– Хочу через вашу газету висловити вдячність від нашої громадської організації за відремонтовану ділянку дороги «Балта – Криве озеро». Цією дорогою постійно їдемо з Балти до траси, що веде на Одесу, Київ, інші міста. Якби всі шляхи були такими! Ще не так давно ремонт машини після проїзду по розбитій трасі обійшовся мені в 14 тисяч гривень з гаком. А коли їдеш ремонтованою дорогою, автомобіль менше ламається, менше грошей іде на запчастини, – сказав Іван Архіпов – голова Ромської асоціації Балтського району, завітавши нещодавно до редакції.
Ми почали говорити відверто про шляхи, але непомітно душевна розмова торкнулася й інших тем, в тому числі тих, які чомусь часто замовчуємо.
– Для ромів дорога все ще має велике значення?
– Так, дорога – це життя. Нічого не затримає рома, якщо він вирішив кудись поїхати. Тільки тепер замість коней у нас автомобілі.
– А є щось головне, що відрізняє справжнього рома від інших людей?
– Роми завжди цінували свободу, тому й мігрували постійно у пошуках кращого життя. Ми, як нація, не маємо свого ні історичного, ні сучасного центру. Для нас держава там, де ми живемо. Я – українець, слов’янин. І, водночас, я – ром. Бо це для мене теж багато значить. Наші пращури вийшли з Індії. Я дивлюся на своїх родичів, на себе і на тих, хто там живе, фільми індійські – величезна схожість. Але не зовнішність відрізняє ромів від усіх інших. А те, що не перекладається на інші мови і ромською звучить – «романіпе».
– Романтично звучить. Це щось на зразок циганського духу?
– Так. Це те, що об’єднує ромів.
– Справді, роми проживають в Україні вже багато століть, але, здається, так і не «розчинились» у соціумі…
– Є відмінності, які віками зберігаються. Основне – через виховання. Роми й досі своїми національними звичаями, своїм способом життя – у ролі маргиналів серед українців.
– Асоціація якось допомагає ромам? З якими проблемами найбільше звертаються?
– Проблеми такі ж, як у всіх. Головна з них – малозабезпеченість. У нас є кілька ромських жінок похилого віку, які потребують допомоги більше, ніж інші. В однієї син випиває, тягне її пенсію, ніде не працює. Інша все життя пропрацювала зоотехніком, а тепер хворіє, допомогти нікому, крутиться, як білка в колесі. Пенсія – мізерна, а їй потрібні кошти на МРТ- обстеження. По селах є кілька сімей неблагополучних з дітьми, їм теж потрібна допомога… Минулого року ми разом з юристом Владиславом Лісовським допомогли практично всім ромам пенсійного віку оформити відповідну документацію та отримувати компенсацію до прожиткового мінімуму. Проблема в тому, що роми, зазвичай, офіційно не були працевлаштовані… У нашому районі тільки 10 ромів похилого віку – до 1945 року народження. А ті, хто ще активні, самі на себе заробляють, їм допомога не потрібна. Загалом, для того, щоб захистити права ромської меншини, була підписана стратегія інтеграції ромів у суспільство на період до 2020 року, яка реалізується тепер в державі. Звичайно, в обласних центрах більше можливостей допомогти ромам, котрі потребують цього. Багато правових центрів, що чітко реагують на серйозні справи і швидко надають належну юридичну допомогу, – не формальну, як первинна у районах. Але бажання зробити всіх однаковими за нормами моралі та поведінки поки що не досягло своєї мети.
– В чому причина?
– У готовності самого суспільства прийняти це. Роми пройшли непростий шлях у пошуках кращого життя, мігрували по всьому світові, це стало їх способом життя. Вони були яскраві, помітні, це й вплинуло на ставлення до них. Циганами лякали дітей, ставлячи їх на один рівень з бабайкою. Але бабайка – вигаданий, а рома можна побачити на базарі. Після такого чого очікувати? Хоча, напевно, той, хто лякав дітей циганами, не стикався з ромами у житті. Розкидатися словами не треба, слово має силу. Роми у своєму слові видаються більш відповідальними, слова свого тримають. Хоча, звичайно, все залежить від соціальних факторів, які оточують людину, від виховання. Найголовніший зв’язок ромів – рід, контакт між рідними. Є повага до старших. У нас менші за віком не дозволяють собі нецензурно лаятись у присутності старших. Чемне поводження – норма під час будь-яких свят. Весілля гарно, з обрядами відбувається. Часом у нас запитують, чому чоловіки сідають окремо від жінок. Це і так зрозуміло: у кожного свої теми для розмов. Що цікавого у тому, що чоловіки сідають біля жінок?! Сидять разом і, аби стало веселіше, п’ють, а коли нап’ються, починають чубитись. Буває й у нас таке, але це вже на зовсім іншому рівні і це стосується конфлікту інтересів. Якщо святкують, дітки знаходяться в самому центрі уваги, ще змалечку. Не залишають їх у бабусь: сім’я – головне. Від цього і ремесло береться, і виховання. Якщо говорити про статистику, то серед циган найменше наркоманів чи п’яниць. Ви колись бачили на вулиці п’яного рома?!
