ЮНАКОМ він був першим парубком у селі. І все – через гармошку, що у спадок від тата дісталася. Бо які ж гоптанцюльки в клубі без музичного супроводу? Василько на слух повивчав безліч танців. Отож по суботах та неділях, на свята сільська молодь, бувало, просила маму чотирнадцяти— п’ятнадцятирічного гармоніста:
— Тітонько Маріє, ну відпустіть Васю в клуб пограти нам на танцях!
— Як ви мені набридли! Рано йому ще по клубах вечорами тинятися…Та гаразд, раз уже так дуже просите – пущу, хай іде…
ВИГРАВАВ хлопець на нехитрому своєму інструменті й злився сам на себе. Бо кароока Клава, якій симпатизував ще з п’ятого класу, носив портфеля зі свого маленького села до райцентру за три кілометри в школу, танцювала з іншими під його акомпанемент. А його вірний друг Мишко частенько додому Клаву проводжав. Ще й виправдовувався, що, мовляв, не він винен, а Васькова гармошка. «От її і проводжай!»— випендрювався.
ПО ЗАКІНЧЕННІ десятирічки шляхи їхні з дівчиною— красунею надовго розійшлися. Василь вступив до музичного училища, Клава – до медичного. Мишко згодом до армії пішов служити. На прощальному вечорі Василь вже не на гармошці старій грав, а на новенькому баяні. Клава хоч і перев’язала майбутнього солдата кольоровими стрічками— чекати не обіцяла, і все поглядала в бік молодого баяніста.
НА ПЕРШУ зустріч однокласників з нагоди десятиріччя закінчення школи (як домовлялися на випускному) Василь Номеровський не приїхав, бо саме проходив, правда, з різних причин трохи з запізненням, строкову службу в армії після училища. Причому практика була, що треба. Керував духовим оркестром, створив перший у військовій частині ВІА (вокально— інструментальний ансамбль). Обидва колективи перемагали у різних конкурсах. Так що Вася був на висоті, здобув неабияку популярність. Все закінчилось тим, що керівництво частини умовило його залишитись на понадстрокову службу на музичній роботі. А чому б і ні? Квартиру трикімнатну дали. Погодився.
ПОСТУПОВО призабув Клавині карі очі, зустрів іншу дівчину, синьооку Світлану. Син народився. Життя завирувало, закрутило. Лише на тридцятиріччя потрапив на зустріч зі шкільними товаришами в новому кафе. Прибув, звісно, з вірним і улюбленим другом баяном. Спогади, сміх, пісні під акомпанемент Василя і танці… Грав, здавалося, з посмішкою та натхненням, а погляд не відривав від Клави. Як і вона від нього. Ох, цей триклятий баян, він, як завжди, і з’єднував, і розділяв їх. Врешті, не витримав Василь, вигукнув барменові:
— Ану, хлопче, включай свою музику, я з дівчатами потанцювати хочу!
А сам вже галантно запрошував Клаву. Бережно вів її у вальсі, мов кришталеву вазу в руках тримав. Вона – єдина жінка, яка викликала в ньому такі дивні емоції, бурхливі, ні з чим незрівнянні почуття.
— Як живеш, кохана?— поцікавився.
— Як всі. Чоловік, донька з зятем, онучка. А ти?
— У мене син і невістка, внучок підростає. Ну, і дружина, звичайно ж, є. Та я все віддав би заради тебе…
— Пізно. Нічого не треба змінювати. Я росла без батька, знаю, що значить для дітей розлучення в сім’ї.
І вони знову роз’їхалися в різні міста. Навіть телефонами не обмінялися. Клава була проти стосунків: «Це нечесно з нашого боку до своїх половинок, і боляче. Будемо жити надією».
— Ой, Клаво— Клавонько, надію й за гроші не купиш…
— Якщо не судилося – так. Поглянь на небо. Бачиш? Там
«незнакомая звезда светит, словно памятник надежде»…
— А насправді— «снова между нами города»!
