14 березня Україна втретє відзначатиме День українського добровольця, віддаючи шану людям, небайдужим до свого сьогодення та майбуття, які першими протистояли агресії на Сході держави.
За словами голови громадської організації «Воїнське братство «Гідність і честь» Руслана Антонюкова, через неочікуваний опір організованих добровольчих підрозділів, агресор втрачав ініціативу, а українські військові частини отримали час не тільки для побудови лінії оборони, а й звільнення населених пунктів від окупантів. Напередодні свята Руслан був гостем нашої редакції.
– Я прийшов до військкомату відразу, як тільки був анексований Крим. Написав заяву, але не взяли в армію. Тоді багатьом відмовили. На той час я працював на Балтській швейній фабриці, але був приписаний до військкомату в Миколаївській області (Новобузький район). Заяву й там залишив. Мені поталанило: через деякий час зателефонували і таки призвали на службу. Можливо тому, що моя військова спеціальність – прикордонник (служив на кордоні з Афганістаном). Вже як був на військовому полігоні «Широкой Лан», зустрівся з балтянами. Всі вони вважалися призваними військкоматом, але у 2014 році йшли на Схід переважно добровільно. Це була третя хвиля мобілізації, до військкомату стояли черги. Кого не призивали з якихось причин, йшли до добровольчих підрозділів, сформованих ще в Києві, на Майдані.
– Де саме були на Сході?
– Під Мар’їнкою.
– Там було гаряче?
– На той момент саме пекло було в Донецькому аеропорту.
У нас йшли бої місцевого значення, а на горизонті щодня горів аеропорт…Просто жахіття: його обстрілювали ще й з «Градів».Завдяки хлопцям, які там тримали оборону, ми мали змогу закріпитись, в тому числі у Мар’їнці.
– Ви знали, що там відбувається?
– Інформацію брали з Інтернету, оперативні дані не передавались: заборонено.
– Кажуть, що добровольці вважали, що завершити антитерористичну операцію можна було ще у 2014-му…
– Тоді справді хлопці мали таке бажання, але не було команди.
– Наших, балтських хлопців, багато там служило?
– Так, ми потрапили туди разом (28-ма бригада), але познайомилися вже після того, як повернулись. Коли почали розпитувати хто де був, виявилось, що служили поруч.
– Чому не цікавились раніше, хто де із земляків служить?
– Тоді до прізвищ та звань ми не прив’язувались: у кожного був позивний.
– Хто перший повернувся?
– Так вийшло, що я перший… Бо потрапив у госпіталь.
– Як вас було поранено?
– Коли оголосили перемир’я, через наш блокпост проїхало таксі, а за ним – дві машини з бойовиками. Як прикордонник з досвідом, я організував цей блокпост: виїзд-в’їзд, все було контрольоване. Це, звичайно ж, не сподобалося бойовикам і вони вирішили блокпост «знести». Це було 6 жовтня 2014 року о десятій годині вечора. Темно, нічого не видно. Я підійшов разом з Віталієм Ткачем (зі Смолянки Кодимського району) перевіряти документи… Розстріляли в упор. Віталій, на жаль, загинув. Хлопці, як почули, що командира блокпосту поранено (тобто мене), а Віталія вбито, бойовиків тих знищили…
– Вони діяли по ситуації?
– На той момент це був справжній приклад самоорганізації і порядку у кожному невеликому підрозділі по всій лінії зіткнення. Можливо, у нас не було ще досвіду, бо 75 років Україна не знала війни (на відміну від Росії, яка весь час воює і має цілі бойові підрозділи, що набувають досвіду у «гарячих» точках), але злагодженість наших хлопців була дуже високою. Ви ж знаєте: армія була обеззброєна, але нас «витягували» волонтери, дуже допомагали. Від того, як нас підтримувала Балтщина, я просто у захваті!
– На блокпостах особливо небезпечно…
– Перестрілка – вночі, а вдень – тиша. Пам’ятаю такий випадок парадоксальний. У нас на блокпосту було встановлено прапор Одеської області з якорем. Коли ми почали перепускати «звідти» людей, до нас під’їхали проросійськи налаштовані громадяни. Ми кажемо:«Доброго ранку. Ваші документи». А вони здивовано дивляться на прапор: «Так вы же из Одессы, товарищи?» (вони щиро вірили, що Одеса ось-ось має стати їхньою). А ми їх розчарували: «Тамбовський вовк вам товариш!»… Звичайно ж, було небезпечно. Але хлопці організували кругову оборону і на випадок небезпеки підтягувалися інші підрозділи (військові, добровольчі – ми не розділялися), діяли злагоджено… Сепаратисти не очікували такого спротиву. Саме завдяки злагодженості дій, ви знаєте скільки протримались «кіборги» в аеропорту. Жаль, багато хлопців загинуло. Кращих, тих, що ціною власного життя прагнули змінити Україну. І зараз ми втрачаємо… Днями поховали Віталія Фоменка з Чернечого. Йому влітку виповнилося б 39-ть.