– Можна не дуже тактовне запитання? Чому вважається, що серед циган більше порушників законодавства, ніж серед людей інших національностей?
– Відоме залякування дітей на зразок «лягай спати, бо цигани вкрадуть» – це вигадка. У тому, що людина поводиться не за загальноприйнятними правилами, винна не національність. Все залежить від середовища, в якому вона виховується. Одні й ті ж гени в різних умовах дають різні результати. Один і той же талант викликає виточення майстерності: у кращому випадку, скажімо, – спортивних здібностей, у гіршому – майстерність крадіжки. Ви знаєте, найдосвідченіші «карманники» – не цигани. Ром може схитрувати, якщо продає щось. Але для нього важливо, аби ви потиснули руки про взаємність оборудки. Може потім хтось і побачить, що сплохував, але він це зробив сам. Вкрасти і схитрувати – це дві великі різниці, які роми ніколи не плутають. Хоча побутує думка, що цигани – це самий низ суспільства… Аби судити про когось, як мінімум треба володіти інформацією. Ви пам’ятаєте прецедент, який стався з представниками ромів нашого району, коли ЗМІ по всій країні рознесли інформацію про утримання у полоні цілої сім’ї? Я їх не захищаю і не звинувачую. Я дивився відео: там вислухано тільки одну сторону. Якщо діяти справедливо, то мали б заслухати й іншу. Проте хазяям слова не дали сказати. А якби це були не роми?! І чомусь ніхто не звернув уваги на те, що «полонені» – явно з неблагополучного середовища. Якщо це монолог: «Я правий, бо правий», то… Сподіваюсь, правоохоронці розберуться в усьому.
– Сьогодні чимало людей заробляють на життя торгівлею, а для ромів це здавна одне з основних джерел існування?
– Вони займалися цим завжди! Це – в крові, адже купити–продати – найлегший спосіб отримання прибутку. Раніше це називали спекуляцією. Моя бабця возила хустки на продаж. Якось їхала в потягу, до неї звернувся працівник міліції у цивільному. Каже: «Не ховайте хустки, у нас квитків не було, дружина в іншому вагоні їде. Приведу, хай подивиться». Бабця повірила і хустки не заховала… Судили її аж у Харкові, відсиджувала в Одесі. Колись був такий вид покарання «хімія» – вільне поселення. Моя бабуся відпрацьовувала кухаркою у Зеленому Куті (тоді -Котовський район), їсти трактористам варила в бригаді. А хіба ж такою вже аферисткою була, що людей обдурювала?! Люди бігали за нею: «Марусю, ти їдеш у Грузію? Привези хустку». Вона й примудрялася возити. Люди ніколи не жили однаково. Хтось виконує чорнову роботу, хтось копає ями, хтось будує. Комусь треба торгувати. Але не людські це були правила, а державні.
– Проблема з реєстраційними документами у ромів існує?
– Ще десять років тому це було не так актуально, коли не вимагалися різні довідки. Тепер роми просто йдуть до РАГСу розписуватися, аби був папірець в руках. Хоча я за те, щоб люди були людьми, а не папірці робили з нас людей.
