ІВАН СИВАК – інженер-конструктор (проєктує багатоповерхівки, працюючи в одній з будівельних кампаній у Києві), – дійшов висновку: «скільки не плануй, все одно все піде не по плану». Сталося це після того, як спланував одну подорож байдаркою по річці Дністер. Вирвавшись з душного офісу, він та його друзі вирушили назустріч пригодам. А їх було чимало (як і халеп) на шляху до запланованої мети. Про все це Іван Сивак написав у свій книзі під характерною назвою «Історія однієї подорожі або.. скільки не плануй, все одне все піде не по плану».
Книга читається дуже легко. Буквально з перших рядків починаєш себе відчувати учасником подій, що відбуваються з чотирма любителями активного відпочинку. Автор описує власні враження, переплітаючи словесний простір тонким гумором. Відчувається, що Іван Сивак народився і виріс в селі (Саражинка, Балтського району), серед природи, яку любить і цінує. Не випадково вона, окрім самих мандрівників, є чи не головним «героєм» розповіді.
Він так і пише про відчуття п’ятого учасника:
«П’ятий? Мабуть, вся справа в тому, що за весь цей довгий виснажливий день нам постійно хтось зустрічався і певний час був з нами в контакті… навіть кіт, який нас не хотів відпускати. От у нас і склався загальний образ п’ятого учасника подорожі, якого по факту і не було, але уява сама його спроєктувала. Наче збій у матриці: ти розумієш, що має бути ще хтось, але не знаєш хто».
Незважаючи на певну кількість халеп, пережитих учасниками подорожі та відверто описаних у книзі, чомусь теж захотілось «пройтися» байдаркою вже прокладеним маршрутом. Напевно, розповідь, огорнута теплотою, тонким гумором та невимовним оптимізмом, заряджає енергією, приваблює і викликає у читача бажання самому пережити випробування, що випали на долю романтичних відчайдух – любителів активного відпочинку.
«Навколо все стихло, все готується до сну. Тільки приємно співають цвіркуни та тихо тріщить багаття… Відкинувши голови назад, мовчки сиділи, рахуючи зорі. Заради таких моментів і хочеться щось робити, боротися, терпіти, страждати. І чим важчим буде шлях, тим солодшим буде його післясмак, смак перемоги, смак спокою, смак задоволення», – пише Іван після того, як друзі вийшли переможцями над черговою з халеп, що траплялися з ними. Тому відчайдухи, незважаючи на їх кількість, вперто йшли до своєї мети і досягли її. Можливо, справа не тільки у силі характеру кожного з них, а й у ставленні до ситуації. Бо відчувається, як гумор автора легким вітерцем перемоги перекриває темні хмари негативу.
Хоча, за словами Івана, натхненням для написання книги стали твори «крутого чувака Кузьми Скрябіна (Андрія Кузьменка)», у ній прослідковуються і хемінгуеївські нотки. Принаймні у мене склалося саме таке враження. Іван настільки точно словесним пензлем описує кожен епізод, що відчуваєш себе не стороннім спостерігачем, а учасником подій. Коли дійшла до епізоду з риболовлею, отримала підтвердження: ось він – «Старий та море» Хемінгуея! Хоча свідомість підказувала: звідки в українській річці взялася така велика рибина, хвилювання за героя, який її тягне, не пропадало, поки розповідь несподівано не обірвалась на самому хвилюючому місці і стало зрозумілим, що все це було у його уяві.
«Покльовка! Невже, нарешті, вона?!.. Вудка витинається в дугу, лєска, натягнувшись, ріже густе повітря. Зараз лопне. Даю легку слабину, потім знову тягну, надуваючи вени на руках… Через годину запеклої боротьби, нарешті, бачу частково свого суперника, який, виринаючи з глибини, оголює свій бік. Величезний, майже на всю ширину річки, синій кит, граціозно перевертаючись, б’є своїми передніми плавниками по поверхні води… Чого? Ух, реально гіпнотизуюча штука. Коли немає кльову і не таке може розігратися у твоїй уяві…».
