Я так боюся втратити тебе

— Що ти робиш?
— Розгладжую зморщечку на твоєму лобі.
— Хіба вона там є?
— Є. Ледь помітна… Я казав, що люблю тебе?
— Тисячу разів.
— Хіба? Як я встиг це зробити за пів року знайомства?.. Я тебе люблю…
— Як довго я тебе чекала…
Сергій повернувся після двотижневої відпустки. Вікторія якимось шостим відчуттям відчувала, що сьогодні щось станеться незвичне. Вона заглядала у вічі коханого і за закоханим поглядом вловлювала ще щось таке, що змушувало хвилюватися. «Он і зморшку знайшов, якої немає. Таке враження, що хоче щось сказати, але вагається», — майнула думка.
— Ти якийсь дивний сьогодні. Не захворів?
— Я хочу тобі зізнатися. Але спочатку обійму мою кохану.
У його теплих обіймах вона почувалася затишно.
— То що ти хотів сказати?
— І не говорив би. Але – не можу… Кохана моя, я одружився…
Вікторія завмерла в обіймах, втрачаючи почуття реальності. Їй почулося чи він справді сказав, що…
— Я не говорив тобі, що був заручений і готувався до одруження. Не знав, що так закохаюся в тебе з першого погляду. Ми з Лесею – однокласники, сиділи за однією партою, дружили спочатку, а потім мені здалося, що дружба переросла у любов. З нею завжди було так зручно. Вона мене з пів слова розуміє.
— Її звуть Леся…
— Тільки тепер розумію, що таке кохання… до болю. Коли я повертався від тебе, то нічого навколо не помічав, не бачив, що Леся вагітна. Вже скоро сім місяців. У нас всього один раз це було. Спонтанно. Я тоді й освідчився. Ми планували весілля на осінь. Думав, що ще встигну їй зізнатися про тебе. Як приїздив додому на вихідні, спілкувався з Лесею більше телефоном. Ми майже не зустрічалися. Вона сама часом посилалася на зайнятість. Потім зрозумів чому. Тоді ж не переймався… Коли бачились нічого не помічав. Така маленька, худенька. Ще й так одягалась, що живота не було видно. Чи, може, я був такий неуважний. А вона нічого мені не говорила. Потім з’ясувалось, що вагітність протікає важко. Леся кілька разів лежала в лікарні. Вона не зізнавалась мені, а ще — ображалась за неувагу, чекала, поки сам поцікавлюсь, чому вона часом уникає зустрічей. А я не цікавився.
Сергій говорив, не випускаючи Вікторію з обіймів. Вона не пручалася. Скотившись по щоці, на її губи впала солона сльоза. Інша «обпекла» руку коханого. Відчувши сльозу, він торкнувся губами її волосся.
— Пробач, я зробив тобі боляче. Але мушу: хочу, щоб ти знала… Я про все дізнався від своєї мами саме тоді, коли вирішив розповісти про тебе. Не знав, що вона теж готувалася до зустрічі зі мною, бо зустріла Лесю, говорила з нею. Не встиг переступити поріг, мама приголомшила новиною. Вона ніколи не втручалась у моє особисте життя, а тут виставила ультиматум: «Негайно йдеш з Лесею до РАГСу, або ти – не мій син!».
Сергій ще міцніше пригорнув до себе дівчину і продовжив:
— Як міг вчинити інакше? Як я міг розповісти про тебе, кохана?.. Весілля не буде. Ми просто розписалися. Після народження дитини я заберу Лесю до себе. А поки що вона побуде в матері. Ми так домовилися. Я дочекаюсь слушного моменту, все їй розповім про тебе і ми розлучимось. Дитину я не покину. Ти чекатимеш? Я так боюся тебе втратити.
— Ти мене вже втратив,— відповіла вона, вириваючись з обіймів. – Пусти…
…Він не наздоганяв, так і залишився сидіти на їх улюбленій лавці у затишному куточку міського парку. Дивився, як кохана все далі віддалялася від нього.
А вона бігла, не розбираючи дороги, повторюючи: «Чому це сталося саме зі мною? За що?».
…Одразу після закінчення вишу Вікторія повернулася додому. Любов до рідного міста не зникла за роки столичного навчання. До того ж на неї чекало робоче місце за спеціальністю на фірмі брата. Денис був для неї головним наставником і захисником, навіть від батьків. Вони – кадровий військовий та вчителька — відрізнялися суворим стилем виховання. Вікторія ж з дитинства була волелюбною,тому їй частенько діставалося від матері. А Денис, старший за неї на десять років, частенько брав сестричку під особистий захист. Саме він умовив матір, яка мріяла про те, що Вікторія вступатиме до педагогічного, не наполягати на цьому і відпустити доньку до столичного вишу. Тепер своє захоплення комп’ютерною технікою та дизайном вона практикує на його фірмі .
