ПОМИРИЛИСЯ!

З розповідей таксиста
— ВЕЧІР. Їду на виклик.Сідає в салон жінка років п’ятдесяти п’яти з червоним, запухлим від сліз обличчям.

— Куди вирушаємо, дівчино?


— Не знаю.Поїхали…- схлипує й витирає сльози.

— Куди саме?

— Мені байдуже…тепер… все одно…

— Зате мені – ні! Я- на роботі. Скажіть, будь ласка, куди їхати або виходьте.

— В Подільськ.

— О, це інша справа, а то «мені байдуже», «мені все одно». Чого ви плачете? У вас горе? Може, допомога якась потрібна?

— А-а-а, чим ви мені допоможете…Сама, мабуть, винна, – каже й заливається слізьми.

— Поділіться, легше стане.

— Ой, якби ж! Чоловік мене зрадив і кинув,- і знову голосить.

— То, може, це й на краще. Значить, не любить.

— Любить-не любить! Я йому стільки років життя віддала, доньку разом виростили, а він… ось передав сусідом ключі й записку: «Бізнесуй сама. Я не повернусь.Мене тут кохають і леліють.Прощавай!».

— Оце діла… Отже, його «там» кохають і леліють, а вдома – що? Не кохали?

— Я люблю його, підступного зрадника, люблю, а він не цінував. Як побачу ту його коханку – не знаю, що з нею зроблю!

— Уб’єте?

— Приб’ю – точно, ще й за патли потягаю, аби не була ласою до чужих чоловіків!

— Воно вам треба? Ще в тюрму загримите перед пенсією, зганьбите себе й доньку.Це не вихід.І де гарантія, що це на нього вплине й він додому прибіжить?А ви не замислювались над причиною його втечі? Чому ваш чоловік до іншої подався, як гадаєте?- намагаюся запитаннями заспокоїти пасажирку.

— Не знаю, чого йому бракувало. У нас спільний бізнес, достаток. Весь час на роботі…

— А ви, вибачте, спати з ним у кожусі лягаєте?

— Та ми давно спимо в різних кімнатах.Я втомлююсь за день так, що ввечері вистачає сил тільки їжу приготувати й до ліжка дістатися.То голова болить, то коліно…

— Ну-ну, я так і подумав! Оце вам, дорогенька, і вся причина зради. У мене вдома двоє котів і песик живуть. Як же вони люблять ласку! З нетерпінням чекають нас із дружиною з роботи, хочуть гра
тися. І ми обов’язково приділяємо їм увагу. А ви чоловіка в іншій кімнаті тримаєте, хоча йому не лише ваш борщ та вареники потрібні, а й жіноче тепло, ніжне слово, поцілунок… До речі, ви давно зі своїм благовірним цілувалися?

— Таке питаєте… Аж розсмішили! Хіба я пам’ятаю?

— Отож бо! Вона не пам’ятає…Тепер хоч ридай, хоч кричи від болю душевного – марна справа.Бізнес- бізнесом, усіх грошей не заробиш, а чоловіка позбулася.Стосунки з коханим, дівчино, щодня підтримувати треба. Це як дров у вогнище чи в пічку зимою вчасно підкидати, аби вогонь не погас.Ну, ось і приїхали, будинок № 97. Ви до когось в гості?

— До свекрухи.

— Ясно.Тоді бувайте, хай щастить!

* * *
— Минуло десь місяців п’ять. У мене знову виклик за тією адресою, де колись нещасну жінку в сльозах забрав і в Подільськ до свекрухи доставив.Біля хвіртки таксі чекала весела нарядна пара. Я ледь впізнав у гарній дамі ту заплакану, готову до розплати з суперницею свою пасажирку.

— Добре, що можна викликати машину й не сідати самому за кермо. Спокійно вип’ю за здоров’я кума чарку, – промовив мужчина.

Сів з дружиною на заднє сидіння, бережно обняв. Я їхав і поглядав у дзеркальце: яким щастям світилися очі цих двох немолодих людей! Помирилися, значить. Можливо, і я тут не останню скрипку зіграв?

Записала Таїсія КРИСЬКО.

Leave a Reply