Я ІШОВ сільською вулицею, йшов у своє минуле. Тільки в деяких будинках мешкають люди, а інші порожні і навіть розвалені.
Давно не був на цвинтарі, де похована мама, у хаті, де минули дитинство та юність. Вирішив приїхати автобусом, як в молодості, хоч маю автівку.
Я йшов у те минуле, де не було гаджетів і ноутбуків, де люди жили біднувато, але почувалися щасливими. Тут жінки — нормовички, повертаючись з поля, де весь день працювали під пекучим сонцем, всю дорогу співали пісень. Привозить їх вантажна машина, вони стрибають з кузова з веселими жартами, бадьорі, неначе не з норми приїхали, а з курорту.
І житло собі будували всі гуртом, від фундаменту до побілки. Виходили на «толоку» , будували дім одному, потім іншому, і так всім у селі. Я належу до дітей та онуків тих, що по життю ішли з піснею, хати будували «толокою», і не розумію, що ж трапилося з нами, чому ми – інші?
Ось хата діда Пилипа, мого сусіда і старшого друга. Спустошена, зруйнована. А мені такі приємні спогади нахлинули, що аж сльози затуманили очі. Дід був цікавою, доброю людиною, з почуттям гумору.
Навчався я вже в інституті, часто приїздив на вихідні та канікули до мами. Як зараз бачу: стоїть дід на подвір’ї у вишиванці та капелюсі, дивиться на небо, розмахує палицею і кричить: «Геть, кляті, на село!». Навколо ні курки, ні пташки, а він гарлапанить.
— Що це ви, діду, робите? Кого гоните? Ніде ж нікого нема.
— О, це ти, Сергію! Та круків гоню, щоб не літали над моєю хатою.
— А навіщо , діду? Не видно ж ніяких круків.
— Ще давно, в дитинстві, чув від своєї бабці, що як круки в’ються над хатою, то це до покійника.
— То ви відгоните круків на село, щоб там були покійники?
— Та ні, що ти кажеш, Сергію. Там мешкає мій друг Степан, він пожене їх далі, в поле.
— Ох, діду, ви й гуморист. Тоді наше село буде безсмертним.
Дід усміхається.
Я радів кожній зустрічі з дідом Пилипом, було дуже цікаво з ним розмовляти. Він знав стільки різних історій, бувальщин. Сядемо під хатою і я годинами слухаю його розповіді.
— Розкажіть ще щось цікаве, діду!
— Та вже все тобі переповів. Ну гаразд, слухай. Ти ще тоді не народився, десь в шістдесяті роки у сусідньому селі антихристи з церкви клуб зробили. Позафарбовували святих на стінах, пообрізали хрести. Виготовили сцену, а в ній зробили дірку з кришкою. На відкриття клубу зійшлися люди. Виступало партійне начальство з трибуни, яку поставили на сцені якраз на кришку. Потім показали кіно, звісно, платне. Двоє хлопчаків грошей не мали, тож залізли на сцені в ту дірку ще до початку зборів.
Як почали демонструвати кіно — хлопці вирішили вилізти. Однак кришку з трибуною підняти не можуть. Піднатужилися — вона з грохотом полетіла зі сцени. Що було в головах начальства – не знаю, але вони першими вилетіли з клубу — церкви. Ледь двері не винесли, коли всі кинулися тікати. Потім довго обговорювали цю пригоду. А Бог дивився з небес і, мабуть, думав: «Люди, що ви робите?».
В СЕЛІ влітку — рай. Достиглі вишні гнуть гілля до землі, пташки в садках щебечуть, свіже повітря, чиста вода. А ранкова риболовля – понад усе! З-за лісу піднімається сонце, у ставку вдосталь риби, ранкова роса срібними намистинками виблискує у траві. Сидиш з вудочкою і всі негаразди забуваються.
Повертаюся якось з рибалки, а дід Пилип сидить під хатою і дрімає.
— Ей, діду, чого спите, що вночі робили?!
— О, Сергійку, це ти…Та заснути не міг. Той місяць, мов решето великий, в кожне вікно заглядав. Милувався я ним, думки різні думав. Жінку свою згадав. Сумую за нею, вже десять років нема. Добре ми з нею жили, хоч діток Бог не дав. Хороша була моя Настуня, лагідна, спокійна.
— І що, ви жодного разу «в гречку» не скочили?
