“Щасливчик”

Замість передмови
Щовечора дивимось новини по телевізору. Майже кожен канал інформує про підсумки дня на Сході України. Скільки загинуло наших захисників на війні в Донецькій і Луганській областях, скільки поранено… Буває, телеведуча радо повідомляє, що сьогодні, на щастя, нема жодного вбитого, лише десять (чи шість, вісім…) поранених. Якщо хтось з наших рідних не перебуває на передовій, не мерзне в окопах, не корчиться від болю у шпиталі, якщо не живемо надією від дзвінка до дзвінка, аби тільки почути голос дорогої людини, – наче й немає ніякої війни. Ходимо на роботу, святкуємо дні народження, гуляємо на весіллях… В той час, як на страшному рахунку тієї далекої начебто від нас війни не одна тисяча убитих і поранених, чимало з яких стали інвалідами. А прийдуть демобілізовані солдати на прийом до чиновників, щоб отримати належну довідку чи передбачені законом 2 гектари землі, тим бракує чуйності та уваги.
Ця історія – нагадування усім нам: не будьмо байдужими до хлопців, котрі заплатили своїм здоров’ям за наше мирне життя!

Народився в сорочці
Слово «щасливчик» прилипло до нього ще в перші дні життя. У мами були важкі пологи, тож про новонародженого хлопчика лікар сказав: «Щасливчик одесит, в сорочці народився!». За те, що за складних обставин з’явився на світ, батьки так і звали сина – Щасливчиком. Тільки перемоги й щастя були в житті одесита, мов морський прибій. Припливе ласкава блакитна хвиля – і котиться – піниться назад.
Мав він люблячих маму й тата, жили в хорошій квартирі в центрі міста. Почав відвідувати дитсадок. Вихователька запитала: «Як тебе звати, хлопчику?». «Щасливчик», – відповів малюк.
Пішов до школи. А хвиля щастя взяла й покотилася назад в море. Бо спочатку десь подівся батько, а тоді потрапила в аварію й загинула мама. Так Руслан Кузнєцов осиротів й опинився в інтернаті. На йо-го квартирі нагріли руки якісь спритники. Отож, став безхатченком.

Холодна хвиля мобілізації
Після закінчення 9 класів школи-інтернату в Одесі вступив до сільськогосподарського технікуму. Ще як проходив практику в одному з господарств, запросили старанного юнака на роботу. Пропозицію прийняв, отримавши диплома, бо після навчання одружився на сільській красуні Галині, яка теж закінчила цей навчальний заклад. Хвиля щастя привела бездомного Руслана в прийми до дружини і тещі, які мешкали в невеличкому будиночку на дві половини, розділені коридором. За рік донечка Сніжанка народилася.
Жили, трудились, щоб забезпечити необхідним сім’ю. Бувало, приходив Руслан додому напідпитку. Тоді хвиля щастя в родині кудись відступала. Та більше було хорошого. Сніжанці вже й чотирнадцять відсвяткували. А тут інша хвиля розбилася об берег їхнього буття: холодна хвиля мобілізації в зону АТО. Сльози й розпач Галини й Сніжани рвали серце навпіл. Дехто з сільчан відкупився. Руслан твердо вирішив йти захищати Батьківщину. А там – що вже буде.
О 6-й ранку всі мобілізовані зібралися біля райвійськкомату. Проводжали їх зі сльозами й обіймами рідні та жінки-волонтерки Оксана й Валентина, які відразу взяли на свої тендітні плечі турботу про земляків-захисників. Дізнавшись, що на військовому полігоні Широкий Лан хлопці погано забезпечуються харчуванням і питною водою, не раз наймали легковики з причепами й завантажували продуктами, везли солдатам. А коли після перепідготовки воїнів відправили в зону АТО – волонтерки організовували й кожному землякові особисто надсилали «Новою поштою» посилки з теплими речами, консервами, домашнім печивом, квашеною капустою, приготовленою жінками-активістка-ми власноруч, дитячими малюнками і сердечними словами любові та вдячності.
Педагог, психолог і патріот України Оксана підтримувала з воїнами-земляками тісні зв’язки, була багатьом нічним телефонним ангелом, порадником і наставником. Ось і рік минув, рік важких боїв за незалежність Батьківщини, випробувань на міцність, що здавався бійцям і їхнім родинам вічністю. «Скоро – додому! Нарешті, побачу своїх любих дівчат. Я так скучив за ними. Я тут критично переоцінив своє минуле життя. Приїду – все буде по-іншому», – зателефонувавши одного вечора, мрійливо ділився думками Руслан Кузнєцов. Він і уявити не міг, наскільки іншим стане його майбутнє.

