Гольмянського фермера Євгенія Кифоренка на Балтщині знають добре. За його ж словами, він нічим не відрізняється від інших своїх колег. Хіба що інтересом до Румунії та повагою до її громадян. Тому під час розмови на близьку для нього сільськогосподарську тему я цікавилась і його «закордонними» справами.
— Запровадження ринку землі в Україні – актуальна тема сьогодні. Чого нам слід боятися, як гадаєте?
– Треба боятися не ринку землі, а іншого: низьких цін на сільгосппродукцію, підвищення податків, вартості пального та добрив. Ну і поганих кліматичних умов!
Сьогодні на півночі Одещини катастрофічна ситуація з посівами зернових, більше 120 днів немає дощу на наших полях.
Я особисто впевнений, що жоден з одноосібників свою землю в Україні не продасть, бо вона його годує. І повірте, все, що мали продати люди, вже давно куплено за тіньовими схемами.
Моя думка така: Землю потрібно не продавати, а передавати дітям та онукам у спадок, це дуже гарна інвестиція!
У Балтський район закордонний капітал не прийде купувати по 20-30 паїв на село, їм це нецікаво! А от продаж корпоративного права можливий, і він в районі вже давно є!
– Але загроза домінування закордонного капіталу існує?
– Сьогодні в нашому районі домінує місцевий фермер, я б хотів, щоб так було і надалі! В усякому випадку, до 2024 року продажу землі іноземцям не буде! Ось , наприклад, в Румунію не прийшли іноземці масово купувати землю. Там немає великих наділів, більшість – це дрібні місцеві фермери.
– У Вас є бізнес за кордоном?
– Якби ви мені задали таке запитання 15-ть років тому, я б з вас посміявся! Але сьогодні, завдяки Інтернету , можна знайти будь -яку інформацію про людину. Це означає, що ви знайшли щось про мене в мережі Інтернет?
— Знайшла!
— Так, у мене є зареєстрований бізнес за кордоном, який я заснував чотири роки тому. Це інвестиційна компанія «DEVERTI INVEST UKRAINE», яка веде свою діяльність на території європейської країни Болгарії. Одне лише можу сказати про ведення господарської діяльності за кордоном: там немає бюрократії як у нас в Україні!
— Кому, на вашу думку, на землі вигідніше працювати — одноосібникові чи фермеру?
— Тут господарства потрібно розділяти на великі, середні та малі. Одноосібники — це не бізнес, це спосіб прогодувати сім’ю. Посіяти, зібрати врожай та підготувати (образно) дітей до школи, купити собі штани, мати кошти на їжу і щоб знову засіяти свою землю. Я знаю чимало одноосібників, які не тільки сіють пшеницю, ячмінь, а й вирощують свиней. Потім роблять з м’яса ковбасу, стають на базарі й торгують, аби мати якусь додаткову копійчину. Бо тих грошей, які вони мають від вирощування сільгоспкультур, не вистачає. Це не бізнес, а виживання.
Порівняйте фінансові результати діяльності фермерів, які не побоялись 15-ть років тому кредитів, купували новітню техніку, і тих, хто працює по-старому, на старій техніці. Різниця дуже велика. Особливо цього року, коли впала ціна на сільгосппродукцію. Дрібні фермери, які не працюють з ПДВ, а за готівку продавали зерно, фактично нічого не заробили. Якщо минулого року кукурудзу вони продавали по 3700, 3800 (до 4 тисяч) гривень за тонну готівкою, то цьогоріч — 3100 — найкраща ціна. І це не враховуючи витрат на перевезення та послуги елеваторів. На це сумно дивитись, коли ти особисто знаєш, яка це дуже важка праця в полі!
— Тому ви сідаєте самі за кермо свого комбайна?
— Я з чотирнадцяти років працюю на комбайні, мені це просто подобається! Це вже стиль мого життя, до якого я звик! Це суперово!
— Безготівковий розрахунок вигідніший?
— Так! З ПДВ вартість зерна більша. Скажімо, 4–4,5 тисячі гривень за тонну кукурудзи. Але потрібно сплачувати податки, вести бухгалтерський облік, одноосібники та маленькі фермерські господарства це робити фінансово не в силах. Їм сьогодні важче працювати на землі!
— Ви хоч в одному румунському фермерському господарстві побували? Як приймають? Чи охоче діляться досвідом?