– А як ставилось населення — тоді, у 2014-му?
– По-різному. Підвозу харчування практично не було: під час бойових дій це проблематично здійснювати. Нас донецькі добре годували. Ми спочатку боялися, аби не було отруєне, але потім призвичаїлись. На той момент в Донецьку ще дуже багато людей було проукраїнськи, патріотично налаштованих. Протягом 2014-2015 років усі, хто міг, виїхали.
Чимало наших балтських хлопців служили у 8-му окремому батальйоні «Аратта» в Українській добровольчій армії.
– Добровольців, нарешті, визнано?
– Так. На регіональному рівні, в тому числі – в Одеській області. Хоча для добровольців взагалі це питання не було принциповим: вони свідомо йшли захищати свою країну, навіть коли попри їх бажання військкомати з тієї чи іншої причини не призивали на службу в діючі військові підрозділи. Вони не вимагали і зараз нічого не вимагають для себе.
– Мені здається, що всі наші захисники, незалежно від статусу, мають право на пільги. Очолюваній вами громадській організації вдається захищати права тих, хто повернувся із зони АТО?
– Щоб ви розуміли, у нас дуже багато хороших законів прийнято: у мене – учасника АТО – таке враження, що мало не корону на голові маю. Перелік пільг чималий, але чомусь не всі спрацьовують. Хоча найважливішою вважаю психологічну реабілітацію хлопців. Війна змінює людину. Переживши страхіття, відчувши подих смерті, не кожному вдається безболісно повернутись до мирного життя. Начебто все розуміють, але відновитися не можуть. Нам всім потрібна психологічна, медична допомога. Саме здоров’я слід ставити у пріоритет. Якщо немає здоров’я, важко утримувати сім’ю, психологічний стан впливає на стосунки у родинах. Ми пробували це питання вирішити на рівні Міністерства оборони. Але навіть там визнають, що у нас немає військових психологів,здатних вивести людину зі стану, який призводить до алкоголізму,самогубства, онкозахворювань. Вже науково доведено, що психологічний стан загострюється через певний період часу. Найскладніше – тим, хто був на передньому плані воєнних дій. Ми вже зіткнулися з таким загостренням, яке проявляється через п’ять років у тих, хто повернувся першим у 2014-2015 роках. Нам дуже допомагає головний лікар Балтської ЦРЛ Олександр Бурлака, до якого звертаємось постійно, коли виникають проблеми.
– Я пам’ятаю ваші емоційні виступи під час зустрічей за участю АТОвців. Актуальними були питання виділення земельних ділянок, одноразової допомоги… Як з цим тепер?
– Ситуація змінилась. У нас земля є і проблем з її виділенням немає. Але, знаєте, я на останньому зібранні нагадав хлопцям приклад наших дідів. Вони повернулися з війни до жінок (дехто, на жаль, рідних вже не застав). Стільки горя пережили, але країну відбудували, з руїн підняли. Захисники мають захисниками й повертатись, а не шукати захисту. Тут нас сприймають захисниками. Це наша держава і маємо самі її змінювати. Молодим кажу: ідіть вчитися управлінню. Повернетесь- всі разом будемо змінювати цю державу.
– Ви зі своїми однодумцями вже працюєте в цьому напрямку. Чи вдалося налагодити виробництво пелетів?
– То була мрія, яка стала реальністю. Сировини достатньо. Використовуємо навіть кукурудзиння. Це важка культура, але коли ми подали на аналіз, то виявили, що пелети з кукурудзи не поступаються деревині. Виробництво проходить технічне випробування. Вже є перша продукція і навіть перші покупці. Якщо налагодити це виробництво – можна не тільки забезпечити весь район, а й на експорт відправляти продукцію:вона відповідає всім європейським стандартам.
– Про що мрієте?
– Запустити ще два заводи: молочний і асфальтний.
– Молочний?
– Я розумію, про що ви подумали. Але маю на увазі не відновлення молочноконсервного комбінату: на ньому вже можна хрест поставити. Але освоїти виробництво продукції з молока, аби відновити тваринництво в районі, треба. У нас немає великих інвестиційних компаній, але є самодостатні, патріотично налаштовані господарі, яким ця ідея може сподобатись.
– То яка з двох ідей ближча до реалізації – молочний завод чи асфальтний?