Її перший день повернення додому ознаменувався падінням. Вивих щиколотки! Такий діагноз поставив молодий незнайомий лікар. Один його погляд — і дівчина забула про біль. Вдруге вони зустрілися в парку, коли морозним ранком робили пробіжку.
— Вікторіє, чи не зарано ви навантажуєте ногу?
Вона озирнулась і одразу впізнала лікаря. Дивно, він запам’ятав її ім’я!
— Ні. Дякуючи вам, вже можу бігати.
З того часу вони бачилися мало не щодня, окрім вихідних, коли Сергій їздив до матері. Якщо не могли зустрітися, він обов’язково телефонував. Розмовляли так, наче не могли наговоритися після довгої розлуки. Звичка пригортати кохану спиною до себе (аби зігріти її) з’явилася взимку. Але й через півроку, коли надворі було тепло, він кликав її:
— Ходи до мене… у кубелечко.
Його слова звучали так затишно, по— домашньому, що Вікторія навіть звично не жартувала, а просто йшла у Сергієві обійми. А він потім шепотів їй на вушко слова любові. Це було схоже на їх особистий ритуал, без якого не обходилась жодна зустріч.
Сергій сподобався всім – і батькам, і Денисові. Матір ні про що не розпитувала, але була впевнена, що все йде до весілля. Тому, побачивши Вікторію в сльозах, розхвилювалась: що сталося? Й подумати не могла, що Сергій так образить її доньку…
Якби не рідні, хто зна, як би дівчина пережила все, що сталося. Намагалась не думати про коханого, вирвати любов зі свого серця, уникаючи місць, які могли нагадати про нього. Змінила номер, щоб не телефонував їй…
Минуло три роки. За цей час Вікторія жодного разу не зустріла Сергія. Чи щасливий у своєму сімейному житті? Намагалась про це не думати. Одного суботнього ранку їй знову захотілося пробігтися парком. Вийшла раненько, коли тільки зійшло сонце. Віяло прохолодою, травичка виблискувала росою. Бігти розхотілося і Вікторія просто пройшлася. Ноги самі привели до їхньої з Сергієм лавки. Присіла і, прикривши очі, підставила обличчя лагідному вітерцеві.
Раптом тишу обірвав дитячий голос:
— Тату, тут — мама!
Перед нею стояв маленький хлопчик з м’ячем у руках. До нього підбіг батько:
— Ні! Це тьотя.
— Чому вона сидить на нашій лавці?!
— Не сваріться, я вже піду, — відповіла Вікторія і глянула на чоловіка.
— Сергію?
— Вікторіє?
— Це твій синок? Як сімейне життя? – відповіла черговими запитаннями, невиявляючи емоцій. Хотіла піти, не чекаючи відповіді, але Сергій затримав:
— Почекай…
Сама не розуміє, чому послухалась, знову присіла на лавку. А він – поруч із сином на руках.
Сергій говорив, а в неї знову по щоках текли сльози…
…У Лесі почалися передчасні пологи. Хлопчика вдалося врятувати. А Леся… Виявилось, що лікарі не радили їй народжувати, а вона не послухала. Від усіх приховала те, що має проблеми зі здоров’ям. Знала, що Сергій, як лікар, наполягатиме дотриматися порад кардіолога. Дізнався про все запізно. Вся надія — на кесарів розтин. Але Леся після одруження відмовилась лягати в лікарню, хотіла побути з Сергієм, який перебував у відпустці.
Потім він картав себе за неуважність та байдужість до неї. Але виправити щось було неможливо.
Малюка забрала Лесина мати, оформивши декретну відпустку. А Сергій повернувся на роботу, на вихідні приїжджав до сина. Коли підріс, забрав до себе, влаштувавши до дитячого садка. Зустрічей з Вікторією не шукав, почуваючись винним перед обома: дружиною і коханою. Але щоранку бігав у парку і разом з сином у вихідні сидів на їхній лавці. Якось неочікувано для себе пообіцяв синові, що колись сюди прийде його мама…
— От і все. А ти як живеш? Заміж вийшла?
— Ні… Як назвав сина?
— Віктором…
… Вона поверталась додому з відчуттям того, що Сергій її не втратив. І вона, здається, тепер має сина…
…— Ходіть в кубелечко!
Тепер у теплих чоловічих обіймах ніжилися двоє: Вікторія і Віктор.

Leave a Reply