Сергій ПОКОТИЛО: «Ми вже перемогли в цій війні». Про патріотизм, ланцюгову реакцію, сенс життя та сміття у власних душах…

У нас дуже рідко, в тому числі у ЗМІ, вимовляється слово «війна», хоча йдеться про військові дії на Сході України. Ми живемо, святкуємо, вирішуємо буденні проблеми і мовчимо про те, що відбувається ТАМ. Напевно, так буває, коли знаходишся у напівшоковому стані і мозок оберігає від зайвого стресу. Ми не готові втрачати найкращих, але, як виявилось, з готовністю допомагаємо тим, хто взяв на себе відповідальність за наше мирне життя тут. Саме тому на балтських глядачів справив незабутнє враження перегляд фільму «Кіборги». 29 березня (день визволення Балти від фашистських загарбників) ми писали про це, як і про те, що після презентації фільму відбувся «круглий стіл», під час якого йшлося про діяльність громадської організації «ДІЯ». Очільником новоствореного осередку цієї організації обрано Пужайківського фермера, волонтера Сергія Васильовича ПОКОТИЛА. Детальніше про подію мали написати у наступному номері, але, мабуть, символічно, що повертаємось до розмови про це напередодні Дня пам’яті та примирення…
Зустрітися в Балті з Сергієм Васильовичем виявилось непросто, але мені поталанило поспілкуватись не тільки з ним, а й з його однодумцями, близькими друзями, такими ж небайдужими, такими ж патріотами.
Дитячий сміх, музика, кава, чай та звичайна вода і… розмова про життя. Ми сиділи за столиком під навісом у «Гаражі» з Сергієм Покотилом та Русланом Антонюковим, який очолює ГО «Воїнське братство «Гідність і честь». Час від часу до нас приєднувався син Сергія Васильовича Артем Покотило і ненадовго присів фермер з Плоского Борис Загородній (СФГ «Танюша»)… Вперше це не було схоже на інтерв’ю. Що ж – ламаємо стереотипи?!

Сівачі і воїни
Вони не люблять називати себе волонтерами і розраховують тільки на себе. А ще готові кинути «плуга» і взятися за зброю, якщо того потребуватиме країна.
Сергій ПОКОТИЛО: – Нас постійно називають волонтерами. Волонтер – це той, хто збирає гроші. Ми ні в кого нічого не просимо, самі заробляємо! Ми – одне ціле з тими, хто там, на передовій. Це природній процес. Чули такий вислів: сівачі і воїни? У наших пращурів бойовий кінь ставав до плуга, а потім з плуга робили мечі та шаблі. І ми не розділяємо ці речі.

Війна, що змінює людей
Сергій ПОКОТИЛО: – Щоб ви розуміли, у 2014 році на війні, окрім розгублених, переляканих очей, ми спочатку не бачили нічого. Ви знаєте, взяли дітей і кинули туди. І жодного офіцера більше старшого лейтенанта я не бачив на передовій. Гумові тапочки, причеплений до «калаша» ліхтарик, щоб підсвічувати, коли стріляєш. Як вперше потрапив на «погранців», що повторно йшли на пошук «градів» у розвідку, зрозумів: нас не перемогти. Тоді дуже потрібна була наша допомога – і ми допомагали. І, ви знаєте, з кожним днем люди змінювалися. Приїхали знову, а вони – вже воїни. Привезли патронів – щасливі, обіймають. Вони пережили Пєски, аеропорт, рвуться у бій, лізуть у переповнений автобус, аби померти за Україну. Фактично, тоді народ взув, одягнув і нагодував армію, став з нею єдиним цілим. Тепер нам потрібні не тільки міцний тил, а й відповідна підготовка людей тут. А там – наші кращі балтські хлопці, і вони до війни ставляться, як до роботи. І для «роботи» їм, як фермеру – культиватор, потрібне обладнання, яке коштує приблизно 20 тисяч у.о. Вони не кровожадні, просто розуміють, що стоять на вістрі захисту нашої Батьківщини, її державності. Тому тушонкою ми не вирішимо проблеми, як раніше. Нам потрібно заробляти для того, щоб ми могли допомагати їм. Тільки наше підприємство сплатило 600 тисяч військового збору… Міцний зв’язок між армією і народом після всього нами пережитого, вважаю, не розірвати, як би хто не намагався.

