не молодих. Бо як це Григорій — без пригод? Він скучив за спілкуванням, давно не бачив земляків. Ходив щодня , поки знову не опинився в лікарні з правостороннім запаленням легенів.
НА РІЗДВО Христове забрав Михайло батька додому. Льонька з сином та невісткою, чотирирічною онучкою Євою привезли вечерю. Перед цим в гостях побували його рідні онуки з дітками, дідовими правнуками. Подарунками Григорія порадували. До того ж малі танцювали, декламували віршики й співали новорічних пісеньок, та на прадіда не справили враження. Зате Євочка — немов бальзам на душу, хоч і послала його двічі куди Макар телят не гонить. Дід з Льонькою згадували смішні моменти з їхнього спільного життя, сміялися, Григорій знову жартував. Михайло з Ольгою відчували себе чужими на цьому святі, терпляче спостерігали за ними, поповнюючи стравами різдвяний стіл.
На прощання Григорій виніс зі своєї кімнати подарунки, які на його прохання придбала невістка Оля. При цьому про рідних внуків — правнуків, звичайно ж, геть забув…
Таїсія КРИСЬКО
About The Author