Чимало рядків з книги хочеться просто зацитувати. Напевно, секрет у тому, що автор постійно веде діалог з читачем, звертаючись до нього, як під час звичної розмови. Приміром, описуючи гречку з тушонкою, він навіть вибачається: «Ви взагалі не розраховували на такі підстави, що кожну третю сторінку можна буде вимазати слюнями, але ж це реально смачно і як про таке не сказати». Й правда, хто може залишитися байдужим, прочитавши таке:«Гречка з тушонкою, ні, тушонка з гречкою, – це, мабуть, найкращий їх тандем. Мені здається, що першочерговою метою при створенні тушонки якраз і був запланований їхній дует. М’ясне желе, яке розтануло від температури каші, обволікає її бульйоном, ніжне м’ясо розвалюється на волокна при дотику ложки…». Відчуваєте чоловічий «романтизм»?! Але я теж закохалася у гречку з тушонкою, ні, в тушонку з гречкою!
Хоча за словами автора, книга «не є панацеєю та посібником для мандрівників», у ній майже деталізовано всю подорож, окрім цікавого опису подій. Тут й набуті досвідом поради,і, навіть, перелік спорядження та інших необхідних у такому поході речей. І розчарування, коли замість очікуваного, діставшись до пункту призначення, отримуєш сумну реальність:
«Розчаруванню не було меж… Річка мілководна. Мілководна,- це ще глибоко сказано. Там води взагалі не було. Там було як в дитячій казочці про хитру лисичку та довірливого журавля».
Або: «Доріг в Україні немає. Є тільки напрямки… коли дивитись на них вночі і світло фар виблискує від залишків мокрого асфальту, підкреслюючи контури ям та вибоїн, здалеку виглядає ніби поверхня Місяця, вкрита кратерами від зіткнення з космічними тілами. Якщо їхати на швидкості, то ти наче на левітуючій подушці (не торкаючись поверхні) пролітаєш над ними».
Пише Іван Сивак й про небезпечні несподіванки. Серед них – про боротьбу зі стихією: «Зарядивши голову правильними думками та мотивацією, ми все ж таки взяли під свій контроль стихію. Недооцінювати та не поважати її також не можна. Як тільки ти відчуваєш себе королем гори, гора тебе зразу ж скине до підніжжя. Тому до цієї природної грізної сили потрібно ставитись з повагою.»
Повагою і любов’ю до природи пронизана вся книга нашого двадцятидев’ятирічного земляка. Не випадково він описав і «пластиковий» берег, встелений сміттям. Його було так багато, що друзі просто зібрали все в одну купу в надії, що «пізніше трапляться також свідомі люди на більшому судні та заберуть його з собою».
Висловлювання автора з приводу «поганої звички» смітити там, де відпочиваєш, теж варті того, щоб їх цитувати, бо такі «невинні» вчинки, на його думку, мають набагато глибше коріння: «Погана звичка краще вростає у наш побут та свідомість, ніж хороша. Вона не потребує якихось зусиль, інтелектуальних, фізичних, моральних. Це ж так просто – взяти і викинути огризок собі під ноги, ніж нести в руці декілька сотень метрів до найближчої урни… Це ж так просто – образити слабшого за себе: людину, тварину, комаху та навіть рослину, – немає різниці. Головне – на секунду відчути себе сильнішим над опонентом. В його очах ти не будеш виглядати чемпіоном, в очах оточуючих – тим більше, та десь глибоко всередині ти будеш відчувати себе переможеним і пустим, ніж яким тебе буде бачити твоє ненаситне Его, – пише він і водночас стверджує, що сила проявляється у добрих вчинках.
«Це секундний прояв людяності, який дасть енергію на весь день. Це ж так просто – поступитись місцем в тролейбусі іншому, не натякаючи, що він слабший, а просто поважаючи його. Поділитись частиною випічки з бродячим псом, допомогти перейти дорогу літній людині… Але вже ці вчинки будуть вимагати від тебе більших зусиль, та й моральне задоволення буде сильнішим»…
Безперечно, Балщина народила ще одного талановитого майстра художнього слова. Хочеться побажати Іванові не зупинятись. Книга вийшла маленьким тиражем, але, вважаю , вона варта набагато більшої читацької аудиторії.
Враженнями поділилась Людмила ШЕЛИХ.
About The Author