– Актуальніший – асфальтний. Я не кажу про велике виробництво. Організувати його можна там, де дозволяє логістика. Пам’ятаєте, у 80 –ті роки кожне село мало асфальтовані дороги. Хіба не можна повернутися до цього?! Забезпечити людей роботою можна буде на 10 років наперед. І виробництво натуральної продукції з молока теж реально організувати. Тим більше, що не всі спеціалісти (в тому числі – технологи, лаборанти тощо) роз’їхались з Балти по заробітках (тільки гукни – радо зберуться).
– Зважаючи на те, як Ви напористо йдете до мети, хочеться вірити, що у вас все вийде і задуми здійсняться.
– Займатись балачками і працювати – це різні речі.Моя стратегія – допомогти підняти Україну.
– Можна її підняти отак, знизу?
– Можна, але мають відбутися кардинальні зміни у наших головах. Маємо перестати мислити по-рабськи: прийде цар і все за нас вирішить. Обираючи президента, депутатів, ми чомусь перекладаємо всю відповідальність на них. Відповідальність має бути спільна: якщо обираємо, то маємо контролювати. Одній людині, навіть чесній, з добрими намірами , важко змінити систему. Чи доходять до низів навіть хороші закони, які приймаються? Щоб вони виконувалися, треба виховувати суспільство. Що таке для цілої епохи 5 років?! Чого ми очікуємо за такий короткий час? Треба не чекати, а впрягатися і працювати. І починати працювати над собою. Коли їдемо до Польщі, ми розуміємо, що треба переходити вулицю тільки на зелений, по телефону за кермом не розмовляти, недопалок через вікно не викидати і ставити машину тільки на стоянці. Що нам заважає це ж робити у нас в Україні?
– Треба просто дотримуватись певних правил, законів – і все зміниться?
– Так. Але не перетворювати це у якісь масові захоплення. У нас вишиванки одягають, віддаючи данину моді. Але ж наші прадіди знали, коли і яку саме вишиванку одягти, бо кожна квіточка, пелюсточка мають своє певне сакральне значення. Нам треба розгорнути отой прошарок забуття, згадати нашу історію. Головну роль тут мають відігравати вчителі. А що ще важливіше, у виші, які готують цих вчителів, мають зайти до фанатизму патріотичні історики, гуманітарії , такі, як Томенко. Освіта має стати культом у державі. Найбільша перспектива і можливості є у молоді, хлопців, що побували там, на Сході: вони вже мислять по-іншому. Їм треба вчитися, розвиватися, з цими своїми поглядами змінювати суспільство. І результат буде.
– Можна порівняти фронт на Сході і тут, у мирному житті?
– Тут – важчий.
– Чому? Адже там люди ризикують своїм життям, там вбивають!
– Ризик для життя? Так, але там все компенсується братерством. Там все зрозуміло, немає фальші – не сховаєшся: що маєш на думці, те й висловлюєш. Тут все по-іншому, тому й «заважає» загострене відчуття несправедливості, яке зародилося на Сході. На жаль, чимало людей не думають про майбутнє. Скільки воюємо: не крадіть ліс! Зрубують дуби, яким по 80 років, діти, внуки вже їх не побачать! Все вирішується просто. Ми придбали подрібнювач до трактора, нарізаємо хмиз і веземо на завод, робимо пелети. Це ще вирішення проблеми – звичайне розчищення придорожніх лісосмуг. Плануємо зачистити їх від чагарників у напрямку Піщаної, в Чернечому. Домовляємось з сільськими головами, аби дали їм трохи просохнути. Прийде час – ми все зробимо. У нас буде життя кращим. Треба тільки почати мислити по-іншому, жити не одним днем.
– Це довгий шлях…
– Так. Коротший той, що виконало НКВД минулого сторіччя: аби не витрачати 50-100 років на зміну свідомості громадян, знищили інакомислячих, розстріляли, відправили у тюрми, табори. Набагато легше зірвати квітку, аніж виростити. Це різні речі, тому наш шлях набагато важчий і триваліший. Великим дивом Україна не втратила свою ідентичність,самобутність, вижила.
– Як змінити свідомість прихильників сепаратистського потойбіччя?
– Починаючи з другої лінії розмежування, де не стріляють, стелити асфальт, розвивати села, сприяти розвитку фермерства, промисловості. І по сто метрів рухатись вперед… до кордону. Це сильна «зброя»! Коли порівняють, побачать, що краще повернутись в Україну, аніж продовжувати жити у непевних умовах, не маючи ніяких перспектив для дітей.
Так завжди було: кожне покоління працює заради майбутніх. Лише тоді народжуються в народів гетьмани та Шевченки. Наше завдання підготувати грунт для народження нового гетьмана, ще одного Шевченка.
Бесідувала Людмила ШЕЛИХ
About The Author