– Вже не за горами електронний документообіг…
– Все, що спрощує наше життя, дуже добре. Роми полюбили Instagram, там всього дві функції: дивися і відправляй. Вони не розуміють розмови «здалеку», з натяками. Ви їх ніколи не побачите у чергах. От субсидії. Якщо побачать чергу, гарантую, не будуть її оформляти. Мені подобається, як зробили в Ощадбанку: відкрите приміщення і працівники сидять за столами. Так простіше себе почуваєш, спілкуючись з ними. На жаль, деякі кабінетні працівники забувають, що вони всього лиш персонал, покликаний служити людям. І поки це не зміниться, так і житимемо, як живемо. Держава схожа на центрифугу, полем ми її не обійдемо. Лише від того, як ти будеш триматися, від твоїх людських якостей залежить, в якій позиції ти опинишся: в самому центрі, приліпленим затишно до стінки, так що не відчуватимеш обертів стосовно центру, чи в спільній масі, у колотнечі. Я згадую свого класного керівника Бориса Тимофійовича Євтодія, коли він нам показовий приклад наводив. Якщо у центрифугу помістити маленький об’єкт, його перемішає і роздавить. Якщо великий, то, за теорією, він притиснеться до якоїсь стінки, можливо, там закріпиться (якщо буде за що зачепитись) і буде стабільним по відношенню до всього іншого «халам-балам». Центр – для обраних. Я хотів би, щоб в самому центрі були люди, які справді думають не за себе, а за державу.
– Така система, напевно, відштовхує?
– Я вірю, що це мине. Але роми намагаються найменше брати участь у якихось соціальних зобов’язаннях. На відміну від інших, мало цікавляться політикою, їм важливіше заробити гроші, аби прогодувати сім’ю, а у свята повеселитися. Вони радше перейматимуть ремесло від своїх батьків, ніж навчатимуться у школі (а тим більше – у вищих навчальних закладах), бо це в майбутньому дозволить реально заробляти на життя.
– У вас самого яка згадка залишилася про навчання?
– Я навчався в університеті, але для ромів це скоріше виняток з правил. Сьогодні це не освіта, а конвейєр, «об’язалівка». Добре, якщо реформи змінять це. А випуски?! Раніше, пам’ятаєте, лише випуск 11-го класу робили в школі. А тепер 4-й клас – випуск, дев’ятий клас – випуск, дитячий садок – випуск. Невже для того, щоб посидіти в компанії, обов’язково влаштовувати випуски? Коли я ходив до школи, у нас не вистачало грошей. Мама лежала хвора. Посилала нас з братом у магазин. У гастрономі продавалась капуста, ми купували її і везли додому тачечкою. Хліб і капусту. Мама лежала і керувала. Капусточка смажена, якийсь там огірок, цибулька і голодні не ходили ніколи… Коли в школі говорили принести 20 гривень, у нас їх не було. Це болюча для мене тема… Ми в Балту переїхали 28 грудня 1994-го, невдовзі паралізувало мою бабцю. Її привезли до нас, бо мама була сліпа, знаходилася вдома. Рідня оплачувала нянечку. З того часу я забував міняти книжки в портфелі, а потім взагалі перестав його носити. Носив зошит у рукаві. Так зручно було. А те, що вчителі розповідали на уроці, я пам’ятаю й досі: завжди слухав уважно. До того ж, у будь-якому запитанні, – 50 відсотків відповіді…
Вища сила наділила людину здатністю сприймати, аналізувати для того, щоб вона цим користувалася. І можливість говорити тільки людині дана. Якщо дивитися з цього боку, то нас уповноважили жити щасливо. Але люди не завжди виконують інструкції життя. Зараз є чимало диванних критиків (мені подобається це слово), які розповідають про те, що не так робиться і що було б, якби… Але, на жаль, далі дивану їх думки не йдуть.
– У вас є «не диванні» ідеї?
– Ви чули про банк часу? Суть у тому, що люди, минаючи грошову одиницю, пропонують свої послуги в обмін на такі самі послуги, тільки іншого характеру. Наприклад, я – юрист, можу без проблем витратити годину свого часу, обміняти її на те, чим мені не хочеться займатися. Наприклад, ремонтом автомобіля або прибиранням житла. Такий обмін можливий й між різними населеними пунктами. Але для того я повинен оголосити, що маю потенційну можливість надати людям послугу. І люди обмінюються цими послугами, обходячи чимало незручностей. Такий проект можна було б включити у рамках децентралізації як інструмент управління, досягнення мети. Це дуже цікаво, бо відповідає нашому менталітету: тільки слов’янин може, не працюючи, бути весь день зайнятим.
– Це щось на зразок волонтерства… Але доведеться сидіти на місці…
– Немає потреби кудись їхати, якщо місце, де живеш, робитимеш кращим. Тоді будуть люди сюди приїздити, і будуть лишати тут свої заощадження. І наше місто (не циганське, а всіх, хто у ньому живе) процвітатиме. Я хочу, щоб наше місто процвітало. Тут така природа, річка, такі солодкі грушки…
Бесідувала
Людмила ШЕЛИХ•
About The Author
