Сповідь випадкової супутниці

О 9-й ранку відправляється автобус Балта-Одеса. Поруч зі мною, попрощавшись з проводжаючою ріднею, сіла симпатична ставна жінка років п’ятдесяти. Хтось з родичів дав їй «на дорогу» свіжий номер газети «Ваш інтерес». Мовляв, за читанням час швидше пролетить. Вона розгорнула тижневик, переглянула заголовки й спинила свій погляд на невигаданій історії. Уважно прочитала, витерла серветкою сльози й сказала:
– Зачепила мене за живе ця історія. Пригадалось своє… Скільки довелося пережити, Бо-о-о-же, не на одну книжку жахів вистачить.
-Візьміть і напишіть, – кажу.
-О-о-о-й, коли писати, часу вічно обмаль: сім’я, робота, самі розумієте.
– То розкажіть, дорога ж не близька.
Моя супутниця трохи помовчала, а потім розпочала свою роз-повідь-сповідь.
…В одинадцять років трагічно загинула моя мама. Через півроку тато надумав одружитися й бабуся забрала мене до себе в інше село. Мешкала вона на околиці. Природа там казкова. «І чому я не вмію гарно малювати? Перенесла б цю красу на папір чи полотно», – говорила я бабусі, коли ходили збирати лікувальні трави чи гриби-ягоди в гай, що розпочинався за нашим городом.
До школи було далеченько. З нашого кутка ходили з 6 по10 клас одні хлопці. І я з ними. Сусіда Валерку я знала змалечку, бо влітку завжди гостювала у бабці. Він був мені за подружку. Захищав, як хтось з хлопців за косу потягне чи дражниться. Він зі мною у ляльки грався. Пізніше навчив кататися на двоколісному велосипеді «Орлятко».
Ходили ми з ним в один клас, сиділи за однією партою. Я була солісткою в шкільному хорі. Навесні й восени нарве, бувало, десь на клумбах квітів і підносить мені після виступів на різних заходах. Бо-о-о-же, мені так було соромно, що й ну!
В десятому класі, уявіть, ми цілувалися, Валерка клявся мені в коханні. Йшов служити в армію – я сиділа за столом поруч як наречена, перев’язала його вишитим рушником, обіцяла чекати.
Кожного дня він писав листи. Я навчалася в культосвітньому училищі на художнього керівника. Їхала додому – везла купу Валеркиних листів. Бабуся складала їх у мішок на горищі.
Одного разу під час канікул я познайомилася з іншим сусідом – на одинадцять років старшим. Він закінчив технікум, працював у Вінниці. Як же він гарно залицявся! Такий культурний, красномовний, привозив червоні троянди, коробки дорогих цукерок, на день народження подарував годинника. Високий, елегантний, вродливий. Бо-о-о-же! Закохалася я по вуха!
-А Валерка?
– Повернувся з армії, водієм працював. Їх порівнювати – небо і земля. Антон – це справжній принц. Валерка – звичайний сільський парубок, який і чарку самогону мало не щодня перехиляє, і в бійку без причини полізе. Руки, обличчя постійно в синяках. Я спеціально поїхала працювати в інший район, щоб від нього відкараскатися. А Антон приїздив до мене у вихідні. Я працювала в будинку культури, тож цікаво проводили час.
Антон обіцяв одружитися. Я повірила. Про наші близькі стосунки вже знало все село. Я й не приховувала.
Якось приїхав Антоша – а я йому новину: вагітна! Гадала, зрадіє мій коханий, до серця пригорне, про весілля говоритиме. Та його як підмінили. Зблід, посерйознішав. Вранці встав і поїхав, залишивши гроші на аборт.
Напереживалася я, Бо-о-о-же! «Обрадувала» бабусю. Вона спочатку розплакалася, а тоді давай мене заспокоювати: «Не нервуй, рідненька, тобі не можна, дитя все відчуває. Тебе виростила й правнучку допоможу доглядати».
-А звідки ти знаєш, що дівчинка буде?
– По обличчю бачу… Всю мамину красу забрала!
Антон більше не з’явився. Його батьки продали свій будинок і виїхали поближче до сина. Я тяжечко хотіла його забути. Бо-о-о-же, як хотіла вирвати його з свого серця! Але не могла. Бабуся правду сказала: народилася дівчинка. Антонова копія. То як його забудеш? Три місяці жила я з нею у бабусі. А потім змушена була залишити і повернутись на роботу. Та ще й Валерка спокою не давав:
– Виходь за мене, пити перестану, все прощу!
– Вибач, – сказала йому. – Я більше нікого не хочу бачити, ні п’яних, ні тверезих…
– Своєю зрадою ти мені життя зіпсувала й собі!
– Пробач, якщо зможеш…
До трьох рочків була моя Анжелочка у бабусі. Вихідні припадали на середу й четвер, то я щоразу на автобус – і до дитини. Ох і наїздилася… А тут переводять мене директором будинку культури до райцентру, дають двокімнатну квартиру. Забрала я, нарешті, доньку й бабусю до себе. Хороше нам було разом.
Якось запросила мене подруга з донькою на свій день народження. Ми з Анжелою поїхали. А назад Маша зупинила Вінницький автобус біля свого дому й ми зайшли до салону, сіли на вільне місце. Їду й відчуваю на собі чийсь пронизливий погляд. Повертаюсь – Антон! Поруч з ним сидить молода жінка. Більше я не озиралася, а ця пара на наступній зупинці вийшла. Біля дверей Антон рвучко повернувся, сумно подивився на нас. Такою була наша остання зустріч. Чула від спільних знайомих, що так він не тільки зі мною вчинив. Ще двоє дітей без батька росли й без аліментів…
-А як же склалося ваше подальше життя?
-О-ох, і не питайте. Думала, ну, проїхали, все складне залишилося позаду. Якби ж то! Найстрашніше тільки починалося…
Добре, що доля послала людину, яка допомогла вистояти. Це мій нинішній чоловік Андрій. Віддала мене за нього заміж бабуся та й пішла в інший світ. «Тепер, – мовила, – я за вас з Анжелкою спокійна». Я вже носила під серцем другу донечку, нашу з Андрієм. А далі… Й згадувати боюся.
Чоловік вийшов з дворічною Катрусею на подвір’я провести товариша, який приїздив у справах. Автомобіль чомусь не заводився. Андрій пустив доньку з рук, підняв капота і подивився, в чому причина. «Ану тепер заводь!», – гукнув. Товариш зрадів, що машина завелася, й повільно почав здавати назад, до воріт. Не бачив, що туди побігла Катеринка…
Через втрату доньки я ледь не збожеволіла, тяжко захворіла. Не знаю, чи вижила б, якби не Анжелочка та чоловік. За три роки ризикнула ще раз завагітніти й народила синочка. Бо-о-о-же! Та це ж вже й Одеса. От розговорилася! Коротше, хороших діток ми з Андрієм виростили. Обом гарні весілля справили. Четверо онуків маємо. Всі такі співучі, Бо-о-о-же! Виступати люблять.
-В бабусю, мабуть, вдалися.
– Не тільки. Андрій також любить пісню. Ну от і приїхали. Дякую, що вислухали мою сповідь, аж на душі якось легше стало. Бо-о-о-же! Тепер – до онуків, синових діток. А ви маєте внуків?
– Маю, тільки вони вже дорослі.
-А мої ще маленькі. Це така радість, заради якої варто жити. Правда ж?
Тетяна АЛЕКСЄЄВА.

  • Leave a Reply