«СЕКЛЕТА» БІЗНЕСМЕНКА

СЕЛО Пилипівка у вісімдесяті роки минулого століття, як і всі, жило мирно, дружно, хоч і не багато. На нашому кутку налічувалось до двадцяти осель. Були б і в нас мир та злагода, якби не Секлета. Так за довгого язика люди позаочі називали Яну Щигленко. Це самотня симпатична, невисока на зріст, чорнява жінка 55-ти років. Щойно на пенсію оформилась. Все її домашнє господарство – десяток курей, отож вільного часу вдосталь.

От просинається вона вранці, випускає птаство з курника, прибереться гарненько, губи якравенько підфарбує – і в похід. То одну сусідську хату відвідає, то іншу.

— Що це в тебе, Маріє, так пахне? Я аж на своєму подвір’ї аромат почула. Ой, пиріжечки! А з чим, з сиром? Мабуть, смачні… Уявляєш, у мене сьогодні ще й скоринки в роті не було,- щебече Яна – Секлета.

 З’їсть три-чотири пиріжки, нап’ється молока холодненького – й відразу веселішає. І починає всім навколишнім жінкам кісточки перемивати. Яке ж рідке молоко у Олениної корови! Навіщо вона її тримає? Ганна з чоловіком так сварилася, що на все село кричала. Тетянина донька Олька приїхала ще в коротшій спідниці, ніж минулого разу… Посидить з пів години й прямує до іншої хати. До Олениної завертає, яку щойно паплюжила.

— Добридень, Оленочко! Бачу, кашку вариш, з молочком. От господиня славна! А у мене ж зранку ще й скоринка до рота не потрапила. Якщо можна, насип мені в тарілку хоч черпачок ріденької, з маслечком. Медочку лише одну ложечку, будь ласка!

Посмакує кашку і плітки верзти починає:

— Чи ти, Оленко, коли – небудь їла оті Маріїні пироги? Ні? То я тобі скажу : такі гливкі вони у неї виходять, що аж до зубів прилипають. Інша справа у тебе. І молочко смачненьке, і кашка з маселком та медком в роті тане.

 Отак обійде зо три- чотири хати й задоволена повертається додому відпочивати. Проходячи мимо Тетяниної і Василевої хати почула запах смаженого: «Напевне, Танька качку готує. По обіді зазирну до них».

 Збираються люди в обід біля криниці корів напувати й гомонять про Яну – Секлету. Не шкода нікому шматка хліба й тарілки борщу для неї, якби ж не той язик. Всіх помиями обіллє, а потім, неначе нічого й не сталося, знову до хати йде. Думали – думали люди, як провчити інтриганку, і придумали…

НАСТУПНОГО ранку забігла Яна – Секлета до Іваненків. Дідові Яковині ось- ось 90 стукне, його дружині Мотрі 89 недавно виповнилось. Поклала бабця перед непроханою гостею миску з варениками. Та уплітає за обидві щоки, запиває ряжаночкою. Дід лежить на лежанці, читає газету і, потягуючись, каже:

— Щось ті прокляті імперіалісти знову заворушилися, хоч би війни не було. Сходи, Мотю, в магазин, купи зо дві пачки солі й мила. І сірників у нас вже нема.

— Гаразд, піду завтра. Сьогодні вдома роботи багато.

 Почувши це, Секлета, мов ошпарена, підскочила на табуреті. Проковтнула вареника, залпом випила ряжанку і, навіть не подякувавши привітним господарям, вилетіла з хати. Дід з бабою зайшлися сміхом.

— Яшо, ти хоч би газету правильно в руках тримав,- сміючись промовила Мотря.-Поглянь, ось машина на фото догори колесами стоїть!

— То й що, – крякнув дід, – може це аварія трапилася.

 СЕКЛЕТА ж забігла додому, вхопила велику торбу, гаманець з грішми і мерщій кинулася до магазину. Згодом ледве дотягла повну торбу всього. Сусіди виглядали зі своїх обійсть і посміхалися. Спрацювало!

 Вранці Яна – Секлета пізненько почала свій обхід сусідів, бо до магазину двічі збігала. Зайшла до Тетяни, та хліб місить.

— Ой, Таню, так я сьогодні ухляла, дай хоч водички напитися.

— А печеню будеш? Зі сніданку залишилася.

— Буду, звісно, буду. Дякую тобі, ти така добра.

— Я оце хочу замісити хліб та й побіжу в магазин. Між людьми вчора такі неспокійні розмови чула, що начебто може війна бути. Треба взяти трішки солі, мила, сірників.

 Секлета вже сьогодні більше не збиралася робити покупки, але після цих слів подалася додому, вхопила торбу і помчала в магазин.

 Віра Іванівна, вчителька – пенсіонерка, жінка порядна і чесна, заради виховання своєї колишньої учениці теж сказала їй неправду. Вона так «підігріла» Яну – Секлету, що та ще тричі бігала до магазину. Молода продавчиня була в курсі справи.

— Що це ви, тітко, граєтеся з цими пачками солі, – говорить. -Якщо вам потрібно багато – візьміть мішок. У мене в мішках сіль є.

— Ні, дочко, мені потрібні саме пачечки.

 Ввечері розклала покупки у вітальні на підлозі, сіла й милується. «Якщо настане лиха година, – думає, – буду продавати. Та не по тій ціні, що купувала. Грошики річкою потечуть, ось коли розбагатію. Недарма кажуть: «Кому війна, а кому – матір рідна».

МИНАЄ тиждень, два, три, але ніякої війни нема, і радіо на цю тему мовчить. Яна – Секлета запанікувала, адже всі гроші витратила на сіль та мило з сірниками. Навіть до сусідів перестала бігати й пліткувати, апетит геть пропав. Аж тут бачить, йдуть до її двору односельці. У одних в руках пачка солі, інші несуть мило й сірники. Побачивши цю картину і все зрозумівши, Секлета мало не зомліла. Плачучи, вийшла людям назустріч.

— Ой, Яно – Яно, ти – жінка ще молода й гарна, але не дуже хороша. Ніхто з нас ніколи не пожалкував для тебе, що мав з їжі. А ти їла й ганьбила нас за добро. Те, що ми вчинили, – звичайно, не по- людськи, але ми виправимось. Тепер будемо купувати сіль, мило й сірники не в магазині, а у тебе. Правда, за справедливою ціною, а не за тією, що ти мала нам все це продавати.

ПІСЛЯ цієї події Яна Щигленко дуже змінилася. Дід Яковина подарував їй козеня зі словами: «Виростиш, матимеш молочко й бринзу».

 Згодом, продавши сіль, мило й сірники, вона купила кабанчика. Планувала виростити й запросити на свіжину всіх сусідів.

Тепер Яну-Секлету всі вважали б бізнесменкою, а тоді діти бігли за нею вулицею і кричали «спекулянтка!».

 Так і жили ми на своєму кутку. Святкували весілля, співали пісень, гуляли на хрестинах. Раділи й за Яну, коли вийшла заміж за сільського вдівця Петра і стала, нарешті, хорошою господинею та щасливою жінкою.

Наталія КОРЖ,

с. Саражинка.

Leave a Reply