Пропав безвісти
За кілька днів після цього до кабінету Оксани Петрівни зайшла заплакана Галина Кузнєцова.
– Руслан три дні не відповідає на дзвінки, такого ніколи не було! Допоможіть розшукати, бо я вже божеволію від поганих передчуттів, – запричитала з порогу.
У військовій частині, телефон якої дізналася через знайомих волонтерка, повідомили, що сапер з позивним «Щасливчик» пропав безвісти.
-Це зовсім не значить, що Руслан загинув. Заспокойся, знайдуть його, на війні всяке трапляється, – заспокоювала жінку.
Серед ночі Оксану розбудив дзвінок АТОшника- земляка Бориса. Він служив у одній частині з Русланом, був санітаром. Борис повідомив, що після кровопролитної сутички з бойовиками під Мар’їнкою Кузнєцов був поранений. «Я знайшов його непритомного біля вщент зруйнованого бліндажа наступного дня, у нього розтрощені обидві ноги. Але живий, щасливчик! Ми доправили його до Дніпра в госпіталь. Передайте Галинці, нехай терміново їде до нього», – схвильовано лунав у слухавці його голос.
Волонтерка вирішила не гаяти часу, відразу ж набрала номер Кузнєцової:
– Знайшовся Руслан, Галю, щойно з Борисом Самсоненком говорила. Живий! Правда, тяжко поранений. Лікарі сказали – житиме…
– Господи, живий! Яка радість! Поранений…Недарма мені кошмари снилися. Я зараз же почну збиратися, постараюсь встигнути на перший автобус до Одеси!
Але хвиля щастя надовго забула про сапера Кузнєцова. Хірургам довелося одразу ж відтяти йому одну ногу. За другу боролися, однак безрезультатно. У Руслана – депресія, нерви на межі зриву. Дружина заспокоювала, навіть жартувала, стримуючи сльози:
– Зате тепер ти тільки мій, Русику, до інших жінок бігати не будеш.
– Чи ти здуріла? Які жінки? Я взагалі жити не хочу, та й не зможу!
Ще як зможеш! Адже «ты – одессит, Русик, а это значит, что не страшны тебе ни горе, ни беда…».
Чергова хвиля у вигляді лікарського направлення спрямовує Руслана Кузнєцова в бік рідної Одеси, до шпиталю. Дружина, плачучи, телефонує Оксані Петрівні, не знає, що робити.
-Там при госпіталі працюють волонтери. Знайди їх, розкажи про свою проблему, попроси, щоб відвезли вас і посадили в потяг. А в Одесі я подбаю, щоб вас зустріли й доставили до лікарні. Головне – не переживай сама і заспокоюй чоловіка, – сказала їй Оксана.-Повідомиш мені , в якому вагоні їдете.
Відразу ж зв’язалася з племінником- медфельдшером, який працює в госпіталі й теж недавно повернувся з АТО. Він запевнив, що все буде гаразд.

