Недарма в народі кажуть: «Життя прожити – не поле перейти». Олена зрозуміла зміст цієї мудрості на власному гіркому досвіді. Виходила заміж за однокурсника – красеня й сподівалася з ним золоте весілля відсвяткувати. Та милий її серцю бухгалтер, працюючи в контрольно-ревізійному управлінні, часто їздив на перевірки, а там добряче пригощали спиртним. Допився, що вигнали з роботи. То він з дому виносив речі й вимінював на горілку.
Після судового засідання прийшла на роботу, зачинилася в кабінеті й дала волю сльозам… Головбух Ліза Степанівна, почувши її ридання, постукала в двері.
– Що трапилось, Олено Петрівно?! – з тривогою запитала.
– Та розлучилася зі своїм алкоголіком. Каринка сиротою ростиме…
-А ти на аліменти, дитино, подала?
-Не треба нам його аліментів! П’ятдесят гривень заплатить, а на схилі літ прийде до доньки, щоб доглядала.
-Та сто відсотків – прийде! Тому не відмовляйся і від п’ятдесяти гривень. Знадобляться доньці, часи нелегкі. Завтра ж іди й подавай документи до суду. Чуєш? Не повторюй помилки моєї мами. Не дозволю! Поведу до себе додому на екскурсію й покажу свого лежачого батька. Уже сім років доглядаю. Мию, переодягаю, перу, прибираю, годую з ложки. І все це за те, що залишив сім’ю, коли мені був лише…місяць. Будеш слухати – розповім.
– Звичайно, – мовила, втираючи сльози, Олена.
-Навесні 1944 року, відразу після визволення села від фашистів, вісімнадцятирічний Степан йшов на фронт. Його проводжала й обіцяла чекати сімнадцятирічна Рая. Повернувся Степан аж на початку 1946-го. Справили скромне весілля. Це були мої щасливі батьки,- розпочала свою сповідь-біль жінка.
Пережили разом голод. Мама працювала дояркою в колгоспі, тато – водієм.Будували хату. Згодом почали народжуватись діти.Тато був з двійнят.Отож в 48-му році – близнята Іванко і Петрик, за два роки – Женя і Василько, в 52-му – Боря і Сашко. Але батькові хотілось мати доньку. І, це ж треба, на його замовлення в 55-му з’явилася на світ я. Гадаєш, тато зрадів? На той час йому набридли сімейні клопоти і дитячий плач, захотілося безтурботного життя, нового кохання. Жінки не раз казали мамі, що її чоловік якусь Вальку в кабіні возив, потім Фроську, Свєтку, Ольку. Коли мені виповнився місяць – тато склав речі до свого армійського чемодана й накивав п’ятами з села. Бідна моя матуся залишилася одна з сімома малюками! Сказати страшно. Як прогодувати, одягати? На кого залишити, коли бігла о п’ятій ранку на доїння корів, потім на обіднє й вечірнє? Та горда моя мама батька не розшукувала, на аліменти не подавала. Добре, що бездітна сусідка тітка Маша частенько допомагала нас доглядати. А від голоду рятувала принесена мамою за пазухою з ферми грілка з молоком. Сирок відціджувала й годувала нас, каші з молоком варила, на сироватці коржі й плачинди пекла…Городину встигала вирощувати. Рідна тітка Катя подарувала їй швейну машинку і вона навчилася шити для нас одяг. Словом, за материнський подвиг нашій матусі за життя треба було поставити пам’ятник.
Братики почали ходити до школи , добре навчалися. Я також не підводила. Хлопці виховували мене в суворості, перевіряли домашні завдання.
Ми підростали й мамі ставало легше, бо поралися по господарству, прали собі одяг, підтримували в хаті чистоту. Нам не було коли просто ганяти м’яча з ровесниками. Та ніхто з нас ніколи на це не скаржився.
Спершу до педінституту склали іспити Ваня І Петя. Женя і Вася стали лікарями, Борис і Саша – військовими. Розлетілися по різних містах. Я вирішила вчитися на бухгалтера.
Вийшла заміж і забрала до себе стареньку маму. Їй ще пощастило правнуків Михайлика і Лізу потримати на руках – наших з чоловіком онуків. Імена їм син і донька дали в нашу честь.
Якось в неділю вішала я на подвір’ї білизну. Чую, хтось кличе:
-Лізо! Лізонько!
Підходжу. Біля хвіртки стоїть старий чоловік, опираючись на ціпок.
-Ви щось хотіли?-запитую.
– Лізонько, я – твій тато! Прости мене, благаю, й приюти, бо нікому я старий та хворий не потрібен, – просить, вмиваючись слізьми.
Він упав на коліна, хапає й цілує мої руки. Що мені робити?
– Підведіться, – кажу, – не плачте. Проходьте до хати.
А самій так боляче… Він кинув мене місячним немовлям, шістьох синів-крихіток, й ніколи не довідався до сім’ї, не поцікавився, чи хоч живі ми. Вештався по світах,насолоджувався задоволенням від життя. Ніхто з коханок не народив йому сина чи доньку. Коли побачив на комоді маминого портрета, вхопив, притис до грудей і сльози знову градом котилися по його обличчю.
– Я винен, я негідник і мерзотник, називай як хочеш, тільки не виганяй, Лізонько…
– Я ніколи його не бачила, Петрівно, досі ладна була роздерти на шматки за мамині страждання і наше важке дитинство. А тепер, видно, рідна кров заговорила в мені. Шкода стало цього немічного старика. Пригріли ми його, доглядаємо. А якби тоді мама подала на аліменти – нам з нею хоч трохи легше жилося б.
Олена слухала і на якусь мить уявила на місці Лізи Степанівни свою Каринку. Вона теж не відмовиться від батька, дарма що, може, й не знатиме його. Тож нехай платить, хоч і копійки, до повноліття дитини. Врешті, це його батьківський обов’язок. А вголос сказала:
– Дякую за урок, Степанівно. Я завтра ж занесу до суду заяву…
… Про свій намір Олена повідала свекрусі-вчительці, з якою була в хороших стосунках.Та добре знала, що життя з її сином стало нестерпним.Співчувала.Проте умовила невістку на аліменти не подавати, пообіцявши свою фінансову підтримку.І слова дотримала…
до того часу, поки онучці не виповнилось вісімнадцять.Тепер їй двадцять років. Навчається в університеті.Розумна, працелюбна красунечка.Бабусю не забуває, часто спілкується телефоном, відвідує під час канікул.Лише кілька разів за своє свідоме життя бачилась з батьком .По десять-двадцять хвилин тривали ті зустрічі ,
інколи вітав з днем народження.Ніколи не відчувала донька батьківського тепла.Він не горить бажанням спілкуватися з нею.Але, як мовиться, ще не вечір…
About The Author