Тут не Донецьк: з самого початку надавали б…
Сергій ПОКОТИЛО (відреагував на появу Бориса Загороднього): – Ось ще один патріот! Бачите, які поруч з нами хлопці! Ми, коли проводимо навчання, всіх таких «старичків-розбойничків» залучаємо! Скоро в Херсонській області проводитимуть масштабні навчання для громадських формувань – не військових. Будуть командувачі один і другий. І нас туди запросили. Поїдемо!
Ви на землі працюєте, як ніхто знаєте: весняний день – рік годує. І збираєтесь їхати?
Борис ЗАГОРОДНІЙ: – Для мене Україна – це все одно, що моя дитина, моя мати. Ми маємо бути готові захистити її. У нас, як у Донецьку, не може бути. Тут зовсім інші люди. Ми з самого початку надавали б… У нас ще є тут козацька звитяга.
Сергій ПОКОТИЛО: – Артемова мати, а моя дружина, каже: «Не дай Бог, прийдуть сюди! Я знаю, що вони пити люблять: нажену самогонки і поотруюю!
– У кожного свої методи! А в сусідніх районах такі ж бойові друзі, ви спілкуєтесь?
Сергій ПОКОТИЛО: – Підтягуються! Окни, Кодима, Ананьїв, Люба-
шівка, Саврань – це все наші. Війна для більшості дуже далеко. Але ми розуміємо: підготовка у нас ніяка, а поруч є «сусіди», від яких можна чого завгодно очікувати. В Херсонській області вже всі, починаючи з губернатора і завершуючи головою сільради, готові дати відсіч. Бо довелося стояти з мисливськими рушницями на Перекопі…

Про потребу реабілітації
Сергій ПОКОТИЛО: – У нас хлопці, які повернулися з АТО, розчинилися серед інших, вже не носять плямисту робу – зносилася. Калічені душі та тіла… Їм потрібна допомога. Руслан, як ластівка, б’ється об скло. Ми розуміємо, що вони все рівно (рано чи пізно) запитають: чому? А поки що збираємо тих, хто хоче щось робити, намагаємось допомогти, забезпечити якоюсь роботою чи бізнесом зайнятись. Це не просто, адже, ви знаєте, що на війну йшли не святі.
Руслан АНТОНЮКОВ: – Хлопцям, які повернулись, потрібна реабілітація. З досвіду інших країн, якщо не вжити заходів, через сім років вони матимуть великі проблеми зі здоров’ям. Я вже не раз звертав на це увагу на різних рівнях, але поки що жодного кроку не зроблено.

«Сепар-не сепар»
Сергій ПОКОТИЛО: – Не можна сказати, що звикли до війни, але сьогодні це вже сенс нашого життя. Бо війна всюди: там, на Сході – з видимим ворогом, а тут ми воюємо за справедливість. Ми вже перемогли в цій війні, але, головний – невидимий фронт – у самому собі. У нас сьогодні є розділення на «сепар – не сепар»… Якщо людина має свою точку зору, яка відрізняється від твоєї, то це не означає, що вона – «сепар». Якщо ця точка зору не її, чужа, тоді – так, це – сепар! З людиною, яка бачить ситуацію в іншому, ніж ти, ракурсі, треба спілкуватись: вона мисляча!

Про подвоєний патріотизм
Не оминули ми й тему Другої світової війни…
Сергій ПОКОТИЛО: – Треба поважати свою історію. А у нас чомусь тенденція така: почали боятися всього, що пов’язано з радянським періодом. У тій війні полягло 360 пужайківців. Загалом українців загинуло дуже багато. Скільки серед них Героїв Радянського Союзу! Народ, якого «чмирили», в той же час захищав цю країну. Розкуркулені діди йшли на вірну смерть воювати у штрафбатах. Це подвоєний патріотизм! Напередодні 9 травня я проїхав по селах: Коритне, Волове, Кринички… Побачив, скільки людей наших загинуло… Маленьке село – більше ста жителів полягло. Це наша історія. І не важливо, як ми цей день назвемо: День примирення чи День Перемоги. Це день пам’яті про тих, хто не повернувся… Це була наша війна. Тепер ветеранів практично не залишилось, але їх пам’ять не потрібно ображати. Зараз теж – час випробувань. І, повірте, як не дивно, в добровольчих батальйонах захищають Україну більшість хлопців з Дніпропетровської, Одеської, Харківської, Херсонської, Миколаївської, Кіровоградської, Чернігівської, Сумської та інших областей.

