Життя дається усім, але старості удостоюються обрані. Саме з таких слів хочеться розпочати розповідь про Марію Чернецьку, яка нещодавно відзначила свій ювілейний день народження. Прекрасна душею, добра серцем і сповнена життєвої енергії, шанована жителька села Коритного Марія Йосипівна у свої 95 років залишається жвавою, любить життя і радіє кожному дню.
Народилась наша славна ювілярка зимової днини наприкінці січня 1928 року в сім’ї колгоспників. У батьків їх було троє: Марія та ще двоє братів – Іван та Василь. Дівчинка у сім років пішла до сільської школи, але закінчила лише 5 класів: скрута і бідність не дали отримати повну освіту. Так жили на той час: важко працювали в тісних обіймах нужди та голоду, але й у любові, з добротою в серці.
Багато чого пережила Марія Йосипівна на своєму віку.
— Але Бог дав життя, – згадує вона. – Чи пам’ятаю голод? Так, сиділа на печі й тихенько скиглила: «Мамо, я хочу їсти…». І 1932-33-й пережила, і 1947 голодні роки…
Працювати почала з раннього дитинства. Дванадцятирічною допомагала матері, доглядала курчат. А потім, коли мати від тяжкої праці захворіла, трудилася замість неї. Невдовзі, коли почалася війна, разом з багатьма односельцями працювала на польових роботах. Були в її житті два важких місяці роботи у шахті на Донбасі, куди відправляли молодь. Потім пішла на «легшу» працю: поставляла у шахту ліс.
Повернулась в рідне Коритне у 1948 році. До 1967-го була нормовичкою. З раннього ранку до пізнього вечора, під пекучим сонцем шарувала разом з іншими сільськогосподарські культури на колгоспник полях. У вільний час поралась вдома на городі. З 1968-го року по 1995-й працювала на фермі дояркою. Указом голови Верховної Ради СРСР Марія Йосипівна була нагороджена медаллю за трудові заслуги. Обиралась уповноваженим делегатом з’їзду доярок Одеської області у 1971 році, який проходив в Одеському оперному театрі. Нагород має чимало, зберігає їх, як пам’ять про достойно прожите нелегке трудове життя.
Після виходу на пенсію у 1984 році, ще 12 років працювала дояркою. Щодо особистого розповідає небагато. У 1948 році вийшла заміж за Михайла Шаргородського, якого знала з самого дитинства. У 1950-му народила сина Миколу. Але прожити довге й щасливе подружнє життя не судилося: шляхи з чоловіком розійшлися і їй довелося самій виховувати сина. Одна будувала свій дім…
Сьогодні бабуся радіє двом онукам – Олені та Дмитрові. Хоч у них немає змоги приїхати, але завжди з нею на зв’язку, допомагають.
Незважаючи на свій поважний вік, Марія Йосипівна сама порається по господарству. Родичі та сусіди, які опікуються старенькою, допомагають садити город. Хоча вона не звикла сидіти, склавши руки. Тому й цьогоріч збирала свій врожай та в силу своїх можливостей прибирала город від залишків рослин. У молоді роки дуже гарно вишивала й тепер у свої 95-ть читає без окулярів.
— Добре стало жити… Цінуйте кожен день, шануйте одне одного, – каже ювілярка.
Галина Красатюк, яка часто відвідує Марію Йосипівну, каже, що вона живо цікавиться подіями в країні. Каже, що й фашисти у роки Другої світової війни такого не творили, на що виявилися здатними рашисти. Тому жінка дуже хоче дожити до Перемоги:
— Страшні часи настали: знову – війна. Дуже молюся, щоб скоріше настала Перемога, був мир…
Добра вам, дорога Маріє Йосипівно. Міцного здоров’я, миру, злагоди ще на довгі роки. Щоб були сили, щоб ніженьки носили ваше натруджене тіло і душа раділа.
На прикладі таких людей, як Марія Йосипівна Чернецька, на їх ставленні до своєї справи має виховуватися молоде покоління українців.
Тетяна Корда,
с. Коритне
About The Author
