Карантин змінив наше життя: режим дня, спосіб спілкування та для багатьох – роботу. Хіба могли собі уявити, що звичайний похід до магазину змусить нас спеціально готуватись до цього. Одягати маски, рукавички, не забувати тримати дистанцію. Ми звикаємо не торкатись свого обличчя (тільки чисто вимитими руками!) і контролювати своє бажання зайвий раз виходити на вулицю. У нас тепер багато спільного, але «карантинить» кожен по-своєму.
Своїми враженнями від перебування у вимушеній ізоляції поділились з нами мешканки багатоповерхівок з Балти, Подільська та Одеси.
Наталія В., м. Балта:
— Коли ввели карантин, діти зраділи, що не потрібно йти до школи. А нам, дорослим, звичайно, було не до радощів: я втратила роботу, сиджу вдома з двома школярами – донькою і племінником та студенткою, бо сестра з чоловіком – працюють.
Дистанційне навчання гірше, ніж у школі: дуже велике навантаження на батьків, набагато довше доводиться сидіти за уроками. Вчуся разом з дітьми. Добре, що донька з племінником навчаються в одному класі.
Діти на карантині стали менш слухняними, бешкетують, не хочуть виконувати шкільні завдання: доводиться добряче попотіти, аби всадовити їх за стіл! І це зрозуміло: їм набридло сидіти вдома, хочуть до школи, скучили за своїми друзями.
Іноді й сама не знаю, як виконати завдання, тоді на допомогу нам приходить Інтернет. Книжки, окрім підручників, перестали читати: їм після виконання завдань вже нічого, окрім ігор та розваг, не хочеться. Добре, що вони вдвох: самі себе розважають, вигадують ігри. Улюблена «карантинна» гра – «Твістер». Виконується на підлозі. Знаєте, коли обертаєш рулетку, вона вказує на команду: «руку – на червоне» чи «ногу – на синє». Дуже смішно виходить. Ми й самі з дітьми залюбки граємо.
Старша племінниця навчається на першому курсі Первомайського технікуму на техніка-стоматолога. Їй дистанційне навчання подобається: знаходиться вдома з рідними, батькам не треба витрачатися на поїздки та «торби» з продуктами. Ось тільки не знає, як буде проходити практику: тут дистанційно не вийде. Але в такій ситуації всі студенти.
Під час карантину намагаємось обмежувати виходи до магазину, різного «смачненького – солоденького» теж намагаємось їсти менше. Є відчуття, що сидиш в якійсь клітці, хочеться вирватися, але на вулиці маски носимо, дистанції дотримуємось і дуже переживаємо через те, що з Подільська до нас будуть везти пацієнтів.
Іноді їдемо в село: садимо город. Для дітей – це розрядка: нарешті, можна вийти на вулицю. Людей немає, можна побігати вдосталь. Вони також допомагають нам: ямки роблять, насіння кидають.
Під час карантину більше економимо: починаємо розуміти, що від чогось можна й відмовитись. Ми не були готові до закриття магазинів. На вулиці потепліло, тому доношуємо те, що є маємо, обходимось без обновок. Ось тільки штанці на дітях вже закороткі й пальці з капців виглядають: підросли за зиму.
У мене кожен день однаковий: окрім уроків, прибирання та приготування їжі, «охороняю» диван – відпочиваю. Телевізор майже не дивлюся, більше шукаю щось цікаве в Інтернеті, дивимось фільми – переважно комедії. Про коронавірус свіжу інформацію навіть по телефону отримуємо.
Мій чоловік – на заробітках у Польщі. У нього безвіз закінчується наприкінці травня. Сподіваємось, що благополучно повернеться. На нього вже чекає бабусина хата для самоізоляції. Якщо ж не зможе виїхати додому, то надіємось, що його хоча б не штрафуватимуть за порушення терміну перебування у Польщі.
———————
Наталя Г., мати двох маленьких дітей (дівчинці – 3,5 роки, хлопчикові- 1,5 року), м.Одеса:
— День починається з того, що я намагаюсь застелити ліжка, а діти заважають мені це зробити, бешкетують. Прибрати можу тільки тоді, коли включаю їм мультики. На мою думку, вони забагато сидять перед телевізором, тому цього тижня «чужий дядько відключив Інтернет». Мультяшні «канікули» тривали до п’ятниці: тато не витримав і включив телевізор, коли мама пішла до магазину.
