СУСІДКА Наталка, молода, гарна та енергійна, допомогла накрити святковий стіл ювілярці. Й Ніна Іванівна, напаливши в хаті, почала чекати гостей. Нікого не запрошувала спеціально. Час не той, щоб гуляння влаштовувати. Війна… Хто прийде чи приїде – радо зустріне. 90 – річчя все ж таки. Вина цілих сто літрів сама зробила, бо рясно вродив на садибі виноград. Овочі з городу заготовила, вистачить на зиму і на ювілейні страви.
Підійшла до дзеркала причесатися, й побачила там тонесеньку сиву жінку з численними зморшками на обличчі. Мимоволі перевела погляд на свій портрет в молодому віці. Що пережиті роки й горе роблять з людьми? А, може, це просто старість так непомітно підкралася, і в день ювілею пожартувати з нею вирішила? Аби не тішилася, що молодо себе душею відчуває. Ніна повільно опустилася на стілець, закрила очі й несподівано нахлинули спогади…
НАРОДИЛАСЯ тут, в мальовничих Криничках. Тато був лісником, тож періодично мешкали сім’єю в хатині посеред казкової краси лісу. От де було роздолля для п’яти донечок! Ніна – найменша. Її всі сестрички любили. З дитинства тягнулася до прекрасного, понад усе любила природу, читати й співати. Тому професію обрала, як вона вважає, найкращу в світі: стала бібліотекаркою, закінчивши середню школу й бібліотечний факультет технікуму, періодично водночас клубом завідувала. А це значить – постійно між людьми. Виховувала, прищеплюючи любов до книги, малих і дорослих. Вирувало вечорами, у вихідні та на свята життя в клубі та бібліотеці.
САМА не знає, чому одного дня іншими очима подивилася на молодого односільчанина, як раптом він відповів на її кохання. Щоправда, було все не так романтично, як у книжках читала. Але йшов на три роки служити в армії – дала слово чекати. Потім все село гуляло на їхньому весіллі. Народила Ніна двох синочків, так би мовити, без відриву від виробництва. Бо декретні відпустки тоді були дуже короткими. А от вся культурно-масова робота лягала на плечі культпрацівників та їхнього активу.
ТЕПЕР і уявити важко, якими раніше були Кринички та прилегле до них село Зірка, якщо там діяли чотири колгоспи. Отож Ніна з хором-ланкою мала регулярно відвідувати всі тваринницькі ферми і польові стани. Випускала бойові листки, доставляла книгопересувку й робила обмін книжок, бо зайняті на роботі сімейні тваринники і механізатори не мали часу на відвідування бібліотеки, а читанням захоплювались. Хор-ланка з концертами виступала.
Молодість є молодість. Завзята, енергійна бібліотекарка встигала і вдома порядок підтримувати, і на роботі, як тоді говорили, «в передовиках ходила». Спершу у Піщанському, а тоді й у Балтському районах здобула повагу та визнання. До того ж тридцять років (сказати тільки!) невіщила, поки свій дім та літню кухню побудували з чоловіком.
ЩО б там не було на душі – вона співала. Навіть прославилася на всю область виконанням українських народних пісень в дуеті з завідувачкою клубу Марфою Васкевич. Разом з тодішнім очільником райвідділу культури Петром Ткачем побували на різних фестивалях та конкурсах, де дівчата обов’язково перемагали. «Це ж як треба було мені догоджати ревнивому чоловікові, щоб відпускав на ті поїздки. Проте він все одно дувся, коли поверталась, влаштовував скандали рівно з головою…»,- пригадалось Ніні Іванівні. Доля віддячила їй за те все хорошими онуками і навіть праправнуком.
ВІД приємних і не дуже спогадів її повернув у день народження стукіт в двері. Відчинила – і в сльози. Петро Ткач з онуком Даниїлом, з квітами та подарунками стояли біля порогу.
— О-о-й, Петре Астафійовичу, легкий на спомині! Оце щойно згадувала, як ми на конкурси їздили, як вимогливо ви ставилися до роботи культпрацівників… Але й шанували нас, досі ніколи не забуваєте привітати з днем народження. Я дуже рада…Проходьте, будь ласка, до хати, гості дорогі!
56 років безперервного трудового стажу за плечима Ніни Іванівни Слободянюк. Має багато відзнак. А все одно розчулено приймала з рук Петра Ткача Почесну грамоту, передану їй Марією Меланич від ветеранської організації Балтщини та Балтської ОТГ за активну волонтерську діяльність, квіти й цукерки від колективу Балтської публічної бібліотеки…
Провела цих гостей – вже інші прийшли, син з Рибниці прибув. Запрошував переїжджати до нього. «Поки носять ноги – я звідси нікуди не поїду»,- твердо заявила.
У свої 90 жінка очолює сільську ветеранську організацію. Не залишає без уваги самотніх престарілих людей. Свого часу вона пережила багато горя, втративши чоловіка, синочка, невістку та онучку. Близько до серця приймає загибель на російсько-українській війні наших захисників. Вона, бібліотекар, добре знає історію, тож несе дороге слово правди сільчанам, свою тверду віру в Перемогу.
ЮВІЛЕЙ – це лише привід на один день зупинитися, озирнутися назад, пережите пригадати, порадіти подарункам та увазі друзів. Наступного дня Ніна Іванівна знову вирушила в похід до людей, до тих, кому важко і самотньо. І нехай старість не поспішає на її поріг, бо вдома не застане.
Таїсія КРИСЬКО
About The Author
