Микола ріс біля річки, змалку навчився добре плавати і кататися на човні, загартовувався взимку й мріяв стати моряком.Про це знала вся школа.
Людмила з усіх предметів найбільше любила математику і бачила своє майбутнє тільки викладачкою цього предмета.
Вперше вони зустрілися в дев’ятому класі, коли Люда з мамою переїхали з Кіровограда до нашого містечка.Класний керівник привела новеньку на перший урок і представила:
-Знайомтесь, у нас тепер навчатиметься Людмила Вершиніна.В класі є два вільних місця, Людо.Он там, на гальорці, поруч з майбутнім капітаном дальнього плавання Колею Пахомовим, і справа, біля вікна…
– Ніно Григорівно, вибачте, будь ласка, але я вже готовий прийняти на борт свого корабля таку гарну дівчину,- підвівся і цілком серйозно вигукнув Микола.Клас вибухнув сміхом.Люда усміхнулася , знизала плечима і … попрямувала до “капітана”. Це була незабутня мить.Обом їм здалося , що саме тоді спалахнула в їхніх юних серцях іскринка кохання.
Закінчили дев’ятий клас, Микола вступив до морехідки.Приїздив на канікули у формі справжній красень, як в популярній на той час пісні співалося :” високий та стрункий , ще й на бороді ямка”.Закохані в нього дівчата не раз псували настрій Людмилі, зводили на неї наклепи, проте “морячка” не звертала на це уваги.
На шкільний випускний вечір Пахомов був зі своїм класом,
бережно, мов найдорожчий скарб, тримав за руку кохану дівчину.Разом відвезли документи до педінституту, куди відмінниця навчання Людмила успішно склала вступні іспити.Моряк Микола пішов у плавання , заочно навчаючись у виші.І знову зустрічі- розлуки, зустрічі- розлуки…
Цього разу майбутній капітан повернувся на кілька днів раніше обіцяного , хотів зробити сюрприз. Без попередження примчав увечері до Людмилиного гуртожитку- весь такий урочистий , красивий. Та дівчини не було.Дві години чекав її на лавці неподалік.Нарешті вона з’явилася в оточенні групи студентів.Високий рудий хлопець щось веселе розповідав, його супутники голосно сміялися.Біля входу до приміщення гуртожитку рудий галантно відчинив двері, пропустив усіх, а тонкий стан Людмили обхопив руками і , притягнувши до себе, почав цілувати її обличчя.Вона вирвалася з обіймів, щось відповіла на його витівку, але Микола вже нічого не чув і не бачив.Він спересердя жбурнув розкішний букет троянд і коробочку з каблучкою ( збирався пропонувати коханій руку і серце!) й пішов геть. Напередодні умовляв начальство дати йому відпустку, а вранці прибув на робоче місце і заявив, що відпустка скасовується, він готовий вирушити в рейс.
Микола зрозумів побачене як зраду і наказав собі назавжди забути дорогу до педіну.Мучився, страждав, але кроку назустріч не зробив.
Людмила того вечора йшла коридором до своєї кімнати й від кількох однокурсниць почула, що її розшукував вродливий моряк.Вибігла, але Миколи біля гуртожитку не було, видно, не дочекався.Вона ж затрималася в інституті на репетиції, бо команда курсу готувалася до чергових змагань у клубі веселих і кмітливих .
Хлопець не прийшов наступного вечора, перестав писати “ з морів” листи, хоча досі Людмила отримувала їх щодня.Її листи поверталися назад.
Влітку після практики приїхала додому і навідалася до Миколиних батьків.Завжди привітна мама Ольга Василівна зустріла дівчину з якоюсь дивною байдужістю.
-І чого це ти згадала про Колю?
-Як чого? Я люблю його, переживаю, що з ним трапилось.
– Раніше треба було думати, тепер пізно.Місяць тому одружився син.Про тебе й говорити не хоче.
…На останньому курсі студенти відзначали весілля за весіллям.Змінила прізвище і Людмила Вершиніна. Вийшла заміж за того рудого Юрія Тимчишина, який близько двох років тому раптом поцілував її на порозі гуртожитку й розлучив з Миколою.
