ЧУДЕРНАЦЬКА НІЧ

Присвячується моєму другові, колишньому доценту кафедри фізичної географії та природокористування геолого-географічного факультету, кандидату геолого-мінералогічних наук Одеського Національного університету імені І.І. Мечникова, доктору біологічних наук, на жаль, вже покійному Борису Борисовичу МУСІ.

Студенти про нього говорили : «Хороша людина Муха Б.Б. Багатьох знань навчив, і мудростями поділився. Його слід розуміти. Точно, що не з нашої планети. Роботи задає виконувати цікаві». Ми чимало дізналися від нього цікавого і про місцеві землі, і про стародавні скелети, і про могильники на території нашого району. Він був дуже цікавим співрозмовником, і в бесідах з ним час плинув занадто швидко.

На БАЛТЩИНІ стільки всього траплялося в давнину, і тепер ще буває. Ось історія, яку я почув від однієї бабці в селі К … ..и. Вона, в свою чергу, почула її від старого пастуха, коли їй ще й шістнадцяти не було, а той дізнався від свого діда — чи то дяка, чи то паламаря.

Є за селом ліс. Любомирською балкою або урочищем його територію називають. Цей ліс у місцевих має погану славу, тож туди ходять за крайньої потреби. Кажуть: там «чорт на плечі скаче», тобто лихий в блуд вводить, із пуття збиває.

 Років тридцять тому один поважний партійний начальник по гриби з сім’єю туди поїхав, та так заблукав, що тільки ближче до ночі на трасу родину вивів, помітивши фари машини, котра проїжджала шляхом. Від страху забув, чого в той ліс ходив…

 Отже, років 250-300 тому село К……и було таким, яких багато розкидано вздовж малих річок України, та, як і всі подібні села, мало кілька десятків хат, перекошену дерев’яну церковцю, заїжджий двір, корчму та кладовище. При церкві прибудували школу, де викладав дяк з Балти.

 Його розповідь і переповіла мені бабця:

 «….Сталося це восени, коли ми з місцевим батюшкою Варфоломієм сиділи в школі і гомоніли на мирські теми. Засиділися допізна, бо батюшка Варфоломій дістав з-під ряси свою знамениту настоянку – вишнівку. «Цідили» ми її, значить, тихо розмовляли, а за вікном вже ніч настала і шалений вітер здійнявся.

 У той час ліс охороняв старий – престарий дід, так званий курінний. Він стільки всього пам’ятав, що й інші древні дивувалися. Ще з гайдамаками товаришував. Кажуть, він уже з сивиною в бороді до села прибув. Однак ніхто не пам’ятав цього, тому що свідки давно повмирали. А він такий старезний, аж частина сивого волосся у бороді пожовкла. При всьому цьому був червонопиким, високим, широкоплечим та дужим. Через те, що обличчя мав завжди червоне, в селі про нього говорили: «Онде, поглянь, червоний cуне» …

Не скаржився дід на здоров’я. У селі його завжди кликали, коли кабана заколоти треба було або бика завалити. Вбивав тихо. Щось примовляв спочатку, а потім — ра-а-аз списом, свиня й осяде, не второпавши нічого.

Трави різні знав і знахарством займався потроху. Але до нього звертались рідко. Лише за гострої потреби. З ним мешкав хлопчина — сирота, по дому помічник, та й за дорученнями — прудконогий. А своєї рідні дід не мав.

 Ось сидимо ми з батюшкою Варфоломієм, про те, про се гутаримо, сміємося, наливочкою пригощаємось, прицмокуємо. Так і досиділися до півночі. На вулиці вітер почав гудіти так, що аж дах заворушився.

 — Отче, відчиніть! Заради всіх святих, впустіть мене! — раптом почувся хлоп’ячий голос за вікном. Ми відразу зрозуміли: щось трапилося.

 Відчинив я двері, а на порозі – хлоп’я, помічник курінного стоїть. На вулиці вітрисько виє, місяць світить, немов удень, і мороз — аж ну тріщить …

 — Добраніч, святі отці!

 — Дай, Боже, і тобі здоров’я, – відповідаємо, – з чим прийшов у таку негоду?

 — Дід мій помер, треба Псалтир читати.

 — І до нього дійшла черга, — собі під ніс буркнув батюшка.

 — Я думав, що на тому світі вже забули за твого діда. А бачу, ні. Ну їхати, то їхати. Ти, сподіваюся, на санях, а то ми пішки?

— На санях, звичайно, — відповів хлопчина. А сам стоїть, з ноги на ногу переминається, на руки хука, обличчя все пашить.

— Одягайся, — каже мені батюшка, — поїдемо.

 Почухав я потилицю: що робити, служба є служба, треба їхати «відчитати» діда.

 Поїхали.

 Примчали, значить, до лісового куреня. А місяць вже посеред неба висить.

— Заходьте, батюшко, і ви, пане дяк, до хати, будьте ласкаві, а я ще тут попораюсь.

 Заходимо в сіни. А те хлоп’я — «бац» і клацнуло зовнішнім замком на дверях за нами. Перезирнулися ми, знизали плечима і посунули з сіней до кімнати.

 Дивимось – лежить дід на лавці, білим рушником вкритий, вусатий, як сом, і сивий-сивий. А під лавкою — здоровенний чорний кіт сидить, очі горять, на нас витріщився.

 — Бач! — каже батюшка, — здоровий дід і по смерті не потьмянів, не піддається!

 Глянув я — й правда: червоний, аж синій, як сокира на морозі. Немов живий лежить, тільки губи трохи стиснулися і під очима ледь потемніло.