«Візьми мішок цементу і залатай яму»
Сергій ПОКОТИЛО: – Слово «дія» вже лежить в основі нашої організації. Це не політична, а громадська організація. У нас ніхто нікого не ділить за ознакою: «ти з якої партії?». Якщо людина професіонал у своїй справі – це наша людина! Ми не збираємось брати участь у виборах, але хочемо підтримувати тих людей, яких вважаємо достойними бути у владі. Серед нас немає «головного» (хіба що я – старший за віком і з трохи більшим досвідом), все вирішуємо ось так, за «круглим столом». Це наш принцип, в основі якого стоїть слово «дія» (не тому, що це «державницька ініціатива Яроша»). Просто з гаслом «Хто, крім нас?!» ведемо боротьбу з тими, хто незаконно вирубує ліс, хто незаконно стріляє у звірів, хто п’яний «ганяє» по Балті… Коли треба зібратися і вирішити якесь питання чи зробити якусь роботу, ми збираємось і робимо. Без піару. Краще щось одне маленьке зробити, аніж багато говорити про те, що «все погано». Зроби сам щось хороше! Подивись, он – яма на асфальті! Купи мішок цементу і залатай одну яму! Нас – сорок мільйонів! Залатаємо 40 мільйонів ям! Треба більше працювати. У нас є над чим! Станьте там, коло магазину, і так, щоб ніхто не бачив, викиньте сміття. І побачите,чи ж зупиниться хтось, аби його підібрати і викинути? Чи просто пройдуть мимо. Я йду з собаками гуляти, беру з собою пакет для сміття. Збираю його по дорозі. Дружина каже на мене «посмітюха»! Подивіться, он – взяв сокиру, зрубав дерево, щоб кіл зробити! А я цього року посадив дві тисячі дерев. Потрібно 5 тисяч: таке завдання перед собою поставив. Я хлопцям толкую: ми кожну свою хвилину маємо витрачати так, наче вона остання. Встав раненько, зробив зарядку – ставлю собі плюс, скупався в холодній воді – плюс, посадив дерево, полив його – плюс, не об’ївся –плюс. Подивився – плюсовий день. Добре! Якщо випив – мінус, не зробив зарядку – мінус, образив ближнього – мінус. Подивився: нащо жив?! Ось така в нас філософія!

Перекрити «дихання» незаконним вирубкам
Виявляється, це можна зробити не тільки ганяючись за порушниками, а й відкривши виробництво паливних пелетів та брикетів.
Сергій ПОКОТИЛО: – Ми розу-міємо, що сьогодні незалежність держави, в першу чергу, має бути енергетична. І тому не можемо просто дивитись на те, як у нас під ногами знищується 10 тисяч тонн відходів (на наше невелике господарство!), які можуть стати сировиною для виготовлення пелетів та брикетів для опалення приміщень. Що з ними робимо? Просто спалюємо і забруднюємо атмосферу! От ми й реалізували спільно з «Фертеліта Групп» ідею налагодження такого виробництва. Ми вирішили, що розглядаємо це не як заробіток, а як засіб для припинення «беспредела» щодо знищення лісових насаджень.
Руслан АНТОНЮКОВ: – Перш ніж прийняти таке рішення, ми рік вивчали тему, їздили по всій Україні, де вже відрито таке виробництво.
На моє запитання Сергій Васильович відповів, що завод «вже вийшов на рівень експерименту» і «запуститься реально, коли буде кукурудзиння».
– Зараз іде сертифікація заводу. Наша продукція буде сертифікована, в тому числі – на викиди, тобто завод спокійно може працювати не тільки на вітчизняний, а й на європейський ринок, – сказав він.
Руслан АНТОНЮКОВ: – У нас було завдання забезпечити соціальну сферу альтернативним паливом. Ми говорили з Сергієм Мазуром про економію коштів для нашого балтського бюджету: їх краще перенаправити на щось інше. У міській школі №2 вже працює такий котел на пелетах. Це велика програма.
пагубна Тенденція прохача
Сергій ПОКОТИЛО: – Мріємо ще встановити теплогенератор, аби виробляти електроенергію і не залежати від РЕМів та обленерго. Це – наше майбутнє, і наша незалежність. Не треба ні на кого надіятись. Нам потрібно самим заробляти кошти, а не просити в МВФ, бо це лише плюс до боргів нашим онукам.
Руслан АНТОНЮКОВ: – Найстрашніше те, що державі вигідно мати таких прохачів: ними керувати легко. Якось запитав хлопців (у мене сидять троє): ви не хочете поїхати за кордон попрацювати? Там зараз нормально заробляють. А вони: Ні! Хіба не чули, там можна лише дві сигарети на день викурити. А тут- дві пачки!
Сергій ПОКОТИЛО: – Війна змі-нила людей так, як і заробітчан – закордон. Хай їдуть, вчаться, дивляться, як люди живуть. Все одно гроші додому привезуть. Нам потрібно розкачати наш народ, щоб він повірив у себе. Будь-якою ціною! Війна зробила свою справу, погану, але вона зробила й армію. Ми розуміємо: без сильної армії держави не буде. Тому мають бути сильна армія, сильний народ і сильна держава.