— Будь-кому — неохоче. Як і ми! Одразу вам ніхто нічого не розкаже! Не на всі виробництва є вільний доступ.Але коли вже пускають, то більш-менш відверто про все розповідають.
Але й у нас є не гірші, а, може, й кращі господарства. Якщо порівняти румунське сільське господарство з українським, то у нас воно розвивається набагато краще за останні роки. Ми в цьому плані на сьогодні сильніші від румунів.
— По чому ви визначаєте?
— Хоча б по кількості сільгосптехніки, яку купують українські сільгоспвиробники. У нас більші темпи зростання. Але сьогодні румунський фермер отримує державної дотації 200 євро на гектар, а ми… хіба — компенсацію на придбання вітчизняної техніки.
Румунія — країна різна, як і Україна. Є в них чорноземи, супісок, а в Карпатах — пасовища, де випасають овець, кіз. До речі, цей напрямок у них дуже розвинутий. Сільське господарство (південна частина країни) вся під поливом та в теплицях, в центрі країни — багатша земля. У центрі менші земельні наділи під обробіток, в гірській місцевості більше розвинутий туризм. Карпати румунські дуже гарні. В цілому країна схожа на нашу. Мені цікаво туди їхати, бо відчуваю себе наче вдома. Життя там не стоїть на місці. За рік змінюється у них багато, і головне- це видно. Але одне незмінне: у них не розорюються пасовища та не вирубуються ліси, як у нас.
— І це причина того, чому люди не займаються тваринництвом?
— А скільки корів залишилося в Балтському районі?! Скоро їх взагалі не буде. Не в пасовищах справа. Перше — це низькі ціни на молоко, друге — відсутність бажання задарма працювати на молокозаводи. Людей, які хочуть тримати корів, залишається в селах все менше. Це дуже важка праця. Краще поїхати на заробітки кудись, ніж тримати корову. Все сьогодні диктує світовий ринок. Розведення корів у домашньому господарстві відходить у минуле, як таксофони на вулицях (вуличний телефон-автомат –ред.). І великого бажання в молоді працювати на землі на сьогоднішній день не спостерігається.
За таких умов, як тепер, більшість сіл в нашому Балтському районі протримається років з десять, від сили. Старе покоління вимирає. Його відсоток в селах дуже великий. А молодь, яка ще не виїхала, не має бажання працювати на землі. Візьміть будь-яке село, яке пам’ятаєте років тридцять тому, пройдіться вулицями. Пройдеш кілометр — жодної хати. Трохи в центрі села залишилось. Але всім будинкам — за 50–60 років. Якби ще фермери покинули свій бізнес, життя в селах припинилось би. Я не кажу, що немає перспективи у села. Вона є, але дуже туманна.
— А що може виправити ситуацію?
— Потрібно змінюватись та вчитись! За своїми господарськими справами (городом, коровою, свиньми), де важко працюють, сільські жителі не бачать іншої перспективи, вони сприймають своє життя таким як є! У більшості з них одне бажання: вивчити й випустити з дому своїх дітей. Аби вони так само важко не працювали та жили в місті.
Ентузіазм на селі згас давно. Ось подивіться на села Ракулове, Шляхове та інші…! Це ж були гарні села ще 30-ть років тому, а сьогодні вони зникають!
Суспільство змінилося, його потреби — теж. Країна піднялась до мобільних додатків, до багатьох новацій. А село за цим процесом не встигає: Інтернет тільки входить у життя, і то далеко не всіх селян. Для того, щоб запровадити ефективний бізнес, треба хоча б мати уяву, як це зробити, володіти необхідною інформацією.
У тій же Румунії, скажімо, коли з’являється одне виробництво, поруч одразу по колу виростає друге, третє, пов’язані з ним. І так — поки не завершиться цикл.
Про це там дбає влада!
Якщо хтось виробляє певну продукцію, йому потрібна сировина, піддони тощо, то його сусід постачає сировину, інший відкриває маленький цех з виробництва піддонів. І всі зайняті. У них немає такого поняття, щоб піддони возити з Дніпропетровська, а дошки — із Західної України. Намагаються все це робити на місці. А в нас все ще сподіваються на чергові вибори і що новий Президент змінить життя на місцях. Ні! Кожен має з себе починати ці зміни: подумати і щось робити. Не сидіти у Фейсбуці, не шукати в Інтернеті «Смішарики» та фільми, а знаходити корисну інформацію, яка може покращити його життя.