 Стали ми читати Псалтир поперемінно, змінюючи один одного: то я, то батюшка. Довго читали. А кіт обережно виліз з-під лавки і, м’яко ступаючи по мостинах, зайшов за піч і ліг, тільки морду видно: за нами спостерігає.

 Ось я читаю, вже за північ перевалило, батюшка спить біля печі, аж хропе.

 Ніколи не забуду цю моторошну картину, в центрі якої я опинився в глибокому лісі: біля печі лежить чорний кіт, очі вогнем блищать, батюшка голосно хропе на лавці, а у місячному сяйві, витягнувшись, лежить мрець. Біля голови у нього мерехтять каганець і свічка, в печі тріщать дрова, за вікном вітер виє – гуде. За стіною щось ворушиться – порпається, може, наполохані кимось кури з сідал попадали, а може — домовик.

 Один лишень мій голос звучить в хаті та крізь вікно місяць зазирає, засліплює. І такий страх мене охопив – не передати словами. Читаю, боюся замовкнути – й читати боюся. У вікно поглядаю на місяць, на сніг, і знову — в книжку, аж м’язи затекли, стою, наче вкопаний.

 Посеред хати вікно відсвічує від місяця, моя тінь тремтить від мерехтіння каганця. Як зашелестить лист, що перегортаю, то аж сироти по шкірі здіймаються з переляку. Здається, ніби стоїть хтось позаду, шарпає мене і в потилицю холодом дихає. А тут ще й кіт я- а-а-к занявчить! Вискочив і шугонув кудись за піч.

 Це мене й доконало: в грудях похололо, неначе водою облили, в вухах здавило, сироти по тілі засвербіли. І все ж, незважаючи ні на що, — читаю! Дивлюся, кіт виповзає, спина вигнута, шерсть дибки, очі горять. Втупився на лавку з дідом так, ніби відчуває щось недобре. За мить заспокоївся, повернувся і рушив у мій бік. Підійшов, потягнувся, потерся об ноги, понюхав мене і ліг поруч, поклавши голову на лапи, мордою — до діда. А той… ой лишенько! — то вусом смикне, то оком моргне!

 Не витримав я, знайшов Псалом, який знав напам’ять, і став відходити від столу, читаючи його.

 Задкую, задкую — уперся спиною в припічок.

— Вставайте, — кажу, — батюшко Варфоломій, читайте ви, а то я вже весь голос розтринькав.

 — А що, вже пізно хіба? — запитує він, протираючи очі.

 — Скоро вже світатиме, півні заспівають заутреню.

 — А на чому зупинився?

 Я показав. Потягнувся він, аж кістки затріщали, протер ще раз очі кулаком і пішов до столу, почав з хрипом, покашлюючи, читати Псалом. Я ж сів на припічок і дивлюся то на кота, то на діда: чи не здалося мені, що він вусом повів? А, може, й ні? Дивлюсь і міряю поглядом відстань до дверей.

 Трохи відлягло у мене від душі: нас же двоє тепер не спить, кіт — третій.

 Грубка тепла, плечі гріє, на сон хилить. Чую, як в печі дрова догоряють і думаю, що подмухати на них треба, розворушити. Але з цією думкою провалююсь у дрімоту …

 Та де там! Кіт не дав заснути. Він різко підвівся, зашипів і вигнув спину. Я відразу на діда глянув. Придивився: він таки й справді вусом смикає. Думаю про себе: «Треба, про всяк випадок, піти двері відчинити».

 Повернувшись назад, вже не сідаю, стоячи прихилився до грубки й не зводжу очей з небіжчика. Піп же й вухом не веде, знай собі читає…

 Не пам’ятаю вже, скільки простояв я біля печі, як піп мене запитує:

 — Ти, Михайле, нічого не бачиш?

 — Ні, — кажу, — а що?

 Не відповів він мені ні слова, може, не почув, читаючи.

 І тут дід ногою ворухнув, потім рукою, закліпав очима кілька разів і різко підвівся й сів, аж свічка погасла. Кіт закричав, немов божевільний, і кинувся до дверей. Я — ноги в руки і ходу, піп — за мною. Вибили зачинені хлопчиною вхідні двері в сінях та щодуху рвонули в бік села.

 Наступного дня мало не всім селом ідемо до куреня. Людей до п’ятдесяти охочих зібралося. Підійшли. Двері як були, так і залишилися навстіж. Малого не знайшли, кота теж ніде нема, а дід так і застиг, сидячи на лавці.

 Місцеві жінки говорили, що дід з лісовиком знався, бо помирати не хотів. Та Бог все одно його прибрав. Поховали діда на старому цвинтарі, в дальньому кутку. Попа привезли з іншого села, та й то вже сильно захмелілого, аби відспівав біля могилки. Тепер та частина кладовища буйно заросла вишняком і акацією, вже й не знайти цього місця.

 Потім нібито бачили цього діда у довгій сорочці в лісі. Ходить місячної ночі й хлопчину кличе. Може, брешуть?

 А нечистий заради помсти за друга тепер православних «водить» по лісу, блуд напускає. Подейкують, щоб чари його не діяли, треба з собою часник брати: не любить він його запаху і дзвону церковного не переносить».

ПРАВДА все це чи ні, судити не беруся, але знаю, що в наші дні, через багато років, десь посеред цього урочища, Б.Б.Мухою та групою студентів Одеського університету було виявлено місце приблизно 50 на 50 кроків, де «з розуму сходять» всі прилади: компаси, годинники, мобільні телефони.

 Точного місця не знаю. Може практиканти, які приїздять в К….и щоліта, підкажуть?

Олег ОСАДЧУК, м.Балта

Leave a Reply