Війна підняла нас з колін, тепер би – розуму
Сергій ПОКОТИЛО: – У мене є запитання до Президента. Чому сьогодні держава відстає від свого народу? Чому «верхи» йдуть позаду нас? Дивіться: ми стали іншими, змінились на краще, а там все залишилось, як було, ще й гірше стало. Ось сидить господар (Борис Загородній – ред.). У нього немає боргів із заробітної плати – перед людьми, немає боргу перед бюджетом, перед пайовиками. Якщо взяв кредит у банку, він чітко контролює, аби не прострочити відсотки і розрахуватися вчасно. Чому у мене – так само?! А Президент однозначно – голова великого державного підприємства. Чому у нас стільки боргів? Чому продовжуємо позичати?! Значить – поганий голова «колгоспу»?! Якщо став на цю стезю, повинен відповідати! Я чому не хочу бути Президентом? Бо вважаю, що не справлюся. Я справляюся тут, на своєму місці, і не лізу вище. Нам треба вже сьогодні «робити» чиновників, які будуть чесними, які будуть розуміти, як жити країні. Саме такі повинні прийти до влади і починати щось творити у плюс для нашої держави та державності.
Борис ЗАГОРОДНІЙ: – Кожен має бути фахівцем у своїй галузі. Якщо ти каменяр – маєш бути якісним спеціалістом, якщо електрик – теж. Кожна людина – майстер своєї справи, може заробляти і жити нормально. А якщо ти намагаєшся бути всюди, все охопити – по верхах… Не буде результату.
Сергій ПОКОТИЛО: – У нашій державі, напевно, треба бути «камікадзе», розуміти, що назад дороги немає. Я, наприклад, не хочу за кордон, хоча є багато місць, куди мене запрошують мої друзі, які повтікали давно. Куди маю їхати?! У мене батьки тут поховані, внуки у дитячий садок ходять. Тут – все наше! Як їду, батькові сигналю. Приходжу, доповідаю: «Батьку, у нас – все нормально. Кукурудза зійшла…». У мене на флагштоках прапори висять дуже високо (щоб до Москви видно було!), коли рано встаю, віддаю честь! Війна підняла нас з колін, тепер ще щоб Господь розуму дав.
Борис ЗАГОРОДНІЙ: – Я, як Сергій, скажу: тут поховані мої батьки. Раз на тиждень їду мимо, зайду водичкою квітки поллю… Я давно говорю: дітей треба привчати до українського, любити Україну. Коли Гімн вивчили? Як революція почалась, людей почали вбивати… Тоді зрозуміли, що таке Гімн України!
Сергій ПОКОТИЛО: – Маючи таку землю, такий ресурс, таку історію, ми мусимо змінити все на краще. Причому, часу в нас небагато: лише забаримося – все піде проти нас. Я прослідковував історію наших пращурів і зробив висновки. Це наш народ, такий, який є. Але нам треба довести, що свобода – це основне, прибрати оте рабське ставлення до себе. Я дуже щасливий, що живу в Україні, щасливий, що маю таких друзів як Руслан, Борис – їх багато! Ми вже з цим зрослися, цим дихаємо, цим живемо. І вважаємо, якщо хочеш щось змінити, почни з себе. Ми повинні починати будувати країну з Балти. В Кодимі теж хтось побудує маленьку Україну, в Окнах побудує. А потім вони з’єднаються і вийде велика Україна. Не треба дивитися, що в когось погано, ми повинні бачити, де добре, і робити, аби в нас було краще. І помітимо, як ми розростаємось, поглинаємо весь той негатив, стаємо позитивними людьми, містом, районом, областю, країною.
Руслан АНТОНЮКОВ: – Людей виховувати треба. Ми вже Сухомлинськими стали: стількох «на путь праведний» спрямували! Ось нещодавно піймали одних на «гарячому» – метал намагалися вкрасти. Могли б зателефонувати в поліцію. Їх би там потримали кілька діб і випустили. А ми їх – в бригаду, огорожу білити! Ще й зарплату отримують. Вдячні.
Борис ЗАГОРОДНІЙ: – Я теж взяв хлопця. Молодий, а так пиячив! Він за трактора ніколи не сідав, аж мокрий став, як вперше взявся за важелі. І все одно продовжував пиячити. Я думав: потерплю ще трішки. А цього року, дивлюся, налагодився! Почав йому більше платити, зацікавив. Все, бачу, спішить на роботу!

