Вийшла замiж за араба…

Історії із заміжжям наших дівчат з іноземцями сьогодні нікого не вражають, це далеко непоодинокі випадки. Але у шістдесяті роки минулого століття в колишньому СРСР це були винятки із негласних правил, якими такі союзи не дозволялись і не схвалювались.
Та хіба молодість і кохання могли вміститись у визначені рамки?! Нещодавно у сусідній Любашівці гостювала Світлана Алексієва, котра п’ятдесят років тому виїхала, вийшовши заміж за араба, у невіданий Йємен*, що знаходиться на Аравійському півострові. Останній раз приїздила на Батьківщину п’ять років тому, бо заважали воєнні протистояння. Тісні стосунки 77-річна жінка підтримує зі своєю двоюрідною сестрою Тетяною, яка нині мешкає в Любашівці, переїхала сюди з Миколаївського району, де мені довелося працювати.Тож з інтересом слухала розповідь своєї давньої подруги й колежанки — редакторки Анастасії ОЛІЙНИК:

Світлана Алексієва

— Мама Тетяни Іванівни була дуже близькою зі своєю рідною сестрою, яка проживала у місті Березівці. У неї підростала єдина донька Світлана. Вона змалечку часто бувала у них в гостях в Миколаївському районі. Ця традиція не порушилась і тоді, як Світлана, всупереч волі матері, вийшла заміж за Абдуллу, студента-іноземця Одеського медінституту. Тетянина тітка, мама Світлани, писала в усі інстанції листи з проханням не випускати доньку за межі країни, та, як не дивно, це не спрацювало.

Почуття матері можна було зрозуміти не тільки тому, що вона мала єдину доньку, батько якої загинув на фронті. Народилась дівчинка 13 січня 1942 року, коли йшла війна, територія була окупована ворогом. Вагітна жінка впала на льоду й це викликало передчасні пологи. Світланка з’явилася на світ семимісячною, вагою 1 кг 900 грамів. Бабуся з однієї подушки зробила дві, на одну клали немовля, другою його вкривали.А як годувати маля, коли в окрузі жодного медика? Спробували прикласти дівчинку до материних грудей — і сталося диво — вона почала смоктати молоко.

У любові й шані —пів століття

Вони познайомились під час зустрічі студентів двох вузів: Світлана навчалася в Одеському державному університеті на геолого-географічному факультеті. Адбулла був гарним юнаком, носив вуса та мав пишне чорне волосся — справжнісінький європеєць. А ще він був дуже інтелігентним, вихованим, тож не дивно, що Світлана закохалась у парубка. Батько Адбулли був особистим лікарем короля Йємену. На фото- красень з голубими очима, можна сказати, портрет актора, який грає султана у турецькому фільмі «Роксолана». Мав дванадцять дітей від чотирьох дружин.

З чоловіком Абдуллою, сином Зубейром та донькою Лейлою

Поки чоловік навчався у Московській медичній академії, Світлана встигла народити старшого сина Зубейра, якого в Україні досі звуть Санею. А далі одна дорога — на батьківщину Адбулли, до мусульманської країни зі своїми віковими звичаями та традиціями. Вона дуже боялась бути проданою, а ще можливості появи у чоловіка інших дружин.

На щастя, не сталось ні того, ні іншого. Рідня чоловіка прийняла її тепло, два місяці поспіль тільки те й робили, що знайомили з родичами. Спочатку жили у будинку з батьками, а потім побудувались. Жінки зі Сходу зберегли досі любов до золотих прикрас, Світлана такої пристрасті не мала, але часто згадує, як сліпа бабуся Адбулли обмацувала її руки і запитувала, чому це у неї відсутні браслети. Своє особисте життя Світлана вважає щасливим, воно пройшло у взаємній любові та шані. Виростила з чоловіком четверо дітей. В Йємені народила двох доньок — Лейлу і Надю — та сина Назара.

