Різкий неприємний звук будильника розірвав тишу. Даша, не відкриваючи очей, висунула руку з-під теплої ковдри, намагаючись намацати порушника її сну і припинити це знущання. Але будильник мовчав. І напівсонна дівчина зрозуміла, що цей звук, який, здавалося, ставав все голоснішим, видавав телефон. Так само, не відкриваючи очей, Даша нащупала мобільний.
— Алло, – ледь вимовила вона сонним голосом.
— Привіт. Пробач, що розбудив… Так захотілося почути твій голос…
— Ага, – промовила вона не дуже вдоволено, – я теж рада тебе чути, але хочу спати. Можемо поговорити завтра?
— Так, ми зможемо поговорити завтра. Спи, моя кохана, – сказав Максим і завершив розмову.
«Кохана?!». Тепер дівчина остаточно прокинулась: «Що він таке сказав? Кохана… Навіщо телефонував?». Даша підійшла до вікна. Скло було вкрите крапельками дощу. Зима плакала: погода – не для лютого…
А трохи пізніше зателефонувала мама:
— Донечко, війна…
Саме про це, напевно, їй хотів сказати Максим. А ще про те, що одразу ж піде до військкомату…
МОЛОДІ люди працювали разом над одним проєктом. Часто сперечалися, обговорюючи деталі, але часто разом пили каву під час перерви і навіть кілька разів зустрічалися поза офісом. Їм було весело й комфортно разом, могли розмовляти годинами про що завгодно – і це дівчина називала дружбою. Бо хто, як не друг, міг заспокоїти, коли тобі погано? Даша пам’ятає, як Максим в один з таких моментів підійшов, погладив по плечу і сказав: «Тільки уяви, якби не ти, світ був би зовсім іншим».
Тепер Даші здавалося, що це було у якомусь іншому житті. Тільки одне поєднувало з тим життєвим простором: дівчина тепер точно знала, що любить Максима. Відчувала себе самотньою без нього і дуже тривожилася, бо телефонувала йому декілька разів, але він не відповідав.
РОБОТА над проєктом припинилась, керівництво фірми відпустило всіх у довгострокову відпустку, запропонувавши бажаючим виїзд за кордон, куди тимчасово планували перенести офіс. Даша відмовилась. Вона чомусь була впевнена: коли Максим повернеться, то обов’язково прийде до неї.
ПРОЛЕТІВ черговий тиждень. Готуючись до нової тривожної ночі, дівчина поклала поруч з ліжком телефон. Тепер її часто будив сигнал повітряної тривоги з телефонного додатку, але вона чекала дзвінка. Раптом задзвенів телефон. Незнайомий номер. Вона натисла кнопку прийому.
— Привіт. Пробач, що знову розбудив…
— Максимчику, любий. Як же я за тобою скучила! – вирвалось у Даші те, що так довго тримала у собі.
ВІН був поранений, лежав у госпіталі. Дізнавшись де саме, Даша поїхала до коханого…
Їй дозволили пройти до Максима, бо назвалася нареченою. На забинтованому обличчі – знайомі очі та посмішка. Даші несамовито захотілося кинутися до нього, пригорнутися. Але, пам’ятаючи попередження лікаря, просто підійшла, взяла за руку коханого. Й цього дотику та ніжного погляду, здавалося, було достатньо, аби відчути тепло одне одного.
— Я тебе кохаю. Полюбив з першого погляду.
— А я думала, що то дружба. Тепер знаю, що жити без тебе не можу…
Виявилось, що вона – єдина «родичка», котра провідала його. Максим не ризикнув повідомити матері про поранення, пам’ятаючи про її хворе серце.
Тут, у госпіталі, він освідчився і запропонував Даші одружитися. Урочистості відбулися прямо в палаті.
РОЗПОВІСТИ матері про кардинальні зміни у своєму житті Максим доручив своїй молодій дружині. І вона виконала завдання.
Побачивши у дверях незнайому дівчину, Ніна Петрівна здивовано запитала:
— Ви до мене?
— Так. Маю дещо вам повідомити, – відповіла Даша і одразу попередила: – Дуже хороше…
Як і домовились з Максимом, вона залишилась чекати його у матері. Саме так з першого дня почала називати Ніну Петрівну. Удвох їм було легше чекати на чоловіка і сина, якого так любили. І це їх об’єднувало.
МАКСИМА відпустили на кілька тижнів додому поправити здоров’я… Час пролетів непомітно і прощання настала так швидко… Даша охопила коханого за шию і, не відпускаючи, шепотіла про своє кохання. Почувши ослаблий від хвилювання голос дружини, він зрозумів, що вона зупинила своє життя в очікуванні на його повернення.
— Дашо, я дуже тебе люблю, – прошепотів їй на вухо – Я повернуся якнайшвидше, і ми будемо разом назавжди.
— Тільки уяви, якби не ти, світ був би зовсім іншим, – відповіла вона і відпустила коханого… на війну.
Людмила ШЕЛИХ
About The Author