Прикладів успішного ведення місцевого бізнесу в Україні вже чимало. Не замислювались, чому у нас в районі збирають шипшину, а в Словаччині її висушують та продають по всій Європі?! Хіба нам самим важко навчитися її сушити і реалізовувати?!
Потрібно налагодити виробництво від А до Я, придумати оригінальну упаковку і… вперед!. Такі маленькі переробні підприємства в Європі дають результат, і це я бачив!
На жаль, у нас в районі таких — одиниці. Ось, наприклад, завод «Оптикон» — молодці! Швейні цехи — теж хороша справа! На цю тему можна говорити безкінечно. Було б бажання щось змінювати на краще!
— Чому переробна промисловість не приживається в селі? Невже — не вигідна?
— Все диктує ринок. Ті, хто займається виробництвом макаронів, круп та іншого вже зайняли у ньому свою нішу. Тому зайти на ринок з подібною продукцією, навіть суперхорошою, дуже важко. З великими мережами супермаркетів, торговими центрами конкурувати складно. Але можливо! Сьогодні цікава тема — крафтове виробництво.
— Заінтригували!
— В Україні вже є чимало підприємців, які виробляють крафтову продукцію. Це така ніша, де можна знайти себе у бізнесі. У нас вже є чимало прикладів. От поруч з нами, під Первомайськом, скажімо, Ян Островський вирощує та консервує екзотичні овочі. Він також виготовляє консервований борщ в банках (починав з того, що відправляв такий борщ хлопцям на АТО — був волонтером). Все це Ян виробляє на базі власного домогосподарства дрібними партіями за індивідуальними рецептами, під власним брендом і експортує до Канади та Європи. А українська сальна консервована намазка з часником за кордоном користується найбільшим попитом. Наше Українське сало в світі має дуже великий попит!
Ще один приклад — «Димне м’ясо від Тараса» — копченості, які виробляє Тарас Парадій на власній коптильні, використовуючи тільки натуральні інгредієнти й спеції.
— І у нього теж свій споживач?
— Сьогодні його продукцію можна зустріти у великих торгових мережах України. А починав свій бізнес Тарас з маленької коптильні біля свого будинку.
Що ми купуємо? Переважно те, що виробляють великі фабрики та заводи. Якість самі знаєте яка! Крафтова продукція, вироблена за власними рецептами, на власному виробництві, з натуральних продуктів стовідсотково сподобається! Треба просто подумати і зайнятись виробництвом якісної продукції. Масло, сир, ковбаси — що завгодно! І забезпечувати людей у своїй місцевості.
От гольмянська ковбаса — теж крафтова продукція! Це продукт ручної праці. Його не виготовиш у тисячах примірників, але він користується неабияким попитом.
В Бессарабії виготовляють вино. У кожній хаті воно різного смаку, але роблять його з однакового винограду. Так і сир, ковбаса у кожного господаря різні. У румунів дуже розвинуте сироваріння, виробництво ковбас та виноробство. До речі, у них ковбаса на смак приблизно така ж, як наша гольмянська, але румуни додають менше часнику.
— Ви до Румунії їздите відпочивати?
— Я жодного разу під час поїздки в Румунію не відпочив. Відвідую виставки, придивляюся, спілкуюсь з румунами. Нам треба виїжджати, дивитися, як живуть наші сусіди в інших країнах. У себе вдома ми всі однакові, кращі хіба що на одне колесо від трактора. Чимало наших балтських фермерів зрозуміли це і їздять за кордон, переймають досвід. Після таких поїздок отримуєш позитивні емоції та стимул працювати краще, коли побачиш, що в якомусь напрямку виробництво у тебе трохи гірше, ніж у них. Хоча їм є чому повчитися й у нас.
— Куди саме був ваш перший румунський візит?
— У місто Ясси. Це одне з великих міст у Румунії, яке посідає третє місце за чисельністю населення в країні.
— Чому саме туди?
— По-перше, це від нашого Балтського району всього за 200 кілометрів, і найближче місто Європейського союзу! У Яссах 360 днів на рік проводяться цікаві виставки та фестивалі. Один тиждень, скажімо, виставка товарів швейного виробництва, другий тиждень — фестиваль ковбас… Проходять і сільськогосподарські. Виставляється техніка з усієї Європи, а також останнім часом яка виробляється в тому числі й в Україні. Румунський ринок дуже цікавий для нас!