Після повернення на батьківщину Адбулла, отримавши спеціальність лікаря-інфекціоніста з хвороб Африки, працював у Міністерстві охорони здоров’я, був головою Фонду Червоного Хреста. Світлана теж знайшла собі заняття за фахом, трудилась в одному з міністерств, де потрібні були її знання з геодезії, викладала у школі домоводство. Жінка не змінила релігію, її до цього ніхто не примушував, й не позбулась громадянства України.

У сімейному колі спілкувались російською, якою добре володів батько, досконало знають англійську та арабську. Варто додати, що прожила наша співвітчизниця у забезпеченому середовищі, а це дуже важливо.
Це що стосується плюсів. До мінусів відносить Світлана закритий східний одяг для жінок. Розповідає, що у місто жодна з них без супроводу чоловіка з родини вийти не може. А ще пісок, вітри, вічні гори, майже відсутність дощів. Хоч клімат у цій місцевості і вважається тропічним, рослинність занадто бідна. Дуже економлять воду. Можна було б висаджувати квіти, але без поливу вони не ростимуть. Біля триметрової огорожі у дворі росте юка такої ж висоти. Одного разу на неї налетіла зграя саранчі і об’їла листя. Сусіди попрохали дозволу змести саранчу, аби посмажити її і з’їсти. Як відомо, ці комахи користуються неабияким попитом в окремих народів світу, і Йємен не є винятком.

Три місяці щоліта — в українському селі

жили родичі з-за кордону, поки діти були малі, у тітки Марії, в літній кухні. Там стояли ліжка для всіх, а у Світланиної матері не було такого простору. Тож дітвора зростала й на українських традиціях та смаколиках. Тітка невтомно стояла біля плити, випікала пиріжки, млинці, вертути, варила борщі, вареники… Дітвора ж ганяла вулицями й околицями і нічого не забула з тих тривалих літніх відвідин материної Батьківщини. Вже давно усі стали дорослими, та все просять привезти карамельок з України (хоча і там є цукерки «Рошен»), якими смакували у дитинстві, житніх пряників, зоологічного печива.

Зубейр мешкає поблизу Лондона з дружиною — англійкою Мері та двома синами. Звичайний поштовий службовець мав можливість цього літа приїхати до Любашівки на зустріч з мамою і тіткою. Не бачились 5 років (приїздити не дозволяла мати через війну у Йємені, сина могли мобілізувати, незважаючи на те, що живе в іншій країні). З мамою охоче відвідував улюблені місця в Одесі — Дерибасівську, оперний театр, морвокзал. Планує наступного року приїхати до Південної Пальміри з дітьми. Проживає Саня з сім’єю разом з батьками дружини, які постійно подорожують світом, незважаючи на похилий вік (їм за вісімдесят).

Лейла виходила заміж за мусульманськими канонами.Її майбутній чоловік один раз десь її побачив (але що можна бачити, коли відкриті тільки очі?!) й відразу його батько прийшов сватати дівчину. Абдулла дав згоду. Зять — пілот міжнародних рейсів, його батько — посол однієї з країн. Нині Абдулла не має можливості здійснювати польоти через те, що аеропорт розгромлено, однак йому виплачується заробітна плата, за яку він утримує родину, навчає старшу доньку у Стамбулі й придбав одному з синів автомобіль.Те, що такі рішення приймаються не спонтанно, це точно. Очевидно, батьки знають, про кого йде мова, й достеменно відають, що той чи інший шлюб буде вдалим. От, скажімо, Надя досі залишається без пари. Ті, хто сватався, не пройшли батьківський тест.

