НАДІЯ так закохалася у Вадима, що, здавалося, крім нього, нічого й нікого не бачила та не чула. Навіть до улюбленої роботи трохи збайдужіла. Відколи подали заяву до РАГСу – мріяла лише про весілля, спільне щасливе майбутнє. Розіслала і рознесла рідні та друзям кольорові листівки – запрошення на урочистий вечір. Домовилася з нареченим поїхати з нею «на сьомий кілометр» й допомогти вибрати весільний наряд. Мама ж була категорично проти цієї затії.
— Існує давня народна прикмета: жених до весілля не повинен бачити наречену у весільній сукні, інакше – не бувати їхньому щастю. Давай краще я з тобою поїду, – благала вона. Та марно витрачала слова і нервувала. Донька й слухати не хотіла застереження. «До розпису залишилося три тижні. Що може нам завадити?» – безтурботно повторювала.
— Ви справжня королева у весільному вбранні,- захоплено й голосно мовила немолода продавчиня весільного салону. І зовсім тихо прошептала: «А от для чого ви сюди свого обранця привели – не розумію, хай би на весіллі милувався».
— Ви точнісінько як моя мама забобонні. Я в прикмети не вірю!
— Ну-ну, дай, Боже, аби все склалося добре…
ПОВЕРНУЛИСЯ додому – Надя весь вечір не відходила від дзеркала. Одягнувши казкову білу сукню, віночок з довгою фатою, гордо демонструвала «модельку наречену» перед Вадимом, мамою і сестрою, пустувала й жартувала. Вона вже не раз бувала в гостях у родині судженого, встигла сподобатись майбутній свекрусі.
Та за півтора тижня до реєстрації шлюбу прийшов Вадим чорніше хмари і повідомив:
— Весілля не буде, Надю. Що говорити? Я випадково переспав з однією дівчиною місяць тому – і вона вагітна. Її брати приїжджали сьогодні з погрозами, що як не оженюся на ній – вб’ють. Вибач!
— Випадково переспав? Коли ми заяву до РАГСу носили? Вибачити???! – в шоковому стані перепитувала вона.Світ почав пливти перед очима Надії. Вона повільно летіла в якесь провалля, врешті, зомлівши, впала на підлогу.
— Тітко Ніно, мерщій викликайте «швидку», Наді зле! – кричав Вадим її матері, вибігаючи, мов злодій, з будинку.
ДВА довгих місяці буквально боролися лікарі за життя Надії. Рятувати її було важко ще й тому, що дівчина втратила інтерес до життя. Не могла зрозуміти, навіщо тепер їй жити? Коханий зрадив, грав одночасно на два фронти, наплював у душу, спаплюжив її перед людьми. Як жити з цією ганебною образою? Як змиритися з приниженням?
Мама не відходила від неї, терпляче й лагідно заспокоювала:
— Не плач, не картай себе, Надієчко моя, забудь, ніяка це не біда. Радуйся, донечко, дякуй долі, що відвела тебе від того гуляки. Якщо перед весіллям шукав собі розваги на стороні – то що було б потім… Ти вродлива, розумна, освічена, ще зустрінеш свою половинку, відданого друга на все життя, такого, як наш татко був…
ПОСТУПОВО Надія долала стрес, слухаючи матусиних порад, проявивши свій вольовий характер. А за кілька місяців приїхав та таксі Вадим. Вона саме поливала розкішні кущі квітучих троянд обабіч алеї, що вела до тераси. Впав на коліна:
— Надійко, кохана, прости, дитина не моя! Я ні в чому не винен! Олька, гадюка, негриня вчора народила, уявляєш?!
— Не винен? Негриня? Молодець Олька! Завдяки її хитрощам я вивела тебе на чисту воду. Хто ж тебе затягнув у її гадюче ліжко, ти ж щовечора присягався мені у вічному коханні?! Встань з колін, йди пошвидше з двору, ти викликаєш у мене огиду!
З ЧАСОМ все те забулося, мов страшний сон. Дівчина не звертала уваги на численних залицяльників, з головою поринула в улюблену справу. Та в лютому цього року поїхала на курси підвищення кваліфікації і зустріла… ЙОГО!
Стріли кохання відразу влучили у серця обох. Вони не могли відвести очей одне від одного. Сиділи в аудиторії за одним столом, склали «культурну програму» й цікаво проводили разом вільний час. Коли дійшло до першого поцілунку – Сергій зізнався, що одружений.
— Я знаю, ти ж обручку не зняв, як, вирвавшись з дому на волю роблять чимало чоловіків. Просто забракло сил відмовитися від спілкування з тобою. Вперше за кілька років виявилася в полоні великих почуттів…
— І я ніколи нічого подібного не відчував.
— Як же одружився?
— Сам не знаю. Взагалі я ніколи не зловживав спиртним. А того вечора випив на корпоративі за успіхи нашої команди стільки, що несимпатична мені досі колега Рита здалася привабливою. Вона напередодні посварилася зі своїм хлопцем і, вдаючи закоханість, дзигою вертілася навколо мене. Вранці я прокинувся з хворою головою у Ритиному ліжку. Ну, протверезіння як в кіно! Тільки, на жаль, це була правда. Рита відразу почала наполягати на одруженні. Розписалися. Рівно через сім місяців народився Русланчик вагою 3900. Кажуть, що недоношені семимісячні діти такими не бувають. Хлопчик підростав і все більше ставав схожим на Михайла, з яким Рита зустрічалася раніше. Та я все одно люблю його і вважаю своїм сином. А от життя з Маргаритою в кохання не переросло. Навпаки, їй хочеться свободи дій, сім’я не для неї. Оце я поїхав і душа не на місці, переживаю, як там син. Вона ж його до двоюрідної сестри відвезла на період моєї відсутності. Руслан їй зовсім не потрібен, як і я, власне… А зустріч з тобою, кохання, що спалахнуло між нами, вважаю, нагорода від Бога.
Ось яка ситуація … Я не хочу втрачати тебе, і не можу залишити напризволяще дитину. Якби ж ти погодилася дарувати свою любов нам обом…
Заради Сергія Надя була готова на все. Та чи дасть йому дружина розлучення, а тим більше – сина?
ПОВЕРНУЛИСЯ з курсів – а тут коронавірусний карантин. Сергій зателефонував і розповів, що Маргарита нізащо не погоджувалась на розірвання шлюбу, та коли сказав, що хоче забрати з собою сина – дуже зраділа. Але через карантин розгляд справи судом трохи затягнеться.
— Не сумуй, Надюшо, я тебе люблю! Скоро приїдемо!
— Гаразд, чекатиму, разом із сюрпризом…
— Яким?
— Приїдеш – дізнаєшся…
СУБОТНЬОГО вечора біля Надіїного будинку зупинився білий «Ніссан». Вона з мамою в альтанці саме чаювала. Почувши сигнал, радісно підвелася й побігла відчиняти ворота.
— Ти тепер будеш моєю мамою?- відразу запитав чорноокий хлопчинка, простягаючи руку для знайомства.
Надя на якусь мить розгубилася, тоді твердо відповіла:
— Якщо дозволиш – так! – і ласкаво пригорнула дитину до грудей.
— Тепер моя черга обійматись – цілуватись,- весело сказав Сергій. – А де обіцяний сюрприз?
— Він ось тут, під серцем…
Таїсія КРИСЬКО.
About The Author