— Що ви робили нещодавно в Унгенах?
— Це моя 20-та поїздка до країни Румунія! Цього разу на запрошення румунських друзів я відвідав школи, дитячі садки, медичні заклади, а також передав по домовленості листа від Балтського міського голови меру міста Унгени Віктору Продану. Скажу одразу: наші школи кращі за румунські: у них все дуже просто. Дитячі садочки такі ж, як у нас, а медицина — краща від нашої. Ми ще тільки прагнемо того, а у румунів медзаклади забезпечені всім необхідним сучасним обладнанням. До громади Унген входять 7 сіл, 8 тисяч населення. Але, як сказав мені Віктор Продан, на одного мешканця у бюджеті — одна тисяча євро. У Балтській громаді триста євро на одного жителя не набереться. Утричі менше! Але наше місто краще та комфортніше для життя!
— Звідки ж у них такий бюджет?
— В Унгенах працює міжнародний аеропорт, який приймає найбільших лоукост перевізників Європи (для мене було дивно бачити в полі між посівами пшениці літаки авіакомпаній «Wizz Air» та «Blue Air»), а також німецька пивоварна компанія «Хайнекен», один з найбільших переробників курячого м’яса, та бетонний завод. Це — на 8 тисяч населення! Не враховуючи всього іншого малого бізнесу. Румунія останні 10-ть років дуже стрімко розвивається, і це я бачу на власні очі.
— Нещодавно побачила ваш пост в соціальній мережі Facebook про країну Чорногорію. Які інтереси пов’язують вас з Чорногорією? Ви побували й там?
— Ні, я там не був. Мене знайшли самі — місцева українська діаспора. У Чорногорії живуть українці, які свого часу виїхали туди з різних областей України на постійне проживання. Там вчителька, колишня одеситка, відкрила невелику українську школу. Але не вистачає підручників: одна книжка — на весь клас, одна карта України — на весь заклад. Посібників, якими користуються наші діти в школах, у них немає. Тому вони й звернулися до одеських волонтерів, а через них — до мене (моє прізвище відоме ще з 2014 року у волонтерських колах). Думаю, спільно з нашими освітянами зможемо їм допомогти. В колективах вже працюють над цим, залучають батьків (можливо, у когось вдома є непотрібні вже підручники тощо). Українська школа в Чорногорії має бути! Там — куточок нашої держави: є український прапор, Герб України, та головне- наші діти, які хочуть навчатись українською мовою! Це діти України!
— Це повноцінна школа, яка видає документи про закінчення державного зразка?
— Це зареєстрована приватна українська школа десь там далеко за кордоном, де вчаться діти різного віку по дев’ятий клас. Я б дуже хотів, щоб якась школа з Балтського району подружилась з ними офіційно та спілкувалась, а ми їм всі разом допоможемо!
— Отже, налагоджено ще один «закордонний» зв’язок. Тут все зрозуміло зі спілкуванням. А як — в Румунії?
— На даний час вивчаю румунську мову, аби хоч на базовому рівні знати. Погано, що я свого часу не вивчив англійської. Кожен румун знає як мінімум дві-три мови. Молоде покоління — вільно спілкується англійською.
— Така діяльність приносить Вам задоволення, це цікаво?
— Поки що я задоволений результатом, що мій особисто витрачений час працює на користь Балтського району та міста Балта! Румунська делегація відвідала наше місто вже вдруге, вчительський склад відвідав місто Тиргу-Муреш майже два роки тому, а сьогодні запросили наших дітей до Румунії на міжнародний фестиваль, у якому братимуть участь представники з Іспанії, Угорщини, Молдови, Румунії. Україну представлятимуть балтські школярі. Можливо, наступним кроком стане візит румунських дітей до Балти! На черзі дружба між містом Балта та містом Унгени!
— Сподіваюсь, Євгенію Євгенійовичу, що наша з вами розмова буде корисною для читачів «Вашого інтересу». Від імені редакції вітаю вас з наступаючим професійним святом аграріїв. Міцного вам здоров’я і втілення всіх цікавих ідей в життя!
— Дякую.
Бесідувала Людмила ШЕЛИХ.
About The Author
