В обласній лікарні лежала моя мама. Ми з сестрою по черзі їздили до неї Того дня я «здала» зміну і вийшла на автобусну зупинку, де о 17-й годині мала сісти на рейсовий автобус. Вдома чекали маленький син і чоловік. На зупинці було кілька людей. Зустрілася поглядом зі світлорусим чоловіком мого віку з синіми-синіми очима.
Зупинився автобус. Порожніх місць вистачало, але він спитав дозволу і сів поруч. Від перевтоми я відразу «провалилася» й спала цілу годину. Відкрила очі, а мій супутник питає:
– Втомилися? З лікарні їдете?
– Як ви вгадали?
– Що тут вгадувати – від вас ліками пахне. До того ж я бачив, як ви вийшли з центрального корпусу, бо й сам там був, і попрямували до зупинки.
– Хворієте, чи хтось з рідних знаходиться в лікарні?
– На щастя, ні. Я – лікар. Тут в хірургії проходив інтернатуру. Оце їздив до обласного управління охорони здоров’я у справах та й забіг з колегами привітатися.
– То ви – хірург?
– Так.
– І давно в нашій лікарні працюєте?
– Три місяці…
Ми говорили й говорили аж до самого нашого райцентру. Виявилось, що й мешкаємо на одній вулиці. Він на квартирі, а я з сім’єю – в батьківському будинку. Костянтин Борисович доніс до хвіртки мою валізу. Прощаючись, сказав:
– Я розумію, як вам зараз важко. Буде потрібна допомога мамі чи комусь з рідних – звертайтесь.
– У мене подруга медик, Оксана Петрова.
– А-а-а, – наш анестезіолог, знаю таку, в одній бригаді працюємо. На жаль, в Одесу зібралася тікати.
– Це ж треба, а мені й не говорила…
– Та їй недавно зателефонували, що звільнилося місце, не встигла, мабуть, повідомити.
Оксана й справді поїхала за два тижні. А наша дружба з Костею триває вже 23 роки. Скільки всього довелося пережити за цей період! Насамперед, втрату мами. Лікар старався полегшити їй останні місяці життя. Він лікар від Бога, постійно підвищує свій фаховий рівень. Освоїв ультразвукове обстеження.
Якось приїхала до мене в гості сестра з дворічною донькою. Ми залишили її гратися в кімнаті з моїм шестирічним сином, а самі пішли готувати вечерю. Заходжу подивитися чим вони там займаються, – Вікуся спить. «Чого б це їй спати о 6-й вечора? Ця дзига ніколи у цій порі не лягала спати. Та ще й коли гратися є з ким», – розмірковує сестра.
Минуло хвилин двадцять – знову біжу перевірити, як там діти. Віка спить. Доторкнулась до неї – гаряча, мов вогонь! Поруч помітила порожню пляшечку від «Нафтизину». Я закапувала носа й поклала її на тумбочку.
– Синочку, що ви робили з цією пляшечкою?
– Віка соплі лікувала.
– Як?
– Висмоктала через сосочку ліки й заснула.
– Ой, Боже! Чого ж ти зразу не сказав!
Телефоную в хірургію. Добре, що Костя чергував. Сідає він в «швидку» й мчить до нас. Всю ніч в лікарні не відходив від дитини. Врятував!
У будь-який час доби приходив він на допомогу, коли чоловік захворів. Став справжнім сімейним лікарем. І не тільки для моєї Родини. Рятував усіх, хто звертався.
Та що я все про хвороби. Так, Костянтин Борисович – талановита людина. Його й начмедом призначали, і головним лікарем. Він справлявся, але переконував начальство:
– Я – не адміністратор, не господарник, я – лікар. Дозвольте мені займатись тим, що у мене найкраще виходить.
