СВЯТ— СВЯТ— СВЯТ

Жили в Балті два товаришів. Один, приторговував на ринку, а інший жив на пенсію. Дружили вони, захоплювалися історією і збирали кожен свою колекцію.

Артур — відставний офіцер, з дитинства збирав марки і дуже пишався своїм хобі, а Віктор — колишній дільничний, захоплювався монетами, був одним з відомих в нашому регіоні нумізматів і теж вважав своє захоплення найприємнішим заняттям.

Обидва — вже немолоді люди, але час їх ще милував.

Одного спекотного липневого ранку у двері Артурової квартири подзвонив хлопчина і сказав, що йому просили передати: дядько Вітя помер. Він випалив скоромовкою і побіг.

Розгублений від почутого Артур трохи постояв, і пішов повідомити дружині сумну новину:

— Вітька помер. Малий якийсь щойно сказав. Поголюся і піду дізнаюся, що там і як.

— Здоровий же був… Ну і справи. Сходи, звичайно. Грошей візьми, може там треба чого, — співчутливо мовила дружина.

Підіймався Артур вгору на вулицю вище собору і, дивлячись собі під ноги, думав про тлінність життя. Ось вчора ще метушилися, купували монетки, марки, значки, а тут  «бац» — і все. Порожнеча і тлін. Кому тепер все це потрібно? А скільки собі все життя відмовляли, щоб купити той чи інший раритет, щоб скласти «погодівку» (раритетні вироби одного року) або серію. Ох…

Ось поворот у провулок і знайомий будинок.

З воріт виїжджає червона машина, в ній сидять дружина покійного і ще якісь жінки, всі — в чорних хустках. Автівка рвонула з місця і помчала до центру міста, огорнувши Артура хмарою пилу.

На подвір’ї ходять якісь люди. Чути, як в будинку голосно розмовляють. Біля дверей стоїть труна, хрест і лише один вінок.

Артур зупинився посеред двору, намагаючись серед присутніх впізнати хоч одного знайомого. Ні, — всі чужі. Метушаться, ходять туди-сюди. То в гараж, то в льох, то в літню кухню, а хто — за будинок.

І тут з літньої кухні виходить… Віктор! Власною персоною! У руці за лапи тримає півня, що тріпоче, і зі знайомою посмішкою йде прямо до побілілого від побаченого Артура.

— Здрастуй.

— Свят, свят, свят… Пррріввввєт.., — перехрестившись, відповідає товариш. — Ти чого? Що за розіграш? Ти що, не помер?

— Та помер, помер. Але, розумієш, це завтра я буду в труні, мене понесуть на цвинтар, закопають, а поки ще можу — треба допомогти тут моїм, деякі справи ще залишилися. Встигну до завтра. Молодець, що прийшов.

— А що з тобою? Може полікувати тебе ще можна? Давай, я тебе в санаторій відвезу. В Хмільник хочеш? Я тобі кожен день курей домашніх возитиму. Бульйон пити будеш. Одужаєш. Га?

— Та звідки у тебе кури? Ти ж в квартирі живеш.

— А я твоїх возити буду.

— Ні, не треба. Та й батюшці вже сплачено, і могилку викопали. Завтра й віднесуть. Я просив, щоб без музики, а то не люблю я її з дитинства. Відмовилися, бо попередив, що за себе не ручаюсь… Ну, ти зрозумів, так?

У Артура знову похололо всередині.

— А хто всі ці люди? – запитав.

— Так я і сам толком не знаю. Дружинині родичі якісь з’їхалися, хто — сьогодні, хто — вчора, а он той жирний ще позавчора приїхав. Спить на моєму дивані, та так хропе… Може задушити його, мені вже все одно нічого не буде? Га? Гаразд, жартую я, жартую, чого такий кислий? Ну, помер. Сьогодні — я, завтра — ти, всі помремо!

По спині Артура не те що побігли, затупотіли мурахи.

— Слухай, а що ж тепер з твоєю колекцією буде? Рознесуть же. Давай я допоможу її продати чи потім дружині все віддам?

— Та ні, я синові все заповів. Підросте – продасть, машину купить.

— Ага, поки він підросте, тільки альбоми й залишаться.

Тут до будинку під’їхав великий чорний джип. З нього вийшли кілька коротко стрижених хлопців в чорних костюмах, і попрямували до Артура і Віктора.

— Тут — покійний? Вас вітає товариство з обмеженою відповідальністю «7-е небо». Повідомляємо: ваше місце на «польському» цвинтарі номер 1008, між Колезьким Асесором Войнаровським і офіціанткою ресторану «Україна» Крижановською. Біля доріжки в затінку лежатимете… Поховання завтра о 13.00. Без запізнень! З вас — 10000 гривень.

— Ні фіга собі розцінки! — не втримався Артур.

— Так, нині хороше місце на кладовищі — недешеве задоволення. Ну, гаразд. Мені ніколи, я пішов, а ти тут освоюйся, — сказав Віктор і побіг з півнем, що тріпався в руках, до будинку.

— «Арту… …уууре! Артуре! Вставай, голися — і на базар, купиш сиру, та одразу неси його додому, бо скисне!»

— Фу, насниться ж таке, — пробурчав Артур і, поголившись, побіг на ринок, щоб побачити Віктора й розповісти йому свій літній сон в задушливу ніч.

Олег Осадчук

Leave a Reply