Ланцюгова реакція
Сергій ПОКОТИЛО: – Для нас важливо зробити економічно сильне підприємство, яке дасть можливість допомагати людям. Не маючи грошей, Руслан Антонюков не зможе допомогти нашому пораненому Євгену Паєвському, за якого держава вже забула. Він не потрібен нікому, але потрібен нам! Ми не можемо зробити вигляд, що нас це не турбує. І Руслан віддає своє!
Руслан АНТОНЮКОВ: – Я б гостей наших водив через палату №1 на третьому поверсі лікарняного комплексу! Там сьогодні Андрій Степанов (з Чернечого), нагороджений за підбитий танк, лежить, дуже хворий. Хіба в таких умовах він має перебувати?! Я думаю, ми це змінимо. У нас є однодумці, скинемось. Михайло Шатайло (фермер з Пужайкового – ред.) палату зробив і нікому не афішував!
Сергій ПОКОТИЛО: – Ми сплачуємо всі податки державі, але у нас є ще один бюджет – надання допомоги всім, хто її потребує. Хоча, дати можна дитині і то, щоб вона зрозуміла: коли виросте, має так само допомагати іншим. Це ланцюгова реакція! Дорослим (не старим і хворим!) треба допомогти самим заробляти. Тому ми хочемо бути кращими у цій справі, аби зробити нашу країну кращою. І не треба боятися втрачати пайовиків, якщо хтось виявить бажання самостійно землю обробляти. Ми ще й допомагаємо їм стати на ноги! Знаєте, ще в чому цінність: чим більше стане фінансово незалежних людей, тим менше треба буде допомагати! Людина, яка на себе працює – вільна людина. У неї з’являється самоповага, стрижень. Балтщина, порівняно з іншими, прогресивний регіон, і люди тут не бояться казати правду. Керівництво міста, району щось робить – і це вже добре, це вже плюс! І є люди, які багато роблять. Хтось робить і мовчить, а хтось любить піаритись, але все одно робить.
Артем ПОКОТИЛО: – Приклад: в Саражинці почали дорогу загортати. Цікавлюсь у старости: що це таке? Вона: «Дорогу робимо!». Дивуюсь: чому я не знаю про це? А новостворені фермери кажуть:«Сергійовичу, цього разу самі справимось. Ви ж уже два рази робили!». Ось і результат!

Коли Петро Ткач «гори переверне»
Сергій ПОКОТИЛО: – Я знайшов «шматочок Швейцарії» у самому серці України. Начебто все поруч – Київ, Черкаси… Заїхав – дороги ще гірші, ніж між Пужайковим і Піщаною. Але природа! До чого веду? Там є так звана козацька фортеця – табір для дітей, де забороняють навіть солодку воду пити і телефонами користуватися. Діти (від шести до дванадцяти років) їздять верхи на конях, стріляють з лука, сплять у наметах. І ми мріємо зробити таке.
Артем ПОКОТИЛО: – Якби були кошти, тільки скажи Петру Астафі- йовичу Ткачу – він гори переверне і на десять років, мінімум, помолодшає, підніме на ноги всю громаду. А ще привези сюди пару хороших тренерів, госпітальєрів (медики – добровольці), то – взагалі!
Сергій ПОКОТИЛО: – Ми хочемо заробити грошей, щоб зробити наш район сильнішим у плані патріотичного виховання дітей, допомоги тим, хто повернувся зі Сходу, забутим пенсіонерам, на лікування яких у держави не вистачає коштів. Нас століттями заганяли у рабство, тепер важко витягувати рабську психологію з батьків. Тому треба виховувати дітей так, аби вони знали, що в них є історія, є майбутнє. Власним прикладом їм показати, що можна чогось добитися, можна жити по-іншому, любити свою країну.
Людмила Шелих.

Leave a Reply