— Один раз хотів скочити, та тільки зганьбився…
— Це ж як? Ой, не вірю вам…
— Та було, було таке. Розповім, думаю, про це в селі ніхто не знає…
Було мені тоді сорок років. Помітив, що жінка одна, Оксана, з цікавістю на мене поглядає при зустрічах. Вона гарненька, весела і … самотня. Якось вранці біля магазину побачились і вона запросила мене прийти ввечері в гості. Я пів дня думав: йти чи не йти? Та ще лихо: сусідка наша, Райка, бачила як ми розмовляли. Але вирішив піти, хіба я не мужик?
Ввечері одягнув чисту сорочку, нові штани. Жінка запитує:
— Куди це ти зібрався?
— Та піду до Степана, переказував, що якась нагальна справа є.
— Ну іди, тільки не барись,— спокійно відповіла Настуня.
Ну, думаю, не видала Райка. І пішов помаленьку. Зайшов до хати, Оксана чекала. Біля вікна стоїть столик, на ньому парує смажена качка, огірочки поруч і горілочка. Сіли за стіл, Оксана налила по 50 грамів. Не встигли пригубити стаканчики, як хтось тріснув чимось важким по вікну. Скло полетіло на стіл, лампа – керосинка перекинулася й загорілася скатертина. Оксана почала гасити полум ’я, а я чкурнув у двері – і додому. Дарма, виходить, понадіявся я на Райку, таки накрутила дружину.
Побіг я городами, тоді через очерет біля ставка і хвилин за двадцять був удома. Весь мокрий, в багнюці. Скинув на городі мокрий брудний одяг і сховав у кукурудзі. Сам витерся рушником, натягнув на себе сухі труси і скочив у ліжко під ковдру. Лежу, чую, прийшла жінка. Я хроплю на всю хату, наче сплю вже години три, а сам спостерігаю одним оком за дружиною. Вона ходить біля ліжка з макогоном в руках, але мене не чіпає. От , думаю, чим вона шарахнула по склу, хоч би тепер мене не тріснула. Обійшлося. Вранці повставали обоє. Настя мовчить і я мовчу. Виходжу на подвір’я — бачу мій вчорашній одяг замочений в кориті для прання. Отже, знайшла в кукурудзі. Але ніколи й словом вона мені не пригадала той випадок. Отака у мене була Настуня. Ніколи більше не хотілося мені тієї гречки. Так за ніч усе своє життя згадав, а тепер сиджу і дрімаю.
— Може, діду, вам кави принести?
— Навіщо мені та твоя «кафа». Гірка, як полин, а користі ніякої. От якби 100 грамів самогончику — оце так!
— То ходімо до мене, я привіз коньяк, пригощу.
— О-о , коняк – це добре, пішли.
Мама, побачивши діда, усміхнулася, поклала на стіл тарілку з варениками і вийшла.
Я дістав два стаканчики і запитав:
— Вам, діду, скільки налити?
— Ти що¸ Сергію, країв не бачиш?
Випив дід стаканчик, закусив вареником і повеселів.
— А може , діду, ще трішки налити?
— Ні-ні, Сергію, досить, бо вип’ю ще цього коняку, то потрібно буде тобі шукати коняку, щоб доставити мене додому.
Вийшли ми з дідом з хати і пішов він вулицею в танець. Вибиває палицею та босими ногами гопака і приспівує:
Ой, чуки— закаблуки,
Закаблукам лиха дам!..
Сусіди сміються, з повагою дивляться на старого, бо всі його люблять і поважають.
ОСТАННІЙ раз я бачив діда Пилипа перед Покровою. Іду повз дідову хату , бачу на подвір’ї дошки розкидані, інструмент. Питаю:
— Що це ви робите?
— О, Сергій, здоров був. Роблю собі домовину.
— Що? Навіщо?
— Ну, труну, в якій мене поховають.
— А як же круки, діду? Ви їх кожного дня розганяєте. Домовина не скоро пригодиться.
— То продам,— усміхається дід, — стану бізнесменом.
Не довелося продавати свій виріб Пилипові. Невдовзі помер його друг Степан, і віддав дід домовину задарма.
Я поїхав на практику і деякий час не міг їздити додому. Мама написала, що помер дід Пилип. Домовину йому зробили безкоштовно, похорони влаштували сусіди. Від цієї звістки на душі було так важко, наче в небуття пішла частина мого життя.
НУ ОСЬ я й дійшов до нашої хати. Мами теж давно нема. За хатою наглядають сусіди. Тож тут можна й відпочити.
Ті роки з минулого залишилися в моїй пам’яті найкращими, найсвітлішими. Не тому, що я тоді був молодий, що мама була жива, ні. Тому, що тоді поміж людьми більше вживалися добро, чесність, порядність. Тоді село будувалося, а тепер чимало тих будинків або порожні стоять, або руйнуються…
Розповідь записала Наталія КОРЖ,
с. Саражинка.
About The Author