А от бути щасливим в особистому житті йому так і не вдалося. Коли був студентом – закохався в однокурсницю Емму. Одружилися. Мріяв про доньку. «Я назву її Лілею. Уявляєте, як гарно звучатиме: Біла Лілія!» – радо розповідав друзям. Біла Лілія народилась, Костя дуже любив дівчинку. Та коли їй виповнилось три рочки, дружина розлучилася з ним і вийшла заміж за бізнесмена. Закінчив Костянтин Білий навчання, інтернатуру й отримав направлення до нашої ЦРЛ.
Тут працювала юристом в одній із служб молода жінка Інна. Вона мені фігурою Вєрку Сердючку нагадує: висока, ніжки тоненькі, плечі широкі, груди великі. На личку – страшненька. Ще й язиката і безпардонна. Жила Інна з мамою на околиці райцентру. Мама утримувала велике господарство. Мала дві корови, свиноматок з поросятами, гусей, курей, індиків. Трудилася вдень і вночі. Копійка до копійки – складала продаючи сир, масло й живність, гроші. Вивчила доньку в юридичному коледжі й придане хороше приготувала. Не вийшла зовнішністю донька, то, може, на гроші хтось з чоловіків «клюне», – гадала мама. Перший зять рік пожив з нею і покинув, хоч син Андрійко народився.
Якось різала Інна ножем м’ясо, перебуваючи в декреті, й добряче пошкодила палець. Якби не Костянтин Борисович, навряд чи вдалося б врятувати його. Гарненький лікар відразу припав їй до душі. Почала викликати додому, мовляв палець болить, мама захворіла. Пригощала смачними стравами. Одного разу мама взяла та й сказала: «Дивлюся оце я, Костянтине Борисовичу, ви квартиру наймаєте, харчуєтесь аби як. А чому б вам не одружитися на моїй Інці? За п’ять хвилин хату б хорошу мали й на автомобілі їздили».
Не розумію, що вплинуло на цю чудову людину. Чи на авто повівся, чи на хату спокусився. Але раптом взяв Костя й одружився на Інні. Теща, як і обіцяла, подарувала гроші на круту іномарку. Купили молоді величезний новий сучасний будинок з усіма зручностями. Та чомусь не світилися коханням очі нареченого, на обличчі погасла посмішка.
Згодом донька народилася. Костя назвав її Розою. Є Біла Лілія, хай буде Біла Роза! Дружині це ім’я не подобалось. І взагалі після пологів Інна змінила своє ставлення до чоловіка. Стала крикливою, примхливою, дурнуватою бабою. Щодня дорікала, що прийшов до неї на все готове, що має малу зарплату, а працює майже цілодобово. Інші лікарі, мов королі живуть, а він дуже чесний та справедливий, копійки у хворих не візьме.
Минали роки. Костя терпів і віддавався професійній діяльності.
– Як справи? – поцікавилась я, зустрівшись з ним якось у магазині.
– За все у цьому житті треба платити, особливо за помилки молодості. Чекаю, поки Роза школу закінчить, – відповів Костянтин Борисович. – Тільки б витримати ці сімейні випробування…
Минулого літа, після вступу доньки до медуніверситету, поїхав він з нею на весілля до старшої, Лілі. «Можете мене привітати, Біля Лілія вийшла заміж і залишила своє прізвище», – весело повідомив телефоном.
Та недавно, повернувшись з відпустки, я відвідала колегу в лікарні і почула в коридорі розмову двох знайомих медсестер: «Все покинув наш Костя! І палац Інкин, і нову машину! Взяв чемодан з речами і подався до сусіднього міста. Мешкає на квартирі, очолив у районній лікарні хірургію. Пощастило сусідам, а ми втратили такого лікаря!».
– Це ви про якого Костю говорите? – запитую дівчат.
– Та про нашого ж, Білого!
Я поверталася додому й не знала, радіти мені за нього чи ні. Нелегко дався цей відчайдушний крок Костянтину. 48 років – а у нього, як мовиться, ні кола, ні двора. Зате кілька державних нагород, визнання й повага сотень врятованих ним людей. Може, повернеться до нього доля обличчям, знайде, нарешті, свою половинку й стане щасливим…
About The Author