    Вдома й стіни рятують
    Життя без ніг на госпітальному ліжку, безвихідь, безгрошів’я краяли серце покаліченого солдата. Звістка, що співачка Віолетта виступає перед пораненими в палатах, облетіла весь шпиталь. Одеситка вийшла заміж за німця й мешкає в Німеччині, часто прилітає й виступає в Одесі. Обличчя десятків чоловіків без ніг, без рук, без очей, побачені під час концертів, не давали їй спокою. Вирішила допо-могти хоч одному бійцю. Кандидата на поїздку до Баден-Бадена, де вона мешкає і де знаходяться приватна клініка та інститут протезування, оби-рала за соціальними параметрами. Руслан Кузнєцов. Ампутовані обидві ноги. Одесит. Виріс сиротою. Найбідніший серед інших. Має дружину і доньку. Цій сім’ї і « кинула» Віолетта рятівного круга. Та хто ж за нього вхопиться? Подружжя Кузнєцових сприйняло пропозицію з жахом. «Їхати в далеку Німеччину без копійки грошей усією сім’єю? Ні, не поїдемо, ми боїмося. А раптом нас захочуть на органи продати?», – телефонують Оксані.
    – Галино, ти хочеш, щоб твій чоловік ходив? – запитує волонтерка.
    – Звичайно!
    – Тоді знай: це його єдиний і останній шанс. В Німеччині виготовляють протези, найкраще адаптовані під людські кінцівки. Руслан матиме круті ноги! Лікарі порівнюють протези, зроблені в Україні і Німеччині, як автомобіль «Запорожець» і нову круту іномарку.
    Переконала. Приїхали Кузнєцови до райцентру збирати необхідні для поїздки за кордон документи. Подзвонили Оксані Петрівні й вона вибігла на зустріч. На задньому сидінні автівки побачила, ой Боже, замість чорнявого, майже двометрового зросту красеня – худого, змарнілого карлика без ніг з обличчям у шрамах. Він помітно нервував, палив цигарку за цигаркою. А їй сльози затуманили очі. Та знайшла в собі сили підбадьорити, підтримати цю мужню людину.
    – Я впевнена, Русланчику, ви станете на ноги, – сказала йому, – ви ще танцюватимете у Сніжани на весіллі! Ви – справжній щасливчик!
    Він подивився на неї, мов на боже-вільну, проте іскорка надії засвіти-лася в очах.
    Дала настанови, щоб слухали Віолетту, лікаря Мирослава, льві-в’янина-емігранта, який працює хірургом у приватній клініці в Баден-Бадені й готовий допомогти Руслану.
    Підійшла Галина з документами.
    – І що це ми робимо? – сумно каже. – А як не дадуть нам грошей назад повернутися? Будемо жебракувати в тій Німеччині…
    – Викинь з голови дурниці. Будемо тримати зв’язок. Щось піде не так – до Президента дійдемо, але виручимо. Ризикніть, поїдьте. Дитина світу побачить, на літаку туди й назад покатаєтесь. Та найважливіше – Руслан ходитиме!

    З ВІРОЮ ЛЕГШЕ ЖИТИ
    …Віолетта привезла Галину з Сніжаною до себе додому, і вони жили там місяць. Щодня ходили до шпиталю й доглядали Руслана. Волонтерки і демобілізовані земляки-побратими переживали за Руслана, щодня спілкувалися з ним по скайпу. Одна його нога виявилася довшою. Друга загнивала. Лікарі пиляли кістку, чекали, доки заживе, лікували ногу, яка гнила. Врешті, в інституті протезування зконструюювали протези і Руслан почав учитися ходити. Друзі раділи кожній його перемозі.
    Минув місяць хвилювань. Останнім автобусом волонтерки Оксана і Валентина після роботи мчать до Одеси зустрічати в аеропорту Кузнєцових. Ось виходить з літака співачка Віолетта, за нею – лікар Мирослав, Галина з Сніжаною бережно тримають під руки Рус-лана. Йде він повільно, але йде! Один, може, з тисячі покалічених війною захисників України, завдяки чуйності і милосердю волонтерів і лікарів став на ноги й знову почуває себе людиною.
    Лагідна блакитна хвиля долетіла з ним до Одеси, далі – додому. Й повернулася назад в море. Бо непрацездатному Руслану з ногами-обрубками розумники-чиновники дали… другу, робочу групу інвалідності. Тільки після того, як волонтерки з дружиною підняли на боротьбу з байдужістю земляків у Києві й дійшли до Міністерства оборони – йому таки дали пожиттєву першу групу.
    Та як жити далі? В тещиному будинку немає для інваліда елементарних умов. Про це не могли мовчати волонтери й армійські друзі. Їх почули. Спонсори, держава виділили кошти й «щасливчик» Руслан організував до холодів прибудову веранди з туалетом, душовою кабіною та кухнею. На ці ж гроші придбав інвалідський візок і тракторець. Прагне «осідлати» сталевого коника, аби навесні сісти за кермо й обробляти город. «Я ще покажу, на що здатен!- каже дружині.-Он хлопці на протезах на Олімпійських іграх перемагають».
    Йому, звичайно ж, боляче ходити на протезах, ночами ниють залишки ніг. Проте «щасливчик» не нарікає, не втрачає бадьорості духу. Згадує, як сотні одеситів різного віку приносили щодня пораненим до шпиталю у судочках смачнюче картопляне пюре, бульйони в термосах, супчики, підтримували добрим словом, вселяли надію, що всі одужають. Пишається, що не перевелись на рідній землі такі волонтери як Віолетта, Оксана, Валя, спонсори-фермери й односільчани. А що вже казати про німецьких лікарів! І вірить, що війна на Сході закінчиться, а всі скалічені нею побратими не залишаться,як і він, без уваги суспільства та держави.

  1. Тетяна АЛЕКСЄЄВА.

Leave a Reply