До Сани повезла Світлана три вишиванки і саджанець вишеньки

Шістдесят днів промайнули швидко, і ось уже знову збирається Світлана в дорогу. Вечорами вона довго засиджувалась надворі, вдихала аромат квітів, такими милими й рідними були нічні звуки. І знову з цим усім слід прощатись. Шкода, але п’ятдесят років прожито в іншій країні, там її діти й шість онуків. Жінка має бути з ними, у неї немає іншого вибору. Два роки тому пережила дві тяжкі втрати — від інфаркту помер чоловік, не стало матері. Донька щодуху примчала взимку у босоніжках. Найрідніша людина, остання пристань у Березівці відійшла в інший світ на її руках. Й Світлана вдячна Богові, що встигла попрощатись з мамою, яка їй так і не пробачила необачного вчинку із заміжжям. Однак, хто його знає, якою б була її доля на рідній землі?!

…Що взяти з собою у першу чергу? Дуже хоче Світлана посадити саджанець вишеньки у себе на подвір’ї, взяла й насіння чорнобривців. Обов’язково- сушені ягоди смородини та вишень, вишні ще й заморожені, олію, три буханці чорного хліба, такого там не буває, мед, топлене сало, сало просолене, адже у мусульманській країні свинини взагалі немає. На митниці, щоправда, багаж таки перевіряли.З усього одну олію виймали на перевірку, чи не якась запальна суміш. Слідувала вона авіарейсом Одеса-Стамбул-Каїр-Аден. З Адена автобусом до столиці Сани 16 годин їзди пустелею. Світлана ще мала зупинитись у Стамбулі.Там на другому курсі навчається на графічного дизайнера її онучка Аля. Дівчина теж не наважується поїхати додому, адже скрізь стоять блок-пости й вартові зі зброєю.

Світлана (у центрі) цьогоріч зі своїми дітьми та онуками.

У Сані (Йєменська Арабська Республіка), де проживає Світлана, незалежно від віку підтримують дружні стосунки вихідці з колишнього СРСР, часто збираються разом.Навіть навчились виготовляти самогон, хоч у мусульман «сухий закон». Із розваг у чоловіків — куріння кальяну.

Ті, хто відвідує Батьківщину, обов’язково діляться всім, що привозять.

— Ви навіть не уявляєте, — сказала Світлана, — яким багатством володієте. Маєте безцінний чорнозем, сади, ріки і ставки, море.Усе це бережіть для наступних поколінь. Цінність цього відчуваєш, коли знову тебе оточують гори, пісок, каміння й сухі вітри.

Вона з задоволенням два тижні провела в Одеському санаторії «Куяльник». Путівку їй придбала сестра Марія. Іноді скаче тиск, але особливих причин для тривог немає, до речі, зберегла усі зуби. У Сану повезла ліки, яких там немає, — корвалол та валеріану.

Вдома відразу ж зустрілася з подругами.На «ура» пішли любашівські копченості, ласували варениками з вишнями та медом.А вишиванки домовились одягати по черзі.
Наступного року діти нашої співвітчизниці планують поїздку в Україну, щоб документально оформити українське громадянство.

Записала розповідь Анастасії ОЛІЙНИК  Таїсія КРИСЬКО.

Фото з сімейного архіву Світлани Алексієвої.

* Республіка Йємен — країна в південно-західній Азії, межує на півночі з Саудівською Аравією і Оманом — на сході. Омивається Аравійським морем на півдні та Червоним — на заході. Йємену належать острови Камаран, Перім, Сокотра та інші.

Йєменська Республіка була утворена 22 травня 1990 року внаслідок об’єднання Йєменської Арабської Рспубліки (ЄАР або Північний Йємен) і Народної Демократичної Республіки Йємен (НДРЄ або Південний Йємен).
Війна в Йємені між проіранськими хуситами та офіційною владою, яку підтримує Захід, а також сунітська коаліція на чолі з Саудівською Аравією, триває з 2015 року. Йємен став полем бою в суперечці між Саудівською Аравією та Іраном за домінування в регіоні.

Протистояння в Йємені зайшло в глухий кут. Жодна зі сторін не змогла здобути перемогу, навіть арабська коаліція, маючи величезний людський ресурс, тотальну перевагу в повітрі та на морі, не може не тільки зайняти столицю Сану, а й просунутись на локальних фронтах.

Leave a Reply