Говорити про можливий напад з боку Росії почали десь за місяць .Про це велись розмови по телевізору, писалось в газетах, запитували перехожих на вулиці, але у більшості була одна реакція : «Це просто неможливо в 21 сторіччі», «Сподіваємось і віримо, що цього ніколи не станеться», «Будемо захищати своє місто, якщо буде необхідність, але надіємось на краще». Ми також спілкувалися про це з рідними, вірили в краще, тому ніяких планів не будували.
Ранок 24 лютого став повною несподіванкою. Відчуття змішані – шок, страх, але паніки не було, перше завдання – обдзвонити всіх рідних, аби дізнатися, чи все в них добре і що вони планують робити далі, потім набрати води в автоматі, поки вона там ще є.
Виїжджати не наважились, по-перше, через невизначеність, що далі робити, по-друге, через величезний ажіотаж та затори.Але залишатись в багатоповерхівці також не хотілося, тому пішли до метро.Там люди перебували з самого ранку, всім дуже страшно, але більшість була зі своїми улюбленцями. Кого ми там тільки не побачили – великі й маленькі собаки, коти, папуги, хом’ячки та шиншили. Люди брали найнеобхідніше, але не забували про друзів своїх менших. Обстановка була гнітючою, тому повернулись додому та використовували правило двох стін, аби вберегтись під час нальотів.
За 7 днів, поки ми залишались в Харкові, довелось пережити всі жахи воєнного часу – ночівлю в метро, пошук води під звуки обстрілів, величезні черги в магазинах, аби придбати найнеобхідніше, швидкі збори та спуск в підвал, постійний страх за себе та близьких.
Врешті вирішили їхати всією родиною – 5 людей, 5 котів та трішки речей із найнеобхіднішого. Про можливість залишити або відпустити маленьких друзів не йшло і мови, хоча такий переїзд – неймовірний стрес для тварин, а дорога зайняла майже два дні. Двічі були вимушені ночувати на заправках, оскільки пальне швидко закінчувалось, а затори на дорозі розтягувались на 4-6 годин. На блокпостах перевіряли завжди швидко, порадувала пильність хлопців:
— Доброго вечора, ось наші документи на трьох осіб.
— Доброго, але ж вас п’ятеро!
— В якому сенсі?
— Бачу ще двох котиків у машині.
Документи перевірили, посміялися та й роз’їхалися. Дорога була важкою і напруженою, тому такі маленькі діалоги дуже зігрівали душу. Спали по 4-5 годин, виїжджали відразу після закінчення комендантського часу і через 48 годин, нарешті, дістались до безпечного місця. Думали, що перечекаємо недовго, тиждень, максимум два, але навіть за два місяці повертатись додому все ще небезпечно. Та й люди тут дуже добрі – не залишили в біді, поселили безкоштовно, виділили нам город, де ми змогли посадити овочі та наважились завести хазяйство – 20 качок – мулардів. Додому обов’язково повернемося після нашої перемоги в повному особовому складі, бо своїх не залишаємо.
Валентина МОЗГЛЯКОВА
About The Author
