ОКСАНЧИНА МРІЯ

Рідко який кінофільм на наших телеекранах не рекламує розпиття алкоголю.Закохані пари, ділові партнери зустрічаються в ресторанах за столиками, бармени демонстративно наповнюють їхні келихи вишуканими винами, коньяками… Не обходяться без спиртного весілля , дні народження, різні свята.Вживання алкоголю з розумом — будь ласка, навіть лікарі не забороняють.А якщо переступити межу, звикнути й не знати міри? Тоді без війни чи аварії гине людина, руйнує не тільки свою долю, але й найрідніших членів сім’ї.

Холодного осіннього вечора повертаюся додому.Мабуть, через негоду жоден ліхтар на вулиці не горить, стоїть суцільна темрява.Раптом крізь вітер чую – хтось схлипує.Чим ближче підходжу – тим голосніше дитячий плач.
– Хто ж це там зовсім розкис?- лагідно запитую.-Іди сюди, сонечку, що сталося?
По голосу впізнаю чотирнадцятирічну Оксанку, доньку Лілі, що винаймає старий будинок поперед моєї садиби.
-Мама знову напилася, я її ледве в ліжко затягла,- каже дівчинка, ковтаючи сльози.
-Ти дуже любиш свою матусю?
-Люблю!Я назбирала хмизу й напалила пічку, щоб мама не мерзла і не простудилася.Чай з гіллячок вишні заварила, а вона…
Куди ж ти йдеш ?
– В інтернат.Я обіцяла виховательці повернутися завидна, та не вийшло. Довго маму чекала.Мені тепер соромно, начебто я збрехала…
Іншого разу вранці в нашому кутку стався справжній переполох.На сполох забив сусід Степан Рафаїлович.Виявилось, власник будинку виселив Лілю, котра заборгувала квартплату за чотири місяці (він бере з неї вього лише по 100 гривень!), вчепив на вхідні двері новий замок.Та винахідлива Ліля, якій, вона вважає, і втрачати нічого , і йти нема куди, розбила віконце й лазила на ніч до хати.Однак ввечері, перебравши десь спиртного, проникла в оселю лише наполовину.Тобто голова, довге волосся, руки й живіт висіли в хаті, а нижня частина фігури , від талії й донизу, звисала надворі.Ця картина не на жарт вразила і налякала 80- річного Рафаїловича, який вийшов саме на город нарвати зелені. Дідусь несамовито репетував і кликав на поміч чоловіків- сусідів:
-Хлопці! Гено, Ромо, Колю! Мерщій сюди, Лілька померла!Лілька повішалась!
Збіглися мужчини, почали витягувати жінку з невеликого того віконця.Вона- жива, тільки перегаром, мов з діжки , тхне та фіолетового кольору обличчя запухло так, що й очей не видно. “Фу, гидота, налякала мене, думав , душу Богові чи кому там ще віддала!”- бурчав дід.
А мій сердобольний чоловік привів Лілю до нас додому й сказав:
-У тебе там купа речей, які ти хотіла комусь віддати.Приведи хоч трохи в порядок оце нещастя, дай переодягтися й поїсти.Ось до чого горілка довела…Хороший приклад для доньки… Добре, що в інтернат Оксанку забрали.
Я так і зробила, добре, що вихідний був, мала трішки вільного часу.Заодно “розговорила “ Лілю.
Її дитинство було безтурботним, щасливим.Батьки жили заможно, донька мала все, що заманеться.Головне- увагу мами й тата, допомогу в навчанні.Після дев’ятирічки вступила в Одесі до медучилища і успішно його закінчила.Направлення на роботу отримала до обласної лікарні.Не кожній дівчині так щастить.
Чарівній медсестричці пацієнти віддячували за турботливе ставлення до них здебільшого коробками шоколадних цукерок та пляшками зі спиртним.Тож у 32 роки Лілю було не впізнати.Під дією вин та коньяків запізнювалась вона або геть не виходила на зміни, де й поділася її врода.Одного дня завідувач відділення викликав горе- медсестру й повідомив:”Мені набридло терпіти твої вибрики, Лілю.Ти звільнена.Йди лікуйся, поки не пізно, інакше пропадеш”.
Комендант виселила Лілю з гуртожитку, бо нічим було платити за кімнату.Поїхала в село, де осиротіло чекав на неї батьківський дім.Замість того, щоб взятися за розум, влаштуватися на роботу в сільську дільничну лікарню, продовжувала пиячити.Врешті продала добротний свій будинок і пішла жити до старшого за себе “друга по нещастю”.В 36 народила від нього дівчинку, Оксанкою назвали.
Пора б протверезіти від дурману.Не вийшло.Як не взяти чарки з рук чоловіка? Вип’є- дитина добре спить.Не змогла крихітка донька розбудити у вчорашньої медсестри материнські почуття.
Перебивалася випадковими заробітками.Комусь у хаті прибере, комусь город вишарує чи картоплю викопає, білизну випере…Сусідка баба Міла пообіцяла за копання городу одну ціну, а заплатила менше. Бо , бачте, пенсію вчасно не принесли.Ліля побила стареньку й була умовно засуджена.
Після смерті чоловіка продала його хату й переїхала з 8-річною донькою до райцентру.Гарненька на вигляд дівчинка з розумними очима досі росла, мов той бур’ян при дорозі.Мати через зловживання спиртним ніякої уваги на неї не звертала, до дитсадка не оформила, до школи в перший клас не повела.Добре, що в місті нею зацікавилися відповідні служби, після медкомісії запущену в розвитку Оксанку відправили в інтернат.
Хороші умови для навчання й проживання, чуйні, добрі наставники зробили хорошу справу: дівчинка швидко наздогнала однолітків, почала виявляти свої таланти.З’явилася у неї мрія: стати спочатку швачкою, в перспективі- закрійником і модельєром.Та серденько рвалося до матусі.То печива їй принесе, то цукерку, мандаринку чи яблучко- сама не з’їсть, для мами гостинчика береже.А та заробить копійчину- на самогон витрачає.
Недавно знову у вихідний відвідала Оксана маму.Вона вже в профтехучилищі навчається, оволодіває професією швачки і закрійника.Побачила на подвір’ї мене- голосно привіталася.Я підійшла до хвіртки, сказала дівчині, що рада за неї, адже збувається її мрія.
-Ні, ще не збувається.Дуже хочу, аби мама перестала пиячити,- з невимовним болем відповіла.
Не може второпати донька, чому мама, у якої все так добре починалося, обрала криву стежку в житті.Ця розмова зачепила мене за душу.Пригадала своє дитинство, тата.В шкільні роки я любила з ним спілкуватися, задавала безліч запитань на різні теми.Зокрема, про пияцтво нашої знайомої тітки Зіни.
– Це тяжка хвороба,- пояснив мені тато.-Ось уяви: людина йде по рівній асфальтованій дорозі.Їй буває нелегко, вона втомлюється, але без перешкод долає відстань.Інша ж людина може спіткнутися й впасти, скотитися з цієї дороги в глибоченький кювет.Вона намагається вилізти з нього, але бракує сил. Отак п’яний неначе опиняється в кюветі.Лежить там на дні й не розуміє, як з нього вибратися.
-І жінки — теж?- допитувалася я.
-Так.Жіночий алкоголізм-страшна хвороба.Жінок вона швидше затягує в свої чорні тенета , ніж чоловіків, і майже не лікується… Запам’ятай це, донечко!
Наталія ГАВРИЛЮК.

  • Leave a Reply