Дітей не можу залишити ні на хвилину: їм потрібно кудись подіти свою енергію , і вони без кінця рухаються. У доньки фантазія бурлить, син за нею все повторює: бешкетують обидва. Спочатку було дуже складно якось керувати цією командою бешкетників, бо я вже звикла, що донька – в дитячому садку. А тут ми всі зачинені вдома. Намагалась пити валер’янку, але вона мені не дуже допомагала.Потім зрозуміла, що треба якось зі своїми нервами по-іншому справлятися. Недарма вважають: аби до чогось звикнути, треба пережити 21 день. За місяць ми всі призвичаїлись , що у нас карантин, і ми гуляємо на балконі. Погано те, що я не висипаюсь. У сина ще й зубки лізуть. Найскладніше для мене – укласти їх одночасно спати. Я їм включаю заспокійливу музику, лягаю поруч. Але далеко не завжди це спрацьовує. Почала помічати за собою, що мені навіть не виспатись найбільше хочеться, а просто посидіти у тиші, випити чашечку чаю, зібратися з власними думками. Бо з дітьми я не можу нічого спланувати, пошукати в Інтернеті те, що мені потрібно. Немає й хвилинки вільного часу.
Ввечері, коли приходить з роботи чоловік і діти концентрують свою увагу та енергію на ньому, я можу щось спокійно зробити на кухні, поприбирати. Просто полежати неможливо: діти починають по нас товктися, плигати. Тож ми придумали використовувати їх замість гантелей під час фізичних вправ. Як у тренажерній залі. Хоч так можна їх вгамувати.
Найкраще заняття, яке теж трохи вгамовує нашу «команду» – очищення цибулі та часнику від лушпиння. Це найкращий природній підвищувач імунітету, який ми «рясно» споживаємо, особливо чоловік. На роботу він їздить на велосипеді, більше півгодини йде на дорогу в один бік, зате оминає всі пробки. У дітей теж є свій транспорт, на якому вони гасають по квартирі: у доньки іграшковий мотоцикл, у сина толокар. Під час карантину з’явилась ще одна розвага: чоловік катає по підлозі малюків, посадивши обох у велику миску. Весело всім!
Є від карантину й позитив: донька стає нянькою, допомагає мені, а син вже навчився самостійно одягатися і роздягатися.
Серед спільних ігор – складання конструктора, читання книжок. Також люблять мої дітки, гуляючи на балконі, ліпити фігурки з пластиліну та «пасочки» з кінетичного піску. Було б добре, якби вихователі дитячого садка так само, як і вчителі в школі, дистанційно давали якісь завдання, пропонували розвиваючі ігри, вивчення віршиків тощо.
Мої дітки дуже люблять малювати і співати, особливо донька. Я іноді ловлю себе на тому, що теж повторюю за нею її пісні. Видовище не для людей зі слабкими нервами! Веселих моментів у нас багато. Думаю, добре, що дітей у мене двоє, їм не сумно. У доньки є жива « лялька», а в сина – «отаман»- наставник.
Бачу, що декому з батьків вже набридло сидіти вдома: почали виходити на дитячі майданчики. Я не хочу ризикувати, тому продовжуємо сидіти на балконі, тільки по вихідних виїжджаємо у місця, де, на нашу думку, має бути мало людей. Спочатку – на море, а потім таких, як ми стало багато. Тому виїжджаємо у приватний сектор, де народу практично немає на вулиці. Вчора були на меморіалі «411 батарея». Як для карантину тут було багато людей, хоча дистанція між нами – більш ніж достатня…
———————————-
Жанна С., бабуся двох онуків, м. Подільськ:
— Наш будинок знаходиться біля районної лікарні. Після того, як її закрили на карантин, там стоїть охорона, нікого не пускають. Дорогу та тротуарні доріжки навколо обприскують, дезінфікують. У нашому дворі – теж. У нашому під’їзді ще раніше проводили дезінфекцію, коли у сусідів зверху виявили зараження на коронавірус. У нас це сприйняли спокійно, просто переживаємо, бо з кожним таке може трапитись. Головне – залишатися людьми.
На вулицю інколи виходимо з онуками погуляти подалі – на стадіон, де немає людей. Важко з малими всидіти у квартирі. Навчання – це друга серія! Зі старшим онуком – школярем займається його батько, мій зять. Він – учитель історії. Спочатку готує завдання своїм учням, кожному відправляє, потім перевіряє виконання. Пів дня – біля телефону. А потім ще має обов’язково подивитися, що з’являється нового у законодавстві… Тож з сином вже займається, коли звільниться. Донька дітям не може приділити й такої уваги: зранку до вечора на роботі. Дістається пішки, автобуси не ходять.
В місті закрили ринок, тож у магазинах – черги. Я намагаюсь не йти туди, за покупками ходять зять та чоловік.
Носимо маски, дотримуємось дистанції. Важливо наразі не захворіти, щоб до лікарів не звертатися, бо говорили спочатку, що прийом вестиме районна лікарня, але і її закрили на карантин. Всі ми тепер в ізоляції.
Записала Людмила ШЕЛИХ.