Отримали направлення до сільської середньої школи. Поселилися у будинку для вчителів у невеликій двокімнатній квартирці.Людмила Омелянівна викладала математику, Юрій Іванович- фізику.Народився Максимко – приїхала на поміч теща.
Й все було добре, поки не підчепив якось взимку Юрій пневмонію.З високою температурою відвезла хворого “швидка” чомусь не до місцевої дільничної, а до районної лікарні. Там і звела його доля з медсестрою Інною Степанівною, на десять років старшою, пишногрудою та симпатичною.”Ну вилита кіноактриса Дороніна”, – у захваті казали про неї чоловіки в палаті.
Юрій не на жарт захопився фарбованою білявкою.Вже й одужав, а все їздив”на перевірки” начебто до лікарні.Згодом, коли коханка завагітніла, змушений був про свій гріх зізнатися дружині.Людмила давно відчувала переміни у ставленні до неї чоловіка , він став зовсім чужим.Списувала все на хворобу.Дізнавшись правду, звільнилася з посади , без сцен і скандалів зібрала речі й поїхала з синочком до мами.
В рідній школі, звичайно ж , зраділи чудовому педагогу.
Засліплений коханням Юрій привіз новоспечену дружину в свою квартиру .Та протягом трьох місяців спільного життя встиг розчаруватися й схаменутися , кинувся навздогін Людмилі.Приїхав, понад три години посидів у зажурі в автовокзальному кафе, потім перехилив чарку горілки й повернувся додому, де чекала на нього Інна з крихітною донечкою.Відтоді після роботи постійно заливав своє горе спиртним.Згадував, згадував …З Людмилою у них склався особливий тандем, об’єднували спільні інтереси. Вони були з однієї команди КВК — і цим все сказано!Разом ходили на роботу, організовували різні фізико- математичні заходи , що зміцнювали знання учнів. Їх обох поважали в школі та в селі. А тепер? Йому соромно йти вулицею, дивитися в очі колегам і своїм вихованцям.Тимчасове захоплення дорого обійшлося Юрію, він втратив інтерес до життя. Просто працював, ходив з опущеною рудою головою.Зникла посмішка й з Інниного обличчя…
… Невблаганно летить час.Виріс , має професію і сім’ю Максим.П’ятнадцять років Людмила очолювала школу, віддавалася роботі на всі сто.Перетворила територію навколо свого будинку на сад і квітник.
Микола Пахомов, проплававши капітаном два десятиріччя, “зійшов на берег”. Успішний, але не в особистому плані.Двічі був невдало одружений.
Якось зателефонував йому колишній однокласник Петро Чайкін, попросив допомоги у вирішенні наболілого питання.Зустрілися, розговорилися.Петро , розповідаючи новини, між іншим , з сумом повідомив , що Миколина ”морячка” Людмила, директорка школи, дуже захворіла: інсульт звалив.
– З цього б і розпочинав!- вигукнув Пахомов.
І вже за два дні летів на своїй крутій іномарці до неї, кохання всього свого життя.
В лікарні біля Людмили знаходився її син, взявши відпустку на роботі.Він здивовано дивився на бородатого статечного чоловіка, який , зайшовши до палати у супроводі головлікаря, схилився над його матір’ю.
-Ну, привіт, “морячко”, – стиха мовив.-Я повернувся, тепер все буде о’кей.
Микола ”підключив” усі свої можливості для порятунку коханої жінки.Привіз у її дім і сам доглядає.Готує корисні страви, робить масажі, як треба- уколи.Першим реченням, сказаним Людмилою членороздільно, було запитання: “Чому, моряче, ти так довго плавав?”
– Бо дурним був, -вирвалось у капітана.
Півроку нелегкої боротьби за життя- і Людмила розмовляє, сміється, без сторонньої підтримки ходить.Микола сяє від щастя.Дозволив, нарешті, відвідувати її колегам, сусідам. ”Морська” пара вже визначила дату … свого весілля.