ТА ЇХНІ долі не дрімали. Обоє пережили біль втрат, чимало інших подій, приємних і не дуже. Захворіла мати Василевої невістки Анжели, а їхати до доньки з зятем навідріз відмовилася. Шкода кидати просторий будинок, зловмисники ж розкрадуть. Довелось подружжю залишити квартиру синові— студенту Артему, а самим приїхати до матері. Тут влаштувалися на роботу.
СВЯТО Василя і день народження глави сім’ї 14 січня традиційно відзначали вдома у батьків, Номеровських— старших. Та відколи не стало мами— батько приїздив до дітей. Цього разу Василь Степанович з онуком прибули на різдвяно— новорічні свята на їхнє нове місце помешкання. Але напередодні Старого Нового року серйозно прихопило серце і карета швидкої допомоги доставила діда Василя до місцевої лікарні. Уколи, крапельниці, пігулки позитивно вплинули на стан його здоров’я. Особливо, коли ті процедури так легко виконувала чорнява мед сестричка. Побачивши її, Степанович очам своїм не повірив, мало не знепритомнів.
— Кла-а— ва? –невпевнено запитав.
— Клава,— відповіла чарівниця у білому халаті.— А звідки ви знаєте? Я вас вперше бачу…
— Та у мене, напевне, дах поїхав. Ви мені кохану дівчину з молодості нагадали…
— Ну, раз молодість пригадали, значить, все в порядку з серденьком!
— Чудеса якісь… їй Богу. Хіба таке може бути, щоб людина, мов дві краплі води, була схожа, навіть голосом… Стільки років минуло…
— Може, якщо вона рідна внучка своєї бабці й ім’я на її честь отримала…
— Де ж вона тепер, бабця твоя?
— З нами чотири роки живе тут, у місті, відколи дідусь помер. Сумно самій… А тепер заспокоїлися, Василю Степановичу, після крапельнички треба полежати. Давайте я вас гарненько ковдрою вкрию, аби не змерзли, та й побіжу. Бо вже скоро Старий Новий рік прийде, а мені ще треба три крапельниці й десяток уколів поставити…
Ледь зачинилися за медсестрою двері – пролунав дзвінок мобільного.
— Дідусю, як ти там? Ми вже всі зібралися й зараз приїдемо до тебе, з днем народження вітати! – повідомив онук.
— О, добре, що зателефонував, Артемчику. Прихопіть з собою мого баяна!
— Не зрозумів, хто в лікарню баяна бере…
— Тут таке трапилось, без баяна ніяк не обійтися! Везіть – кажу! Я, нарешті, від життя одержав скупу телеграму радості…
Артем виніс до автівки футляр з баяном, батьки з подивом в один голос вигукнули:
— А це— куди? Ми ж до лікарні їдемо!
— Воля іменинника – закон для рідні! Дід якусь скупу телеграму отримав!
— А у нього з мізками все гаразд?— стривожено промовила Анжела.— Шістдесят дев’ять стукнуло, як би там не було…
ЗА ПІВ години родичі вже поздоровляли Василя Степановича з днем народження. Він дістав «з чемодана» баян, ніжно розтягнув міхи, проникливо заспівав під свій супровід: «И забыть по— прежнему нельзя все, что мы когда-то не допели, син…» І раптом замовк на пів слові. На порозі лікарняної палати стояли … дві Клави: юна і старша за віком, але все така ж гарна.
Виявляється, внучка відразу, вийшовши з палати, зателефонувала бабусі й розповіла про хворого Василя Степановича, який впізнав у ній свою кохану дівчину.
— Це він, мій Василь! Хто ж іще ? Викликай таксі, зараз хутко зберуся і приїду, у нього сьогодні день народження!..— радісно розпорядилася Клавдія.
Таїсія КРИСЬКО
About The Author
